Основні детермінанти розвитку життєстійкості особистості у соціальному середовищі

В статті розкрито основні детермінанти розвитку життєстійкості особистості у соціальному середовищі. Показано, що життєстійкість досліджується з різних позицій: як інтегральна здатність особистості в рамках теорії діяльності і здібностей; як особистісний стан субʼєкта, що впливає, розвиває і збагачує всі сфери його психіки; як інтегральна характеристика протистояння негативним впливам середовища, подолання життєвих труднощів, трансформації їх у ситуації розвитку субʼєкта. Виявлені підходи до трактування сутності життєстійкості вказують на її звʼязок зі способами поведінки, установками, де життєстійкість, як утворення особистості, дозволяє продуктивно справлятися з проблемними ситуаціями в напрямку формування стійкості, особистісного зростання, ефективної взаємодії в соціальному середовищі. Встановлено, що розвинений компонент прийняття ризику в структурі життєстійкості описується як переконаність в тому, що все, що відбувається з людиною сприяє її розвитку за рахунок набутих знань, інформованості, урахування позитивного і негативного досвіду. Цей компонент життєстійкості допомагає залишатися відкритими в соціальному середовищі, сприймати життєві події як випробування і виклик. Отримані результати свідчать про те, що життєстійкість у більшій мірі залежить від міри залученості особистості у соціокультурний простір взаємодії, усвідомлення відповідальності за майбутнє. Контроль, як компонент життєстійкості, вказує на прагнення впливати на результати того, що відбувається, вибирати відповідну поведінку. Виявлені особливості за різними компонентами життєстійкості повʼязані зі сферою активності і родом занять кожної групи респондентів. Ключові слова: особистість, життєстійкість, компоненти життєстійкості, детермінанти життєстійкості.

Патогенез та лікування неврозів: нові можливості моріта-терапії

Пошук нових форм подолання неврозів різної етіології є дуже актуальним завданням у зв’язку із війною, яка зробила населення країни вразливим для психічних розладів. Дослідники включають до факторів, які викликають неврози, психотравмуючу ситуацію, психопатологічні симптоми, у тому числі, вегетосоматичні, а також особистісні властивості, притаманні їй та розвинуті за час життя здібності протистояти стресу. Темперамент, характер створюють форму протистояння стресогенним впливам, силу опору травмі. Однією з сучасних форм психотерапії, яка спрямована на зміцнення стресостійкості особистості, укріплення характеру, є Моріта-терапія, яка була розроблена у першій половині ХХ ст. у Японії психіатром Ш.Морітою. Він творчо переробив ідеї дзен-буддізму та створив ефективний терапевтичний підхід до психічних розладів, який використовується у різних культурних контекстах та не потребує конкретної форми духовності від пацієнтів. Ця терапія спрямована на те, щоб навчити людину у будь-яких стрес-ситуаціях не боротися зі своїми думками та емоціями, приймати їхні хвилі, притоки та відтоки такими, якими вони є. Важливим навчальним фактом для терапії є те, що життя містить страждання, і питання лише в тому, чи приймає їх людина. Прийняття потоку життя у всій її повноті дозволяє людині зосередитися не на боротьбі з психосоматичними симптомами, а на виконанні важливих і корисних справ тут і зараз, незалежно від почуттів. Тим самим у людини з'являється вміння «розчинити» своє Я у виконанні цінних справ, зосередитися на зміні ситуації, на допомозі іншим. Особистість стає більш активною, формується стійкий до стресів, цілеспрямований характер, незалежний від форми акцентуації. Людина стає здібною прийняти і пережити будь-які ситуації і діяти в них активно в теперішньому часі і тому невротична хворобливість практично зникає, йде на задній план життя. У розвитку такого терапевтично-навчального підходу, який пропонує Ш.Моріта, можна побачити один із важливих інструментів подолання Україною стресу воєнного часу. Ключові слова: невроз, травматична ситуація, тип особистості, акцентуація характеру, протистояння стресу, Моріта-терапія, стресостійкість, прийняття реальності, емоції, порочне коло неврозу.

Екологічна складова психологічного здоров’я людини в умовах трансформації українського суспільства

У статті розглядається проблема взаємозв’язку професійної діяльності особистості в еко-середовищі та її психосоматичного здоров’я. Показано, що збереження психосоматичного здоров’я можливо у випадку відповідності професійних вимог особистісним потенціалам, найважливішим з яких є стійкість. Проаналізовано потенційний ризик і екологічні чинники виникнення психосоматичних порушень. Зазначено, що самоусвідомлення особистістю своєї сутності як цілісної структури, активація процесів індивідуального розвитку дозволяють сформувати життєві тактики, спрямовані на збереження та відновлення власного здоров’я. Оптимальне співвідношення структурних компонентів особистості й підтримка ієрархічної субпідрядності рівнів забезпечує збереження основних внутрішньопсихічних зв’язків, стійкість і стабільність психіки на даному етапі розвитку (структурний аспект здоров’я). Разом з тим динаміка взаємодії цих компонентів і ступінь узгодженості основних психічних процесів визначає своєрідний характер становлення індивіда цілісною й унікальною індивідуальністю (динамічний або процесуальний аспект здоров’я). Здорова особистість характеризується впорядкованістю й співпідпорядкованістю складових її елементів з одного боку, та узгодженістю процесів, що забезпечують цілісність і гармонійний розвиток, з іншого. При цьому здоров’я є тим вагомим показником, що характеризує особистість у її цілісності, є необхідною умовою інтеграції усіх складових особистостей у єдину неповторну гармонійну Самість. Ключові слова:психологічна стійкість, психосоматичне здоров’я, психосоматичні розлади, еко-середовище, екологічні чинники.

Психологічна картина світу: час, простір та життєдіяльність особистості

У статті зроблено спробу розкрити взаємозв’язки між часом, простором та життєдіяльністю особистості у психологічній картині її світу. Аналіз феномена психологічного часу дає можливість побачити його неоднорідність. Діяльність людини в різних онтологічних сферах зумовлює вироблення різних форм психологічного часу, адекватних особливостям діяльності. Різні форми психологічного часу перебувають у взаємодії, вони можуть як суперечити одне одному, так і доповнювати. Показано що, картина світу є за своєю суттю – культурним конструктом. Бо уявлення часу та простору – це «віхи», на які орієнтується суб’єкт в процесі соціалізації та життєдіяльності. Разом із тим, культура визначає і відношення людини до часу та простору. Зокрема, відношення суб’єкта до часу регламентується культурними нормами предметної діяльності та соціально-віковими нормами того, як саме суб’єкт мусить позиціонувати себе в соціумі, та, за якими саме критеріями має рефлексувати свій соціальний статус. Зміст цієї рефлексії і є, загалом, тим конструктом, який може бути визначений як відношення особистості до її ж таки суб’єктивного «образу світу». Ключові слова: особистість, час, концепції часу, простір, життєдіяльність, картина світу, рефлексія.

До питання про структурно-феноменологічні характеристики психоемоційного здоров’я студентів

У статті обґрунтовано актуальність проблеми розробки основ психоемоційного здоров'я здобувачів вищої освіти. В умовах відсутності чітких наукових уявлень про компонентно-структурний склад поняття «психоемоційне здоров'я особливості» дотично вікового стану її раннього дорослішання, загострюється проблематика психологічно значущих зв'язків між показниками вияву певних особистісних характеристик і досліджуваною інтегративною особистісною властивістю. Найбільш тісний зв'язок параметрів психоемоційного здоров'я сучасного студентства прослідковується з показниками вияву стресостійкості, соціально-психологічної адаптованості, суб’єктивного благополуччя, емоційної зрілістю, емоційним інтелектом. Відповідно до набутих результатів емпіричного дослідження створюється можливість розширити наукові уявлення про феномен «психоемоційне здоров’я особливості студента» це дозволить спрямувати дослідницький пошук щодо створення навчально - розвивальної програми, яка має на меті визначити основи психоемоційного здоров’я здобувачів вищої освіти, забезпечити розвиток їх здатності до самопізнання, самовідновлення, самозбереження здоров’я у психоемоційній сфері життєдіяльності , також розробити і втілити в освітній процес закладу вищої освіти механізми психологічного супроводу процесу збагачення психоемоційного здоров’я студентів. Ключові слова: психічне здоров’я, психологічне здоров’я, емоційне здоров’я, психоемоційне здоров’я студентів.

Психологічні особливості розвитку соціальної зрілості майбутніх правоохоронців в процесі реінтеграції

У статті розкрито психологічні особливості розвитку соціальної зрілості майбутніх правоохоронців в процесі реінтеграції. У дослідженні застосовано методи спостереження, бесіда, анкетування, методи аналізу документів та експертних оцінок, стандартизовані та проєктивні методи дослідження, за допомогою яких розкрито особливості мотиваційних та когнітивних психічних станів майбутніх правоохоронців в процесі реінтеграції; визначено соціальні механізми інтеріоризації і трансформації цінностей майбутніх правоохоронців в процесі реінтеграції; виокремлено чинники ефективності процесу реінтеграції майбутніх правоохоронців у показниках ідентичності та соціальної зрілості; виявлено вплив соціального самопочуття та субʼєктивного соціального благополуччя на успішність процесу реінтеграції. Зʼясовано вплив соціального самопочуття (когнітивно-оцінної, мотиваційно-ціннісної, емоційно-поведінкової складових) та субʼєктивного соціального благополуччя майбутніх правоохоронців в процесі реінтеграції (соціальної помітності, соціальної дистантності, емоційного прийняття, соціального схвалення, соціальних переконань) на успішність процесу реінтеграції. Проведено диференціацію чинників ефективності процесу реінтеграції майбутніх правоохоронців у показниках її ідентичності (за когнітивним, емотивним, конативно-діяльнісним, ціннісно-орієнтаційним компонентами) та соціально-психологічної зрілості (за особистісним, рефлексивним та функціональним компонентами). З метою реалізації принципу комплексності в оцінці результату реінтеграції майбутніх правоохоронців задіяно інтеграційний показник соціально-психологічної спроможності/неспроможності особистості, як багатокомпонентне утворення, що характеризує рівень розвитку особистості. Ключові слова: майбутні правоохоронці, соціальна зрілість, реінтеграція, соціально-психологічне забезпечення розвитку соціальної зрілості.

Психологічні детермінанти розвитку соціальних компетенцій

Дослідження стосувалося детермінант соціальних компетенцій, які є вагомими показниками якості міжособистісні відносини. Особлива увага приділяється соціальним компетенціям, які необхідні для життя в умовах зростаючого різноманіття технологічного світу, що є одним із засадничих викликів сучасності. Проаналізовано моделі соціальних компетенцій в міжособистісному процесі, які включають: навички, необхідні для набору та збереження задовольняючих та підтримуючих відносин, та спрямованість, що регулює використання цих навичок. Компетенції емоційного та соціального інтелекту є практично і теоретично узгодженим, надійний та обґрунтованим підходом до оцінки та розвитку людини.Наголошується, що наразі більшої актуальності набувають соціальні крос-контексні компетенції, які можуть мати місце в самих різних сферах грамотності, взаємодії, адаптації. В основі лежать екзистенціальні навички – здатність управляти собою, життєвими орієнтирами, які дозволяють людині орієнтуватися в життєвих умовах, в пошуках себе, пошуках собі подібних, організовувати свою діяльність, реалізації себе (LifeskillsapproachinEurope). Соціальні компетенції формують складні навички, які дозволяють людині функціонувати успішно в різних соціальних ситуаціях. Одна з умов ефективного соціального функціонування людини це володіння емоційними та соціальними компетенціями, які забезпечують людині формувати успішну поведінку. Ключові слова: соціальні компетенції, емоційний інтелект, м’які і тверді навички.

Права людини та підготовка поліцейського в аспекті формування особистості

У статті досліджено питання підготовка поліцейського в аспекті формування особистості крізь призму прав людини. Звертається увага, що для успішного подальшого впровадження загальновизнаних стандартів прав людини, розбудови правової, демократичної держави, необхідно переглядати питання підготовки поліцейського в аспекті прав та свобод людини. Метою дослідження є розкриття особливостей підготовки поліцейського у галузі прав людини в аспекті формування його особистості. Завданням є визначення характеристик особистості поліцейського, як захисника прав людини. Дослідження статті базується на системному підході щодо розгляду зарубіжного досвіду у сфері викладання міжнародних стандартів прав та свобод людини з метою визначення основних вимог до особистості поліцейського. Філософський діалектико-матеріалістичний підхід дозволив розглянути вимоги до особистості поліцейського, що сформувалися в умовах об’єктивної соціальної реальності, що постійно еволюціонує. Структурно-логічний метод застосовано для визначення основних напрямів удосконалення та оптимізації юридико-психологічних засад формування особистості поліцейського в умовах демократизації. На підставі зарубіжного та міжнародного досвіду (ООН, Ради Європи та ОБСЄ, а також досвід держав-членів ЄС) виокремлено основні теми з галузі прав людини в межах яких необхідно сформувати основні вміння та ставлення поліцейський задля забезпечення прав людини у їхній практичній діяльності. Узагальнено основні характеристики особистості поліцейського в аспекті прав людини. Зроблено висновок про те, що важливо сформувати у поліцейського здатність діяти за власним задумом, розумінням, що повинно ґрунтуватися на інтерпретації та осмисленні попереднього особистого та соціокультурного досвіду у сфері забезпечення прав та свобод людини. Необхідно пропрацювати в межах навчання, як негативний, так і позитивний досвід нашої держави, у тому числі у сфері недопущення катувань. При підготовці правоохоронця слід враховувати не тільки знання та вміння, а й ставлення до прав людини (рефлексія). Таким чином забезпечується підготовка поліцейського, як особистості, яка поважає та захищає права та свободи людини. Оскільки охорона та захист прав та свобод людини виступають в якості основних обов’язків поліцейського, то характеристики особистості поліцейського в аспекті прав людини виступають в якості ключових. Ці характеристики проявляються у його ставленні до прав людини, ставленні до людей при виконанні своїх повноважень. Ключові слова: особистість поліцейського, професійна ідентичність, демократичні основи поліцейської діяльності, верховенство права, толерантність.

Концептуалізація процесу розвитку комунікативних компетенцій професіоналізму майбутніх фахівців-гуманітаріїв

У статті проведено концептуалізацію процесу розвитку комунікативних компетенцій професіоналізму майбутніх фахівців-гуманітаріїв. Запропоновано концептуальне соціально-психологічне обгрунтування процесу розвитку комунікативних компетенцій професіоналізму майбутнього фахівця гуманітарного профілю. Показано, що комунікативна компетентність не є спектральним набором певних компетенцій, а являє собою складну ієрархічну систему взаємозалежних, мінливих у часі компетенцій, різні рівні якої характеризують напрямки розвитку професійної траєкторії майбутнього фахівця-гуманітарія. При цьому комунікативні компетенції професіоналізму, як системні утворення та як функціональні системи, підпорядковуються у своєму системогенезі і у своєму функціонуванні та розвитку системно-генетичним законам та компетентнісній парадигмі професійної діяльності гуманітарного профілю. Чим більше безліч одиничних або елементарних комунікативних компетенцій, тим більшою є потужність безлічі потенційних композиційних компетенцій, з яких формуються компетентнісні новоутворення – функціональні системи, що забезпечують професійну успішність фахівця-гуманітарія, тим більшим стає потенціал комунікативних компетенцій професіоналізму майбутнього фахівця гуманітарного профілю. Ключові слова: майбутні фахівці гуманітарного профілю, компетенції професіоналізму, комунікативні компетенції, комунікативні компетенції професіоналізму, соціально-психологічні технології розвитку комунікативних компетенцій професіоналізму.

Культурний контекст психології особистості: постановка проблеми

У статті аналізується культурний контекст психології особистості в Україні. Описані багатоманітні прояви культурного контексту психології особистості. Окреслено становлення психології особистості в Україні у ХХ-ХХІ столітті. В статті показано, що психологічне пізнання бере початок з осягнення психологією самої себе – власної картини світу і способів рефлексії, котрі й конструюють цю картину світу. Наголошено, що у ХХІ столітті розвиток психології в Україні відбувається під впливом «лінґвістичного повороту», постструктуралізму та філософії Постмодерну загалом. Психологія активно засвоює методи дискурс-аналізу й наративного аналізу. До наукового обігу входять постмодерністські поняття – «ідентичність», «роль», «гра» та ін. Особистість постає детермінованою домінантними дискурсами та соціальними практиками. Відтак психологія деталізує та поглиблює розуміння тих факторів, котрі впливають на становлення особистості. В статті показано, що теорії й узагальнення психології особистості органічно ввійшли до всіх поведінкових наук і української культури загалом. Вони широко використовується в науковому та ненауковому дискурсах, що свідчить про культурну адекватність концептуалізації поняття «особистості», виробленого в рамках психології, та соціальну актуальність психології особистості загалом. Ця ситуація підводить до висновку автора про доцільність виявлення саме культурного контексту, який позначається на уявленнях про особистість, які мають місце в психології, і впливають на розвиток психології особистості. Разом із тим, в статті наголошено, що культура Модерну та Постмодерну відзначається активними трансформаціями. Традиційні уявлення про соціум і особистість, які були поширені в ХХ столітті, вже нині піддаються перегляду. Передусім, предметом аналізує постає соціалізація особистості під впливом культури. Дискурс теорії та методи дискурс-аналізу уможливлюють аналітику культури та факторів становлення ціннісних уявлень, а отже й тих чинників, котрі визначають соціалізацію особистості та формування її ідентичності. Встановлено, що культурні трансформації неминуче позначаються на наукових трактуваннях поняття «особистість», а отже і психології особистості. Відповідно, актуальним є розмежування, з одного боку, суто наукових тлумачень особистості, а, з другого – культурних конотацій. Ключові слова: особистість, психологія особистості, культурний контекст, культурні трансформації, рефлексія.