ПАРЛАМЕНТСЬКА ДІЯЛЬНІСТЬ ВАСИЛЯ КОВАЛЬСЬКОГО (1873–1891 рр.)

Стаття присвячена діяльності галицького політика Василя Ковальського в австрійському парламенті в 1873–1891 рр. під час V–VII каденцій. Автор дав оцінку виступам депутата на засіданнях Палати послів рейхсрату, здійснив підрахунок поданих ним петицій, інтерпеляцій і виголошених промов у порівнянні з іншими тогочасними депутатами: Іваном Озаркевичем, Едуардом Гербстом, Францом Короніні та Евзебіусом Черкавським. Політик лобіював інтереси українського шкільництва, сприяв мо­дернізації законодавства у сфері судівництва, вирішував питання фінансової дотації Греко-католицькій церкві. З’ясовано відносини В. Ковальського з іншими депутатами парламенту, насамперед Едуардом Гербстом і Францом Короніні, та основні напрями його багатогранної діяльності. Особливу увагу при­ді­лено виборчим кампаніям в округах, де політик виступав кандидатом і завдяки яким потрапив до пар­ла­менту. Висвітлено участь В. Ковальського у виборах до Палати послів у Галицькому сеймі 1867–1871 рр. Основним джерелом для написання статті стали протоколи засідань австрій­ського пар­ла­мен­ту та Галицького крайового сейму, де міститься інформація про обрання В. Ковальського до Палати послів, повний зміст його виступів, а також періодичні видання, спогади сучасників подій тощо. Ключові слова: В. Ковальський, Палата депутатів (послів), парламент, вибори, Галицький сейм, інтерпеляція, петиція.

ЛІКВІДАЦІЯ ПОГОНСЬКОГО МОНАСТИРЯ РАДЯНСЬКИМИ УРЯДОВИМИ СТРУКТУРАМИ В 1945–1953 рр.

У науковій статті автори розкривають історію найбільшого паломницького центру Покуття – Погонського чоловічого монастиря чину Святого Василія Великого. Нині відсутні наукові дослідження, які б висвітлювали історію храму. Предметом статті є умови, хронологія, нормативна база та реалізація радянською владою закриття Погонського монастиря у процесі ліквідації УГКЦ, 1946 р. Мета статті – розкрити заходи радянських урядових структур, спрямованих на інкорпорацію даної цер­ковної організації у лави Російської православної Церкви. Основою джерельної бази виступають, передусім, матеріали з фондів Державного архіву Івано-Франківської області. Погонський монастир було зачинено остаточно 12 березня 1947 р. Простежуються два напрями поведінки монахів Погоні після закриття монастиря. Першу групу отців можна асоціювати з позицією священика Іллі Штоґрина. Він пристав до Ініціативної групи, прийняв православ’я та почав об­слу­говувати Погонську церкву після березня 1947 р. аж до її закриття у 1950-х рр. Іншу частину отців можемо умовно асоціювати з погонським ченцем – Степаном “Софроном” Дмитерком. Ця група, збе­рі­гаючи вірність УГКЦ, із часом переходить в підпілля, виховує нове покоління греко-католицького духо­венства. Саме “позиція Софрона Дмитерка” матиме більшість серед монахів Погоні, а його учень та ви­хованець – о. Никодим Гуралюк у часи національної державності відновив паломницький осередок у Погоні. Після закриття Погонського монастиря, на його місці спершу діяв військовий гарнізон, а потім постав Погонянський психоневрологічний інтернат, який функціонує неподалік монастиря понині. Дане дослідження є лише малим фрагментом тривалої історії монастиря, яку ще слід висвітлити у прийдешньому. Ключові слова: Погонський монастир, УГКЦ, Львівський псевдособор, Покуття, антицерковна політика, націоналізація, радянський режим, репресії.

ПРОБЛЕМИ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВНОСТІ У ТВОРЧІЙ СПАДЩИНІ ВАСИЛЯ СІЧКА (за архівними матеріалами слідства львівського комітету державної безпеки (КДБ) 1979 р.)

У статті проаналізовано самвидавчу творчість Василя Січка. Основу джерельної бази до­слі­дження становлять документи архіву Управління Служби безпеки України у Львівській області та спо­гади родини Січків. Автор статті приходить до висновку, що В. Січко у своїй самвидавчій творчості ви­­світлював суспільно-політичну, патріотичну та історичну тематику. Створення і поширення сам­видавчої літератури були однією із важливих форм дисидентської діяльності Василя Січка. Тільки арешт та ув’язнення змусили В. Січка припинити свою творчу самвидавчу діяльність, однак не зламали опозиційні переконання дисидента щодо тоталітарного радянського режиму. Ключові слова: Василь Січко, Петро Січко, Стефанія Петраш-Січко, самвидав, Українська Гель­­сін­ська Група, дисидентський рух, цензура, радянський режим.

ПРОФЕСІЙНА РОБОТА ТА МАТЕРІАЛЬНІ УМОВИ ДІЯЛЬНОСТІ УКРАЇНСЬКИХ ПОВІТОВИХ АДВОКАТІВ ГАЛИЧИНИ НА РУБЕЖІ ХІХ–ХХ СТОЛІТЬ

Стаття присвячена аналізу професійної діяльності українських галицьких повітових адвокатів на рубежі ХІХ–ХХ століть. Географічними рамками визначено територію сучасної Івано-Франківщини (Станиславівщини). Проаналізовано географію та розвиток адвокатського стану на повітовому рівні, специфіку професійної діяльності, суспільний статус та рівень матеріальних умов життя українських правозахисників. Українські адвокати свою професійну діяльність спрямовували на захист прав співвітчизників, провадили діловодство і правовий захист українською мовою, зрозумілою для їхніх клієнтів. Цей аспект був важливим для малограмотних українських селян, які вбачали у “своїх” адвокатах захисників не тіль­ки майнових чи соціальних, але й національних прав. За спеціалізацією участі в судових процесах адвокати поділялися на карних оборонців і циві­ліс­тів. До визначних карних оборонців серед станиславівських адвокатів належали Л. Бачинський, В. Дуди­кевич, Т. Окуневський, К. Трильовський, А. Чайковський. Висококласними захисниками цивільного права вважалися І. Мандичевський, І. Макух, Ю. Олесницький, Й. Партицький, І. Ганкевич. Значний обсяг робо­ти припадав на адвокатів невеличких повітових містечок, які вели різноманітні справи на рівні повітових судів першої інстанції. Своєю професійною працею та громадською діяльністю українські адвокати формували новий соціальний тип українського галицького інтелігента – освіченого, заможного, успішного. Їх ділова рес­пек­табельність, матеріальний достаток ставали взірцем фаховості і статусності, прикладом для наслідування. Це був поступовий шлях модернізації української нації, де правнича адвокатська верства зайняла місце провідника у національному русі Галичини, продемонструвала приклад станової і соціальної самореалізації. Ключові слова: адвокати, Галичина, захисник у цивільних справах, канцелярія адвокатська, кар­ний оборонець, правник

НАЦІОНАЛЬНО-КУЛЬТУРНИЙ РУХ УКРАЇНЦІВ ГАЛИЧИНИ ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ ХІХ – ПОЧАТКУ ХХ ст. НА СТОРІНКАХ ТОГОЧАСНИХ ПУБЛІЦИСТИЧНИХ ПРАЦЬ

У статті проаналізовано публіцистичні праці другої половини ХІХ – початку ХХ ст., присвячені найважливішим проблемам національно-культурного руху українців Галичини. Метою статті є роз­кри­ти погляди переважно лідерів цього руху на найбільш актуальні питання українського куль­турного жит­тя краю та прослідкувати за трансформацією національно-культурного руху українців Галичини у національно-визвольний. За допомогою джерелознавчої критики ми спробували з’ясувати об’єктивно-суб’єктивний інформаційний потенціал публіцистичних праць українських, польських та російських гро­мадсько-культурних діячів та політиків, що дозволило зробити реконструкцію різних аспектів націо­нально-культурного руху українців Галичини впродовж другої половини ХІХ – початку ХХ ст. Герменев­тика, як мистецтво правильно розуміти мову іншої людини, зокрема писемний текст, мала також важливе значення для аналізу творів учасників національно-культурного руху. Нам вдалося вста­новити, що наприкінці ХІХ – початку ХХ ст. простежується стійка тенденція до політизації україн­ського націо­нально-культурного руху та трансформації його у національно-визвольний. Це позначилася на творах громадських діячів цього часу (Юліана Бачинського, Леона Василевського, Станісла­ва Людке­ви­ча, Івана Труша, Івана Франка та інших), де акцентується на тому, що тільки політична самостійність українців може стати передумовою до вирішення найнагальніших проблем, у тому числі культурного характеру. Такий світоглядний підхід має важливе суспільне значення в умовах сучасної гібридної російсько-української війни, коли боротьба за українську державність триває. Ключові слова: Галичина, національно-культурний рух, публіцистичні праці, громадське това­риство, політична самостійність.

ЩОДЕННИК ПІДПІЛЬНОГО ГРЕКО-КАТОЛИЦЬКОГО СВЯЩЕНИКА АНТІНА СІРЕЦЬКОГО (березень 1950 – грудень 1952 рр.)

Сучасна Церква (а йдеться не лише про священиків, але і про мирян) як ніколи гостро потребує прикладних чеснот. Імовірно, методологічно суперечливо оперувати поняттям “істо­рична Церква”, адже Церква, як зазначають богослови, створена Христом “відвіку і повсякчас” але це визначення, на наш погляд, має низку переваг. Водночас, в історичному минулому раз-у-раз шукаємо (і знаходимо!) відповіді на нагальні питання сьогодення. Не спроста ж про сучасну культуру фахівці говорять, як про “культуру гіпермаркету”, “культуру ницого сакрального”; йдеться про постхристиянську Європу, “light версію” християнства, етнографічне християнство тощо. На гадці висловлювання відомого релігійного діяча сучасності кардинала Римо-като­лицької Церкви, гвінейця Роберта Сара який нещодавно зауважив: “Церква вмирає, тому що священики бояться говорити правдиво та чітко. Ми боїмося засобів масової інформації, гро­мад­ської думки, своїх братів! Але добрий пастир віддає життя за своїх овець (...) Незабаром мене покличуть до Вічного Судді. Якщо я не передам правду, яку отримав, що я Йому скажу? Ми, єпископи, повинні тремтіти від думки про наше винне мовчання, наше поблажливе мовчання, наше поблажливе мовчання з навколишнім світом”

П’ЯТА МІЖНАРОДНА НАУКОВА КОНФЕРЕНЦІЯ “ОБЛИЧЧЯ ВІЙНИ. МІСТО І ВІЙНА”, 26–27 листопада 2020 р., Лодзь, Польща

Вже п’ятий рік поспіль на історико-філософічному факультеті Лодзинського універ­ситету відбувається наукова дводенна конференція під промовистою назвою “Обличчя війни”. Темою цьогорічної конференції організатори обрали гасло “Місто і війна”. У зв’язку зі склад­ною ситуацією на фронті боротьби з вірусом COVID-19, конференція відбулась з піврічним за­пізненням і в новому форматі: за допомогою безкоштовної платформи Microsoft Teams. Ос­кіль­ки конференція відбувалась онлайн, то це дало змогу взяти участь в засіданнях конференції близько ста представникам різних наукових дисциплін і установ, як з Польщі, так і з-за кор­дону: України, Угорщини, Румунії, Литви та Росії. Робочими мовами конференції була поль­ська, англійська і російська.

АРЕШТИ УКРАЇНСЬКОЇ ІНТЕЛІГЕНЦІЇ В 1965 р. НА ІВАНО-ФРАНКІВЩИНІ

Метою статті є комплексне дослідження арештів української інтелігенції в 1965 р. на тери­торії Івано-Франківської області. У контексті цієї мети виділені такі завдання: встановлення кіль­кісних масштабів арештів на території Івано-Франківщини, аналіз висунутих представникам інтелі­генції обви­нувачень, методів ведення слідства, поведінки заарештованих, дослідження судових процесів над іва­но-франківськими дисидентами. Основу джерельної бази становлять документи Галузевого державного архіву Служби безпеки України у м. Київ та матеріали самвидаву. Методологічною осно­вою дослідження є концепція Я. Секо про співіснування в українському русі спротиву 1950–80‑х рр. двох парадигм – націо­нально-визвольної (підпільні організації) та націоналізаційної (легальна діяльність інтелігенції із сере­до­вища “шістдесятників”). Автор статті приходить до висновку, що у ході хвилі репресій проти україн­ського шістдесятницького правозахисту у серпні-вересні 1965 р. було затримано п’ятьох представників інтелігенції Івано-Франківщини, із яких чотирьох осіб (В. Мороза, О. Заливаху, М. Озерного, В. Іванишина) було заарештовано. Основними пунктами обвинувачення були розповсю­джен­­ня забороненої літератури та бесіди про необхідність виходу України з СРСР, що було трак­товано як “антирадянська агітація і пропаганда”. Суворість покарання інакодумців значною мірою за­лежала від проявлення ними у ході слідства необхідних емоцій, які свідчили б про їх “розкаяння” і “пере­виховання”. У ході “першої хвилі арештів” Івано-Франківська область опинилась на третьому міс­ці за кількістю репресованих осіб після Львівщини та Київщини. Репресії завдали значного удару по осередках шістдесятницького правозахисту на Прикарпатті та місцевій мережі поширення самвидавної літератури. Ключові слова: український дисидентський рух, радянський режим, “перша хвиля арештів”, самвидав, Комітет державної безпеки (КДБ), Валентин Мороз, Опанас Заливаха, Михайло Озерний.

ВАСИЛЬ РЕГЕЙ (1915–1996): ЖИТТЯ ТА ДІЯЛЬНІСТЬ В УМОВАХ ТОТАЛІТАРНИХ РЕЖИМІВ

У статті на основі невідомих документів і матеріалів, мемуарів та наукової літератури цілісно реконструйовано біографію Василя Івановича Регея (1915–1996). Запропоновано увесь життєвий шлях Василя Івановича Регея можна поділити на декілька етапів: 1) 1915–1939 рр. – дитячі та юнацькі ро­ки, навчання у семилітній школі, німецькій гімназії (м. Станиславів), Варшавському університеті імені Йосифа Пілсудського; 2) 1939–1944 рр. – участь в українському визвольному русі – заступник повітового про­відника Сяноцького повіту (із одночасним обслуговуванням міста), учасник Південної похідної групи ОУН, провідник Дніпропетровського обласного проводу ОУН, водночас вчителювання; 3) 1944–1946 рр. – служба у радянській армії; 4) 1946–1951 рр. – науково-педагогічна праця у Дрогобицькому вчительсь­кому інституті; 5) 1951–1957 рр. – арешт, слідство, відбування покарання у виправно-трудових таборах; 6) 1957–1978 рр. – робота на лісопильному заводі с. Віхоровка; 7) 1978–1996 рр. – пенсія, повернення на Франківщину, активна участь у громадсько-політичному житті. Методологія дослідження ґрунтується на принципах історизму, науковості, системності. У ро­боті використано біографічний та просопографічний підходи. Окрім цього автори застосували за­гальнонаукові (аналіз, синтез, узагальнення) та спеціально-історичні (історико-генетичний, історико-типологічний, історико-системний, документальної евристики) методи. Ключові слова: Василь Регей, ОУН, Дрогобицький учительський інститут, репресивно-каральна система.

КРИЛОСЬКИЙ МОНАСТИР УСПІННЯ ПРЕСВЯТОЇ БОГОРОДИЦІ: ІСТОРІОГРАФІЧНИЙ ДИСКУРС, ПИСЕМНІ ДЖЕРЕЛА

Стаття присвячена аналізу історіографічних і джерелознавчих аспектів проблематики, пов’язаної з історичним минулим Крилоського монастиря Успіння Пресвятої Богородиці, яке було тісно пов’язане з діяльністю Успенського собору і Галицького єпископсько-митрополичого центру. Впродовж півтора століття вченим вдалось провести масштабні археологічні й історичні дослідження з минулого давнього Галича, однак історія його головної святині – Крилоського Успенського монастиря залишалась на маргінесі наукового пошуку. Переважна більшість наукових публікацій, пов’язаних з історією давнього Галича проблематики Успенського монастиря не торкались, або ж висвітлювали окремі її аспекти, зокрема тему опікунства Успенської обителі XV століття, намісництва в Галичі (А. Шнайдер, І. Шараневич, І. Рудович, І. Крип’якевич), земельних володінь монастиря та його місцезнаходження (Й. Пе­ленський, Я. Пастернак, Б. Томенчук). Різноманітні аспекти діяльності обителі розглядались рядом вітчизняних і зарубіжних дослідників (О. Купчинський, Б. Лоренс, З. Федунків). Вперше тему Крилоського Успенського монастиря, як самостійного предмету вивчення, поставив у 2008 р. львівський археолог В. Петрик. Якщо місцезнаходження Крилоського Успенського монастиря XVII–XVIII ст. не викликає сумніву, він розташовувався поблизу Успенської церкви в межах оборонного муру, то його локалізація у XII–XVI ст. досі залишається предметом дискусій – Золотий Тік, або територія поруч з Успенським собором. У ході пошуку документів з історії Успенської обителі виявлено матеріали василіянського Сумарію – збірки документів зібраних ченцями-василіянами з метою обґрунтування діяльності монастиря впродовж століть. Матеріали Сумарію активно використовувались у ході судового процесу між василіянами й дієцезіяльним духовенством XVIII століття. У акціональних і реплікаційних книгах Сумарію василіяни дали своє трактування поняття опікунства, торкнулись проблеми церковно-монастирської термінології, обґрунтовували фундаційні права на земельні володіння. Цінну колекцію документів під назвою “Monumenta Perehinska i Krylosa” виявлено у фонді греко-католицького митро­поличого ординаріату. Важливе значення для дослідження Крилоського монастиря має латиномовний інвентар Успенської та іншої обителей, виконаний консультором Є. Оземкевичем 14 жовтня 1749 р. По­шукова діяльність василіян середини XVIII століття, започаткована з метою обґрунтування своїх прав і маєтностей, мала своїм наслідком збір історичної спадщини, усвідомлення тодішньої церковно-монастирської еліти своїх духовних витоків й національно-культурне відродження народу. Ключові слова: Крилоський монастир Успіння Пресвятої Богородиці, історіографічний дискурс, писемні джерела, василіянський Сумарій, колекція