СУЧАСНИЙ СТАН І ТЕНДЕНЦІЇ РОЗВИТКУ МЕДІАЦІЇ В КРАЇНАХ ЄС

У статі проаналізовано становлення та розвиток інституту медіації в країнах ЄС. Визначено причини успішного застосування медіативних технологій у сфері досудового врегулювання спорів, а також виявлено загальні передумови, що детермінують успішність застосування інституту медіації у країнах ЄС, як приклад для українського правового поля. Актуальність теми. Становлення демократії в єдиному європейському соціально-економічному і публічно-політичному просторі сприяло розвитку безлічі інститутів громадянського суспільства, а також низки процедур, метою яких є вдосконалення механізму врегулювання можливих конфліктних ситуацій. Так звані «погоджувальні процедури» охоплюють собою досить різнорідні за значенням, стилем і способом вирішення конфліктів механізми, загальним для яких є наявність певного незацікавленого посередника. У Європейському Союзі процедурі медіації приділяють достатню увагу, що наочно підтверджується і кількістю нормативних актів, які регулюють порядок її здійснення, та навіть наявністю Кодексу поведінки медіаторів. Останній зводить медіацію у країнах ЄС у ранг невід’ємного елементу сучасного процесу вирішення конфліктних ситуацій, орієнтованого на виховну і відновну функції правосуддя. Аналіз останніх досліджень і публікацій. Феномен активного розвитку та становлення процедури медіації у країнах ЄС неодноразово привертали увагу як українських, так і закордонних учених, а саме: М. Дяковича, С. Запари, Г. Гончарової, Н. Бондаренко-Зелінської, В. Комарова, Д. Кушерець, С. Кузьменко, Н. Мазаракі, Ю. Притики, Н. Турман, В. Рєзнікова, Т. Цувіної, Х. Бесемера, Е. Борисова, М.-Л. Гі (Marie-Lawrence Ні), С. Загайнова, С. Калашнікової, С. Кулака, В. Лісіцина, Ж. Міріманоффа (Jean A. Mirimanoff), І. Панова, Е. Рунессона (Eric M. Runesson), Ц. Шамлікашвілі, В. Яркова й інших. Попри очевидну актуальність, у вітчизняній правовій науці ця проблематика комплексно не опрацьована.

ФОРМУВАННЯ ТА РЕАЛІЗАЦІЯ ПУБЛІЧНО-УПРАВЛІНСЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ В СИСТЕМІ ПРАВООХОРОННИХ ОРГАНІВ: ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ

Стаття присвячена дослідженню формування та реалізації публічно-управлінської діяльності в системі правоохоронних органів. Встановлено залежність стану забезпечення суспільної безпеки і правопорядку від раціонального перебігу реформи правоохоронних органів. Доведено, що реформа правоохоронних органів набула особливої актуальності в умовах децентралізації та цифровізації, оскільки були утворені нові правоохоронні органи в системі виконавчої влади, діяльність яких мала забезпечити ефективність правоохорони в Україні. Наголошено, що в системі правоохоронних органів важливим виcтупає завдання реформування функцій, структури та повноважень таких органів з метою підвищення ефективності та сталості їх функціонування. Встановлено, що у сучасних умовах реформи децентралізації особливого значення набуває здатність системи публічного управління зберігати рівновагу в умовах суттєвої зміни норм і процедур управлінської діяльності. Обгрунтовано, що реалізація функції сучасного правоохоронного органу у сфері публічного управління повинна бути забезпечена дієвими механізмами та раціональними моделями організації управлінської діяльності на основі удосконалення системи публічно-службових відносин, через впровадження принципу інтероперабельності. У статті проаналізовано інституціональну основу сучасних правоохоронних органів, розвиток публічно-управлінських механізмів в системі спеціалізованих правоохоронних органів. Встановлено, що нагальною проблемою виступає несистемність забезпечення реформування правоохоронних органів, подовження у часі структурних реформ, суб’єктна невизначеність реформування. У статті вказані нагальні завдання діяльності правоохоронних органів, зокрема, оптимізація територіальних підрозділів правоохоронних органів в умовах децентралізації; формування засад взаємодії правоохоронних органів та органів виконавчої влади з метою раціоналізації надання публічних послуг; удосконалення нормативно-правового забезпечення реформування правоохоронних органів.

ІНСТИТУЦІОНАЛЬНІ ЗАСАДИ ПУБЛІЧНО-УПРАВЛІНСЬКИХ ЗМІН У СИСТЕМІ СУДОВОЇ ВЛАДИ В УМОВАХ КОНСТИТУЦІЙНОГО РЕФОРМУВАННЯ

У статті здійснено комплексний аналіз особливостей реалізації реформи органів судової влади в Україні в контексті конституційної реформи та загальної трансформації публічного управління. Розглянуто особливості становлення системи судової влади в історичному контексті на території сучасної України та у період 1996–2021 років. Досліджені базові засади судової реформи в Україні в умовах змін до Конституції 2004–2021 рр. Охарактеризовані новели вітчизняного законодавства у сфері здійснення правосуддя на етапах конституційної реформи. Встановлено, що однією з найважливіших функцій держави є формування дієвої системи судової влади, що забезпечує дотримання прав і свобод громадян, інтересів фізичних та юридичних осіб. Доведено, що реформування судової влади, пов’язане із внесенням змін до Конституції України (щодо правосуддя), прийняттям нової редакції Закону України «Про судоустрій і статус суддів», актуалізувало доцільність аналізу проблеми правового забезпечення правосуддя в Україні, процесів перезавантаження влади в Україні. На цій основі доведено, що в умовах сучасного реформування публічного управління виникає потреба в оновленні національного законодавства, що регулює діяльність судових органів, забезпечує трансформаційні зміни у системі судочинства. Сформульовано структуру та запропоновано результати наукового дослідження, розроблено пропозиції щодо мінімізації сучасних правових та організаційних проблем проведення судової реформи в умовах змін до Конституції України. У процесі проведення дослідження визначено напрями організації судової системи в Україні в контексті реалізації європейських стандартів здійснення правосуддя, організації судового самоврядування, організації діяльності апаратів судів щодо забезпечення реалізації напрямів конституційної реформи. Наводиться теоретичне узагальнення та вирішення наукового завдання, що полягає у формулюванні теоретично та практично обґрунтованих висновків щодо організації роботи апарату суду в системі організаційного забезпечення судової діяльності у контексті конституційних змін.

ДІДЖИТАЛІЗАЦІЯ: ЕЛЕКТРОННІ АДМІНІСТРАТИВНІ ПОСЛУГИ

Стаття присвячена дослідженню впровадження діджиталізації у сфері надання адміністративних послуг в Україні. Встановлено, що на цьому етапі стан діяльності публічної адміністрації стосовно надання адміністративних послуг в Україні дозволяє відзначити покращення практик сервісної діяльності у сфері діджиталізації, децентралізації та моніторингу якості надання послуг. Через це деякою мірою можна визнавати, що практика надання адміністративних послуг – один із видів співдії органу публічної адміністрації з громадянами. Розкрито сутність поняття «діджиталізація», на основі чого з’ясовано, що діджиталізацію потрібно трактувати як процес, орієнтований на зміну паперових носіїв на електронні. Коли ж говорити про діджиталізацію в органах влади, то йдеться про процес формування сервісів для значно результативніших управлінських рішень і надання якісних послуг населенню. Наведено позитивні моменти та недоліки введення діджиталізації в роботу органів влади. Запропоновано напрями усунення цих недоліків, зокрема: по мінімуму впровадити потрібні функції ЦНАП за допомогою централізованої системи; організувати нові та покращити наявні електронні послуги, виконання котрих виконуватиметься без ІТ-спеціалістів; утворити нові та вдосконалити наявні системи стосовно захисту особистої інформації та прав на приватність громадянина, щоб посилити довіру до онлайн-простору; запровадити інформаційно-телекомунікаційні системи, котрі б гарантували діяльність у режимі віддалених робочих місць; забезпечити централізовані служби підтримки та системи супроводу для громадян під час одержання електронної послуги; підтримувати зростання ступеня цифрової компетентності фізичних та юридичних осіб щодо застосування інформаційно-телекомунікаційних систем та інше. Встановлено, що діджиталізація вважається тим потрібним головним чинником, котрий має вплив на прозорість, відкритість та дієвість роботи органів державної влади та органів місцевого самоврядування стосовно надання електронних послуг. Введення новітніх технологій має сприятливий вплив на відповідну співдію між владою та громадою, дозволяє зробити будь-яку процедуру зручною та незалежною від людського фактора.

ТРЕНІНГ ЯК ЕФЕКТИВНИЙ СПОСІБ ПОДОЛАННЯ СТРАХІВ

У статті розглянуто питання ефективності застосування тренінгу як методу подолання страхів. Метою роботи є теоретичне обґрунтування застосування тренінгових технологій у роботі зі страхами та висвітлення ефективних аспектів застосування тренінгових технік. Окреслено ключові завдання тренінгу, вказано на особливості і переваги групових та індивідуальних занять. Методологія дослідження передбачає застосування загальнонаукових і спеціальних методів та методик, зокрема аналізу, синтезу, абстрагування, конкретизації, описового методу, часткового прогнозування. З метою мінімізації страхів запропоновано різні вправи в рамках тренінгових програм. Акцентовано на необхідності попередньо проводити коротку лекцію, присвячену ролі когнітивних фільтрів у виникненні страхів. Ефективною методикою знайомства запропоновано вправу «Сліпий поводир»; прогнозовано, що в такий спосіб ефективно зняти емоційну напругу, вибрати відповідні засоби налагодження контакту. Обґрунтовано доцільність вправи на формування рефлексії самооцінки. Методику «Драматична арена» запропоновано використовувати з метою формування загальної картини, яка є фактично монтажем індивідуальних флешбеків. З’ясовано доцільність застосування вправи «Цунамі» для викорінення страху самотності. Наголошено на необхідності дотримання організаційних принципів тренінгу (зворотний зв’язок, конфіденційність та закритість групи, обговорення ситуацій, котрі мають місце в групі, активність та спільна відповідальність), що стоять в основі успішності такої форми групової роботи. На основі проведеної роботи сформовано пропозиції щодо оптимальних технологій проведення тренінгів, спрямо- ваних на боротьбу зі страхами. Зроблено висновок щодо доцільності розробки тренінгової програми, спрямованої на зниження інтенсивності переживання різного роду страхів, профілактики і корекції негативних емоційних станів, невпевненості у собі жінок середнього віку.

ЮРИДИЧНА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ РОБОТОДАВЦЯ ЗА ПРОЯВИ ДИСКРИМІНАЦІЇ ЩОДО ПРАЦІВНИКА

Статтю присвячено проблемі юридичної відповідальності роботодавця за прояви дискримінації щодо працівника. Встановлено, що ефективні правові механізми є надзвичайно важливими у трудовій сфері, про що свідчить низка обставин: а) моральна застарілість Кодексу законів про працю, незважаючи на численні зміни та доповнення; б) поширена трудова міграція частини населення України, зокрема, для роботи в Європейському Союзі; в) залежність економічної стабільності від рівня працездатності населення; г) динамічний характер трудового законодавства, розвиток якого спрямований на більш ефективний захист трудових прав людини. Наголошено, що, попри те, що Законом України «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні» встановлено відповідальність за порушення законодавства про запобігання та протидію дискримінації, як окрему підставу настання відповідальності роботодавця її не виокремлено, що не можна вважати прийнятним. До найбільш характерних проявів роботодавцем дискримінації щодо працівника нами віднесені такі: а) за ознакою статі (ґендерна); б) за віком (ейджизм); в) за ознакою інвалідності; г) мобінг; ґ) за ознаками сексуальної орієнтації та ґендерної ідентичності. Акцентовано увагу на тому, що у сучасній трудовій сфері наявна велика кількість дискримінаційних проявів. Разом із тим національне законодавство містить доволі абстрактні визначення сутності дискримінації. Це ускладнює, а подекуди й унеможливлює притягнення винних осіб до відповідальності, зокрема, у випадках вчинення роботодавцем протиправних дій щодо працівника. Зроблено висновок, що Кодекс України про адміністративні правопорушення має бути доповнений низкою положень, у яких необхідно врахувати всі найбільш поширені прояви дискримінації. Наголошено, що конкретизація протиправних дій має поліпшити ефективність правозастосування у трудовій сфері, що у сукупності з адекватним розміром штрафних санкцій дозволить створити дієвий правозахисний механізм.

ПРАКТИЧНІ РЕКОМЕНДАЦІЇ КЕРІВНОМУ СКЛАДУ ВІЙСЬКОВИХ ЧАСТИН, ОРГАНІВ І ПІДРОЗДІЛІВ ОХОРОНИ ДЕРЖАВНОГО КОРДОНУ ЩОДО ПСИХОЛОГІЧНОГО СУПРОВОДУ ПРОФЕСІЙНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ ПРИКОРДОННИКІВ ЗАСОБАМИ ДУШПАСТИРСТВА ВІЙСЬКОВИХ КАПЕЛАНІВ

У статті актуалізується питання залучення військових капеланів до процесу психологічного супроводу професійної діяльності прикордонників, розглянуто погляди науковців-психологів щодо актуальності застосування потенціалу релігійної віри в контексті збереження психічного здоров’я особистості. Висвітлено результати експертної оцінки (за методом «Делфі») алгоритмів дій військових капеланів, як самостійно, так і у взаємодії з військовими психологами, щодо психологічного супроводу професійної діяльності прикордонників. Було залучено 57 експертів – 20 військових капеланів (що становить 68% від загальної кількості військових капеланів у відомстві) та 37 військових психологів. Дослідження питання душпастирської діяльності військових капеланів як засобу психологічного супроводу прикордонників зумовлена факторами інституалізації військового капеланства в Державній прикордонній службі України, а також результатами психологічних досліджень як українських, так і закордонних вчених. Окреслено необхідність залучення до психологічного супроводу професійної діяльності прикордонників військових капеланів та доцільність розроблених алгоритмів спільних дій військових капеланів та військових психологів прикордонного відомства з метою збереження психічного здоров’я персоналу. Надано практичні рекомендацій керівному складу військових частин, органів і підрозділів охорони державного кордону Державної прикордонної служби України щодо психологічного супроводу професійної діяльності прикордонників засобами душпастирства військових капеланів. Проведене дослідження визначило проблеми, які потрібно буде вирішити в таких роботах: дослідити наявність взаємозв’язку між релігійністю прикордонників та станом їхнього психічного здоров’я, особистісного благополуччя, екзистенційною сповненістю та толерантністю до невизначеності.

ГЕРМЕНЕВТИКА СУДОВИХ РІШЕННЬ У КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОВАДЖЕННІ

Стаття є спробою розкрити використання герменевтичного методу із аналізом положень Кримінального процесуального кодексу України, у судових рішеннях у кримінальних провадженнях. Визначено, що акт правосуддя та акт судового контролю, які формально виражені у судових рішеннях у кримінальному провадженні, є одними з основних вітчизняних правозастосовних актів. У них відбувається поєднання теорії та практики, суджень щодо справедливості та формування ситуації визначеності у період конфлікту. У контексті дослідження проаналізовано рішення Європейського суду з прав людини у справі «Делькур проти Бельгії» (заява № 2689/65), положення ч. 4 ст. 17, ч. 6 ст. 368, ч. 1 ст. 370, ч. 1 ст. 380, п. 3 ч. 1 ст. 413, ч. 1 ст. 433, ч. 4 ст. 434-1 Кримінального процесуального кодексу України. Досліджуючи вказані нормативні джерела та на основі аналізу наукових праць (А.М. Бернюкова, О.М. Балинської, З.А. Загиней, О.О. Мережко, В.А. Трофименко та інших учених), встановлено, що внутрішнє переконання суду, яке ґрунтується не лише на всебічному, повному й неупередженому дослідженні всіх обставин кримінального провадження, але й на власному життєвому досвіді, компетентному погляді, який дозволяє зрозуміти сенс казуїстичної ситуації, здатні забезпечити правильне пізнання подій та явищ кримінального провадження і відобразити їх у судовому рішенні. Зміст судового рішення є квінтесенцією інформації та знань, що формально відображаються у ньому і вироблені на основі специфічних практичних навичок, а їх підґрунтям є норми кримінального процесуального законодавства. У досліджуваному аспекті кримінальне процесуальне законодавство встановлює межі застосування герменевтики судових рішень у кримінальному провадженні.

ДОВІРА ЯК КЛЮЧОВА ЦІННІСТЬ ПРОЄКТНОГО І ПРОГРАМНОГО УПРАВЛІННЯ В ПУБЛІЧНІЙ СФЕРІ

У статті вивчено наявні підходи до виокремлення довіри як цінності, що поділяють успішні проєктні команди, які залучені до процесів інноваційного розвитку територій і громад через реалізацію проєктів, програм і їх портфелів. Показано, що довіру виокремлено серед трьох ключових цінностей мережевої взаємодії разом із незалежністю і відповідальністю. У контексті дослідження було акцентовано на тому, що довіра може виникнути лише на основі спільних цінностей, зіставленого сприйняття соціального світу, своїх власних та інших соціальних практик, усвідомлення можливості їхнього узгодження. Дістав подальшого розвитку підхід щодо визначення довіри як однієї з п’яти базових цінностей, які забезпечують формування середовища управління знаннями в організаціях і спільнотах практики, а саме: довіра; відкритість; повага; гармонія; відповідальність. За пропонованим підходом спрямування довіри має два напрями: до джерела інформації/знань; до реципієнта/тів, який/які залучені до трансферу знань. Наведено результати дослідження щодо важливих елементів успіху у налагодження партнерських відносин в публічному управлінні, які були отримано через генерування «хмари слів» як відповідь на запитання, поставлені публічним службовцям вищого рівня кількох провідних країн світу. Зазначене дослідження дозволило виокремити п’ять цінностей, які можуть бути визначені як ключові для розвитку нової культури публічного управління: прозорість; довіра; відкритість; розуміння; доброчесність. Охарактеризовано 16 ключових форм поведінки за трьома вимірами довіри за підходом Д. та М. Рейнів, які допомагають командам розбудувати практики поведінки, необхідні для створення та підтримки довіри. Зроблено висновок, що одним із пріоритетних підходів до формування довіри на рівні проєктних команд, а також в оточенні проєктів та програм місцевого розвитку має стати імплементація проєктного і програмного менеджменту, який є «чутливим до конфліктів».

СПІВРОБІТНИЦТВО ТЕРИТОРІАЛЬНИХ ГРОМАД У СФЕРІ АДМІНІСТРАТИВНИХ ПОСЛУГ: ПОЗИТИВНІ ЕФЕКТИ, ФОРМИ ТА ДОКУМЕНТОВАНІ ПРОЦЕДУРИ

У статті вивчено позитивні ефекти, отриманню яких сприяє співробітництво територіальних громад у сфері адміністративних послуг, визначити пріоритетні форми співробітництва та особливості відповідних документованих процедур. Надано загальний опис сучасного стану співробітництва територіальних громад в Україні. Акцентовано на тому, що за допомогою інструментів міжмуніципального співробітництва територіальні громади можуть зміцнити свою спроможність у забезпеченні надання адміністративних послуг, зокрема отримати додаткові ефекти. Визначено, що до основних ефектів співробітництва територіальних громад у сфері адміністративних послуг, які отримають ключові стейкхолдери, належать: забезпечення безперервності надання послуг на власній території; розширення реєстру послуг; досягнення більш амбітних цілей; заощадження ресурсів. Наведено співставлення форматів співробітництва територіальних громад у сфері адміністративних послуг, відповідних прикладів і можливих результатів / ефектів для ключових стейкхолдерів. За результатами аналізування норм чинного законодавства у сфері адміністративних послуг та з урахуванням матеріалів щодо кращих вітчизняних практик і рекомендацій Програми ЄС «U-LEAD з Європою» здійснено обґрунтування можливості застосування наявних форми співробітництва територіальних громад у сфері надання адміністративних послуг в Україні. Зроблено висновок, що саме другу форма співробітництва територіальних громад – Реалізацію спільних проектів – може бути застосовано, і вона є найбільш прийнятною та надає можливість громадам-партнерам реалізувати значну чисельність конфігурацій спільної діяльності у сфері адміністративних послуг. Визначено, що налагодження процесів міжмуніципального співробітництва у сфері адміністративних послуг також має супроводжуватися упровадженням сучасних моделей управління на основі якості.