АКЦІЯ «РЕВІНДИКАЦІЇ ДУШ» НА ВОЛИНІ У ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ 1930-Х РОКІВ

Релігія була для українців не тільки засобом національної ідентичності, а й предметом репресивної політики Польщі проти православ’я. Такою політикою, від якої потерпали українці у другій половині 1930-х років, стала акція «ревіндикації душ», яка відбувалася шляхом навернення православних безпосередньо до латинського обряду. Акція «ревіндикації душ» була започаткована з ініціативи уряду. Незважаючи на протести навіть у самих урядових колах, ревіндикаційні плани цілеспрямовано втілювалися в життя. Саме тому ця політика та методи її проведення мали для православних волинян особливо тяжкі наслідки. Мета роботи. Метою дослідження є аналіз політики польського уряду, спрямованої на реалізацію акції «ревіндикації душ» православних українців. Методологічну основу дослідження складають принципи об’єктивності, історизму та світоглядного плюралізму щодо висвітлення явищ минулого. Застосовані методи систематизації, порівняльного аналізу, періодизації, класифікації, що базуються на пріоритеті документальних фактів. У всій своїй сукупності зазначені методи стали важливим механізмом для розкриття поставленої мети і дали можливість виявити особливості церковно-релігійних процесів на Волині, проаналізувати внутрішні і зовнішні чинники цих процесів, простежити їх динаміку в контексті державно-церковних відносин у міжвоєнній Польщі. Наукова новизна роботи полягає в тому, що на основі опрацювання, систематизації та узагальнення архівних і опублікованих документів, статистичних джерел комплексно досліджено важливу наукову проблему «акція ревіндикації душ» на Волині у другій половині 1930-х років. Дослідження не лише ілюструє події з історії Православної церкви на Волині, але й показує взаємозв’язки та взаємовпливи різноманітних чинників у церковно-релігійних про- цесах в Польщі загалом та на Волині зокрема. У роботі зроблено акцент на постійному прагненні волинян-українців до відновлення і збереження соборних та національних традицій у православ’ї, а також на значенні церковно- релігійного аспекту для усвідомлення і збереження ними власної віросповідної та національної ідентичності. Віднайдення та використання низки маловідомих і невідомих джерельних матеріалів, а також урахування напрацювань вітчизняної та зарубіжної спеціальної літератури дали можливість висвітлити дану тему цілісно. Висновки. Православ’я в міжвоєнній Польщі постійно зазнавало асиміляційних замахів. Найбільш яскраво це виявилося в реалізації на користь католицизму ревіндикаційної акції, яка була спрямована безпосередньо проти православного населення. Перехід до католицизму супроводжувався переманюванням, різноманітними утисками православних, погрозами, репресіями і навіть обіцянками і заохоченнями. На Волині не було жодного випадку, де б населення добровільно заявило про свій перехід у лоно РКЦ. Небажання навернутися викликало реакцію ревіндикаторів, які виправляли положення не проповіддю, а обманом, відкритими репресіями щодо православних. Саме тому «ревіндикація душ» та методи її проведення мали для православних волинян особливо тяжкі наслідки. Незважаючи на постійні асимілятивні замахи, запроваджувані як урядом, так і РКЦ, українська православна громадськість не стала легким здобутком. Ні полонізація, ні спроби окатоличення не могли зупинити національних процесів в українському суспільстві і знищити потребу в його етнічній та релігійній самоідентифікації. Чим активнішим був наступ на православ’я, тим сильнішим ставав супротив українців. Тому можна ствердити, що Православна церква в Польській державі стала для української спільноти потужним об’єднуючим і консолідуючим чинником.

ІСТОРИКО-РЕТРОСПЕКТИВНИЙ ОГЛЯД ПІДГОТОВКИ КЕРІВНИХ КАДРІВ ВІЙСЬКОВОЇ МЕДИЦИНИ В УКРАЇНІ

Із проголошенням 24 серпня 1991 року Акта незалежності України «Про створенням самостійної української держави –України» одразу постало питання створення власних збройних сил, і наступним кроком Верховної Ради України буда її Постанова «Про військові формування на Україні», в якій відображено створення Міністерства оборони України та Збройних Сил України. Цим було покладено початок підготовки власних військових фахівців для Збройних Сил України. Деякі військово-навчальні заклади на той момент у нашій державі вже існували, але не було навчального закладу, який би готував військових лікарів для Збройних Сил України. У статті висвітлено стислий історико-ретроспективний огляд формування військово-медичної освіти та комплексного механізму підготовки офіцерських кадрів, зокрема і керівних кадрів військової медицини в Україні. Проведено історичний аналіз підготовки військових лікарів на території України з 1991 до 2020 рр., висвітлено процеси організації підготовки військових лікарів у незалежній Україні. На основі ретроспективного аналізу створення та розвитку військово-медичної освіти в Україні простежено динаміку змін у підготовці військових медиків для Сил оборони держави. У статті наведені етапи формування військово-медичної освіти та створення відповідних навчальних закладів для їх підготовки. Відображено становлення національної системи медичної освіти та науки у Збройних Силах України. Відображено шлях створення та динаміку розвитку Української військово-медичної академії від Військово-медичного відділу – єдиного вищого військового навчального закладу з підготовки та перепідготовки військових лікарів за 14 фаховими спеціальностями. Орієнтація військового комплексу України на функціональну сумісність із вимогами країн НАТО та реалізація оборонної реформи в Україні спонукає до впровадженням нових освітніх програм у підготовку нової формації як військовослужбовців, так і військово-медичних фахівців.

ПРОБЛЕМАТИКА ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ У СФЕРІ ДЕРЖАВНОЇ БЕЗПЕКИ В СУЧАСНОМУ НАУКОВОМУ ДИСКУРСІ

У статті поставлено й розв’язано наукове завдання щодо дослідження стану державного управління у сфері державної безпеки, що розглядається в сучасному науковому дискурсі. Окреслено основні напрями наукового дослідження в аспектах визначення теоретико-методологічних засад становлення та розвитку системи державного управління сферами державної безпеки та цивільного захисту. Визначено основні питання, що досліджувалися у попередніх наукових працях, та презентовано отримані результати за означеною проблематикою, зокрема з питань: формування структури системи національної безпеки та механізмів, що забезпечують її функціонування; послідовності вироблення альтернативних стратегічних рішень у сфері національної безпеки; уточнення дефініцій сфери безпеки; упровадження заходів із підвищення стійкості критичної інфраструктури як основи національної безпеки; визначення напрямів розбудови інформаційного простору держави в умовах загроз та викликів суспільству; розроблення підходів до оцінювання ефективності роботи оперативного складу органів управління в умовах надзвичайних ситуацій; побудови системи міжнародної колективної безпеки на основі створення ефективних органів управління у сфері забезпечення національної безпеки; забезпечення національної безпеки держави шляхом визначення загроз та ризиків на ранній стадії їх виникнення. На основі результатів, отриманих ученими у попередніх наукових працях, актуалізовано нагальну потребу в обґрунтуванні теоретико-методологічних засад становлення та розвитку системи державного управління сферою цивільного захисту України. Окреслено основні наукові завдання щодо досягнення мети подальшого дослідження сфери безпеки та сфери цивільного захисту, зокрема узагальнення міжнародного досвіду щодо створення безпекових систем. Окрім того, проведено оцінювання нинішньої структури сфери безпеки та цивільного захисту України. До часткових аспектів розгляду проблеми віднесено дослідження механізмів державного управління у сферах безпеки та цивільного захисту, удосконалення структури системи управління сферою цивільного захисту, удосконалення механізму прийняття державно-управлінських рішень у сфері безпеки. Виокремлено прогнозування дієвості функціонування безпекових структур, розроблення напрямів модернізації системи державного управління сферою цивільного захисту України.

ОЦІНКА ВПЛИВУ ІММІГРАЦІЇ НА СОЦІАЛЬНУ ДЕРЖАВУ: КОНЦЕПТУАЛЬНІ ПІДХОДИ ТА ПРАКТИЧНИЙ ВИМІР

Аргументовано, що в останні два десятиліття на порядок денний у країнах із розвиненим інститутом соціальної держави вийшли нові виклики, пов’язані із солідарністю з іммігрантами. Це зумовлено, з одного боку, появою нових масштабних конфліктів на планеті, а з іншого – зниженням стійкості соціальної держави, одним зі завдань якої є сприяння інтеграції трудових мігрантів та біженців. Проаналізовано основні підходи до співвідношення соціальної держави та імміграції: концепцію «нової ліберальної дилеми» та концепцію «шовінізму соціального забезпечення», або «націоналізму соціальної держави». Відзначено, що концепція «нової ліберальної дилеми» передбачає, що: 1) сильна соціальна держава базується на сильній солідарності громадян, зокрема й до іммігрантів; 2) водночас стійкість інституту соціальної держави є під загрозою, коли спільнота стає більш різноманітною; 3) наслідком значної різноманітності спільнот держав соціального типу й надання соціальних прав іммігрантам стало поступове зниження підтримки громадянами ідеї соціальної держави. Змістом дилеми є невизначеність неоліберальних і соціал-демократичних політиків у виборі між відкритістю до іммігрантів та потребою зберегти сильні національні системи соціального забезпечення. Наголошено на особливостях концепції «шовінізму соціального забезпечення», яка обмежує соціальні права іммігрантів або ж (у м’якшій версії концепції) передбачає надання соціальних гарантій виключно за умови відповідності певним критеріям. Відзначено, що: 1) у докризовий період еволюції соціальної держави (поч. 1960-х – сер. 1970-х років) під впливом активної деколонізації мігрантам було надано деякі (обмежені) соціальні права, однак діяльність інституту соціальної держави спрямовувалася передусім на потреби громадян цих держав; 2) у 1970-х роках завдяки право- захисному руху зросли перспективи розширення соціальних прав іммігрантів; 3) із 1990-х років тенденція розши- рення соціальних прав іммігрантів була призупинена. Це пояснюється входженням інституту соціальної держа- ви в глибоку кризу й одночасним збільшенням чисельності іммігрантів-біженців, інтеграція яких потребувала значних затрат; 4) кілька останніх криз (фінансова криза 2008 р., європейська міграційна криза 2015 р., корона- криза 2020–2021 рр.) посилили уразливість мігрантів. Доведено, що кризові явища у функціонуванні соціальної держави мають комплекс причин і не звужені виключно до впливу імміграції на соціальну сферу життєдіяльності розвинених держав.

РОЛЬ ПОЛІТИЧНИХ МЕХАНІЗМІВ У ЗАБЕЗПЕЧЕННІ БЕЗПЕКИ ДЕРЖАВИ В ЕКОНОМІЧНІЙ СФЕРІ

У статті обґрунтовано важливість дослідження політичного виміру забезпечення безпеки держави в економічній сфері виходячи з фундаментальних перетворень в економічній та політичній сферах суспільства, що вимагають дослідження взаємодії між політикою та економікою; глобалізаційними процесами в обох сферах, що актуалізує побудову стратегії забезпечення економічної безпеки України; зростання кількості та масштабів загроз на національному та світовому рівнях. Розглянуто підходи науковців, присвячені забезпеченню економічної безпеки держави, та дотичні до цього політичні механізми й важелі, виявлено вектор наукової проблеми, яка у прямій постановці розглядається рідко та заслуговує на доцільність усебічного комплексного вивчення. Висвітлено сутність економічної безпеки держави та визначено, що безпека є абстракцією та не існує сама по собі. Безпека не є суто економічною категорією, але містить у собі соціальний, політичний, етичний та інші аспекти. В економічній сфері безпеки держави виокремлено три різновиди: безпека в економіці, безпека від економіки та безпека для економіки. Усвідомлення сутності та розмежування цих видів є важливою основою для встановлення результативної взаємодії публічної влади та економічної безпеки держави. Обґрунтовано, що нерозривність зв’язку економічної безпеки держави та політики через спрощений механізм взаємовідносин «чиновник – підприємець» актуалізує необхідність використання позаекономічних методів і засобів, які, з одного боку, попереджають і/або послаблюють внутрішньо властиві ринку негативні риси, а з іншого – захищають засновану на ринкових відносинах економічну сферу від здатних деформувати її викликів і загроз. Ураховуючи специфіку та призначення політичних механізмів, запропоновано напрями інституціоналізаційного та науково-технічного характеру, які сприятимуть удосконаленню системи забезпечення економічної безпеки.

КАДРОВИЙ СКЛАД УПРАВЛІНЬ НКДБ–МДБ ДРОГОБИЦЬКОЇ, ЗАКАРПАТСЬКОЇ, СТАНІСЛАВСЬКОЇ, ЧЕРНІВЕЦЬКОЇ ОБЛАСТЕЙ УРСР (ЗА ШТАТНИМИ РОЗСТАНОВКАМИ КАДРІВ 1944, 1947, 1950 РР.)

У статті на основі штатних розстановок особового складу Управління НКДБ/Управління МДБ кадрів здійснено підрахунки, які дають змогу сформувати портрет типового чекіста. Аналізу підлягали штатні розстановки кадрів за 1947 і 1950 рр. із Дрогобицької, Закарпатської, Станіславської, Чернівецької областей. Водночас із метою порівняння наведено статистичні підрахунки за 1944 р. зі штатних розстановок Дрогобицької області. Також аналізу підлягали вік, національність, освіта, партійність, час приходу на роботу у силові органи, звання. Установлено, що у ході радянізації особливо гострим стало питання кадрового забезпечення (зокрема, професійний, освітній, морально-психологічний стан) відновлених партійних, державних і господарських органів. На цьому тлі постійно відчувався брак кадрів. Для вирішення проблеми ЦК КП(б)У періодично відправляв їх у західні області України. Підраховано, що у 1944–1945 рр. у Дрогобицькому УНКДБ переважну більшість працівників становили молоді люди, за національністю росіяни, які мали початкову або неповну середню освіту, партійні (понад 80%) та стажем роботи в силових органах до п’яти років, володіли званнями сержантського, старшинського і молодшого офіцерського складу. Водночас у 1947–1950 рр. кадрове наповнення в областях за цими показниками суттєво не змінювалося. Більшість становили молоді особи до 35 років, дещо більше став відрізнятися національний склад, хоча й більшість продовжували займати росіяни, освітній рівень не змінився: працівники мали початкову або неповну середню освіту У складі силових органів працювали особи, більшість з яких мали партійний стаж три роки та понад трьохрічний стаж служби у силових структурах. Водночас за військовими званнями переважна більшість працівників мала звання сержантського, старшинського і молодшого офіцерського складу.

СУЧАСНІ ТЕНДЕНЦІЇ ТА АКТУАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ РЕАЛІЗАЦІЇ ДЕРЖАВНОЇ РЕГУЛЯТОРНОЇ ПОЛІТИКИ У СФЕРІ ГОСПОДАРСЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ В УКРАЇНІ

Статтю присвячено аналізу сучасних тенденцій та визначальних проблем реалізації державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності України. Метою статті є аналіз сучасних тенденцій та визначальних проблем реалізації державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності України. Здійснено спробу проаналізувати сучасний стан державного регуляторної політики за допомогою оцінки глобального показника регуляторної діяльності, розробленого Світовим банком, та звітності Державної регуляторної служби України. Для підвищення ефективності регуляторної політики важливо переглянути роль регулюючих органів та їхні повноваження. Нормативне управління дає практичний ефект регуляторній політиці. Ефективне регулювальне управління максимально збільшує вплив регуляторної політики на створення нормативних актів, які матимуть позитивний вплив на економіку та суспільство та які відповідають основним цілям державної політики. Автором систематизовано базові проблеми державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності, до яких віднесено: недотримання вимог законодавства та порушення встановлених норм, складний процес розгляду регуляторних актів, порушення принципу прозорості та передбачуваності, неузгодженість інформації стосовно планування та виконання проєктів. Наголошено, що Україна знаходиться на етапі реформування, а тому державна регуляторна політика також змінюється, однак існуючі проблеми потребують негайного вирішення. Подальший соціально-економічний розвиток України та пов’язані із цим реформи передбачають, що першочерговим завданням державного регулювання повинно бути створення та функціонування інституційного середовища національної економіки. Важливим напрямом забезпечення якості інституційної системи, сприятливого середовища для підприємництва та поліпшення ділового клімату в Україні є підвищення ефективності дерегуляції. Авторка вважає за доцільне вибрати проблематику підвищення ефективності дерегуляції як один із напрямів подальших досліджень.

«АСКЛЕПІЙ: ЗБІРКА ТА ІНТЕРПРЕТАЦІЯ ДЖЕРЕЛ» Е. ТА Л. ЕДЕЛЬШТЕЙНІВ – ПЕРША ФУНДАМЕНТАЛЬНА ПРАЦЯ З ДОСЛІДЖЕННЯ КУЛЬТУ АСКЛЕПІЯ

Статтю присвячено дослідженню праці німецько-американських філологів-класиків та істориків медицини Е. та Л. Едельштейнів «Асклепій: збірка та інтерпретація джерел» (1945 р.) та ставить за мету визначення її внеску в історіографію культу Асклепія. Культ бога лікування Асклепія виділявся серед величезної кількості античних культів своїми особливостями, серед яких були спеціалізація храмів Асклепія на хронічних захворюваннях; використання в асклепіонах як ірраціональних, так і традиційних методів лікування; доступність храмів для різних верств населення. Його історіографія нараховує майже півтора століття. Монографія подружжя Е. та Л. Едельштейнів є найповнішим узагальнюючим дослідженням із цієї проблематики. Вона складається з двох томів: у першому томі зібрано всі літературні та більшість епіграфічних джерел із культу Асклепія; другий том являє собою детальну історію розвитку культу, засновану на письмових джерелах. Учені розглянули походження Асклепія; відносини між храмовою та світською медициною; співіснування культу Асклепія та раннього християнства. Л. Едельштейн запропонував нове тлумачення низки концепцій, які домінували в тогочасній історіографії. По-перше, учений висунув гіпотезу, що Асклепій початково був героєм, а не хтонічним божеством, як уважали його сучасники. По-друге, Л. Едельштейн довів, що давньогрецька раціональна медицина виникла не в храмах Асклепія, а була надбанням лікарів-ремісників. По-третє, учений пояснював популярність культу Асклепія в античному світі філантропічною натурою божества та індивідуальним підходом до своїх пацієнтів. Монографія Е. та Л. Едельштейнів стала фундаментом для дослідження окремих аспектів культу прийдешніми поколіннями істориків та мала колосальну практичну цінність. Таким чином, Е. та Л. Едельштейни зробили великий внесок у поглиблення розуміння античної медицини. Серед недоліків праці науковці зазначали ігнорування Е. та Л. Едельштейнами матеріальних джерел, без свідчень яких неможливо було дослідити всі аспекти культу Асклепія; штучний поділ давньогрецької медицини на раціональну та ірраціональну, який ускладнив розуміння сутності культу бога-лікаря; синхроністичний підхід до вивчення культу, який створював помилкове враження, що останній розвивався лінійно протягом усього періоду свого існування та не мав регіональних особливостей.

ПОЛЬСЬКО-УКРАЇНСЬКИЙ КОНФЛІКТ В ІНТЕРПРЕТАЦІЇ РАДЯНСЬКИХ ПАРТИЗАНСЬКИХ КЕРІВНИКІВ

У статті здійснено спробу показати польсько-український конфлікт 1939–1945 рр. крізь призму присутності в ньому СРСР та Третього райху як «третьої сили» цього міжетнічного протистояння. Мета статті – розкрити бачення польсько-українського конфлікту радянськими партизанськими керівниками у своїх спогадах та простежити у цих спогадах німецько-радянський вплив на ескалацію протистояння між поляками та українцями в 1939–1945 рр. Як джерела для вивчення проблематики польсько-українських відносин в роки Другої світової війни проаналізовано мемуари радянських партизанських керівників С. Руднєва, Д. Медведєва, А. Бринського, І. Старінова, В. Войцеховича, Г. Якименка. Із використанням критичного методу викладено інтерпретацію ворожнечі між поляками та українцями радянським партизанським керівництвом. Висвітлено аспекти діяльності радянської партизанки, спрямовані на посилення конфронтації між поляками та українцями. Показано, що в ескалації міжетнічної польсько-української ворожнечі були зацікавлені як радянська, так і німецька сторона. На основі мемуарів висвітлено позиції радянського партизанського керівництва щодо діяльності українського національно-визвольного руху в роки Другої світової війни. Коротко охарактеризовано погляди сучасних українських науковців на присутність «третьої сторони» в польсько-українському протистоянні в 1939–1945 рр. Спираючись на подану в мемуарах інформацію, простежено розвідницьку діяльність радянської партизанки на території України. Наукова новизна статті полягає у систематизованому опрацюванні спогадів радянських партизанських керівників із метою виявлення в них фактів, які свідчать про втручання СРСР та Третього райху в польсько-українське протистояння в роки Другої світової війни. Визначено перспективи для проведення подальших досліджень окресленої у статті проблематики.

НОВІ МОМЕНТИ ТРАГЕДІЇ 20 СІЧНЯ 1990 РОКУ

У статті йдеться про те, що основні підсумки подій, що сталися в Азербайджані напередодні розпаду СРСР, наблизили наш народ до відновлення державної незалежності. Перегляд кожного кроку і події на шляху до відновлення державної незалежності Азербайджану, створення відповідних висновків має велике політичне значення з погляду визначення перспектив побудови демократичної держави, заснованого на верховенстві закону. У статті розглядаються деякі із забутих або маловивчених питань трагедії 20 січня, однієї з найвпливовіших і трагічних подій останнього етапу на шляху відновлення державної незалежності Азербайджану, і робляться деякі висновки. Стверджується, що причиною й організатором трагедії була Москва, що позбавила керівництво Азербайджану будь-якої свободи пересування і прийняття рішень. Нашій інтелігенції було особливо важливо підняти голос і різко критикувати позицію республіки і союзного керівництва, щоб викрити відмовки і порожні слова Москви у зв'язку з трагедією 20 січня. Азербайджанський народ завжди був відомий своїми національно-моральними цінностями, але водночас поважав цінності інших народів і не допускав національних і релігійних конфліктів і зіткнень з іншими народами. Кривава різанина мирних демонстрантів у ніч із 19 на 20 січня також залишила після себе звірства і злочини, вчинені німецькими нацистами проти мирного населення під час Другої світової війни. Таким чином, масові вбивства, здійснені за наказом вождів радянської імперії, не похитнули рішучості народу боротися. Усупереч очікуванням у республіці і за її межами стало наростати невдоволення радянською владою. Інший урок подій полягав у тому, що, як і навесні 1918 р., єдиний спосіб урятувати народ від таких бід – домогтися відновлення державної незалежності.