Суспільство споживання та консюмеризм – нові тенденції та виклики для України

У статті розкривається зміст феноменів суспільства споживання, консюмеризму й споживацтва, а також відповідних ним понять. Виокремлюються нові тенденції споживання, які є противагою явищу надмірного споживання, здійснюється аналіз їхнього розвитку в українському суспільстві. Розглядається науковий доробок з обраної автором проблематики, зокрема роботи таких класиків соціології, як Е. Фромм, Т. Веблен, Ж. Бодрійяр, З. Бауман, Дж. Рітцер та інші, а також таких сучасних дослідників, як Е. Кежель, В. Ватроба, Я. Шмид, С. Ільїних, В. Ільїн, Ф. Билок та інші, в тому числі сучасних українських учених М. Шульги, В. Мандибури, Я. Зоськи, В. Лапіної, В. Торяника. Наголошується на тому, що поряд із розвитком масової культури, прогресом глобалізації відбулися зміни в моделях споживання, моді й смаках споживачів. Зазначається, що таким чином була створена нова модель трактування споживання як самоцілі, а не лише як способу задоволення людських потреб. Підкреслюється, що в сучасному суспільстві найважливішою метою людини стає споживання, воно використовується для створення індивідуальної ідентичності. Здійснюється теоретичне розмежування змісту таких понять, як «суспільство споживання», «консюмеризм», «споживацтво», «споживче життя», «креативний консюмеризм». Обґрунтовується, що поняття «консюмеризм» вужче, ніж поняття «суспільство споживання», що феномен консюмеризму є найхарактернішою рисою суспільства споживання. Нагоошується на тому, що рух, спрямований на захист прав споживачів, є політичним консюмеризмом, як це визнано в зарубіжній соціології. Аналізуються нові тенденції в поведінці покупців товарів і послуг, що є противагою явищу надмірного споживання, а саме: політичний консюмеризм, етичний консюмеризм, екологічний консюмеризм, дематеріалізація споживання, обмеження споживання, спільне споживання та споживчі бойкоти. Доводиться зростальне значення в українському суспільстві моделей поведінки, пов’язаних зі зменшенням споживання.

Особливості регіональної ідентичності українців

У статті розглядаються особливості української регіональної ідентичності. Регіональна ідентичність має коріння в процесах взаємодії, взаємовпливу та часом конфлікту регіональних ідентичностей, котрі утворилися на історичному етапі розвитку, під дією деяких як соціальних, так і економічних, політичних ситуацій, а також були передумовами незвичних геополітичних особливостей України, що і мало вплив на різницю в національному розумінні себе жителями Сходу, Півдня, Центру і Заходу України. Дане розділення сталося через те, що територія України є границею західноєвропейського, східноєвропейського та середземноморського просторів. Регіональний вимір національної ідентичності тісно пов’язаний з особливостями формування регіонального національного складу населення. Однією з регіональних ідентичностей між Заходом та Сходом виступає мова. Вагомим історичним впливом на регіональні відмінності між Західною та Східною Україною характеризується період СРСР, що вплинув на русифікацію та зміну релігійної ідентичності. Відмінністю Західної від Східної Україна виступає вплив східної і західної культури на формування регіонального менталітету. Регіональні відмінності між західними і східними українцями сформувалися на різній основі, а саме йдеться про індивідуалістичний та колективістській світогляд. Сьогодні для західних українців ідентичність характеризується орієнтацією на державу та служіння її інтересам. У свою чергу, східні українці характеризується критичним ставленням до влади, що нерідко межує з анархізмом, орієнтацією на самоорганізацію в рамках громади. Однією з відмінностей у регіональній ідентичності Заходу та Сходу є різні релігійні конфесії. На релігійний світогляд вплинули історичні фактори, для Західної України більше притаманний католицизм, у свою чергу, Східна Україна – більш православна. Відмінністю регіональною ідентичністю між Заходом та Сходом виступає мова. На Західній Україні переважає українська мова. Але на Східній Україні переважно прослідковується російська мова, яка є виявленням таких історичних чинників: русифікації українців, імперської політики царської Росії та політики влади радянського періоду.

Принципи професіоналізму та гендерної рівності в реформуванні силових структур України

У пропонованому дослідженні на основі системного й конкретно-історичного підходів здійснено аналіз наявних у секторі безпеки й оборони України проблем і деструктивних наслідків, що є результатом присутнього у вітчизняному теоретичному дискурсі й військово-професійних практиках розриву в реалізації принципів професіоналізму й гендерної рівності; обґрунтовано необхідність забезпечення нерозривної єдності двох процесів – професіоналізації особового складу й реалізації гендерної політики в реформуванні силових структур України. Під час проведення дослідження було використано такі методи, як філософська рефлексія, аналіз, у тому числі порівняльний, синтез, аналіз документів, моніторинг, спостереження та опитування. Контекстом дослідження є освітній та інформаційний простір сектору безпеки й оборони України. Своєрідність отриманих результатів полягає в такому: 1) Стратегія воєнної безпеки України (2021 р.) у реформуванні національних силових структур називає принцип професіоналізму таким, що визначає та спрямовує різноманітні політики сектору (кадрову, військово-технічну тощо); 2) Отже, реалізація гендерної політики в силових структурах має проходити з урахуванням і в контексті реалізації принципу професіоналізму; 3) Водночас і у вітчизняному науковому дискурсі, й у практиках військово-професійної діяльності натепер наявний певний розрив у реалізації принципів професіоналізму й гендерної рівності, що породжує дисбаланси й деструктивні наслідки в процесах професіоналізації особового складу й реалізації гендерної політики держави; 4) Моніторинг ситуації демонструє наявні в різних силових структурах станом натепер споживацькі установки особового складу, що з урахуванням гендерних аспектів проблеми призводить до нераціонального використання ресурсів системи; 5) Наявні стереотипні уявлення щодо маскулінності професії військового є наслідком недостатньої модернізованості й технологізованості національних силових структур; 6) Недосконалість логістичного забезпечення гальмує процеси професіоналізації та породжує значні проблеми щодо забезпечення гендерної рівності в національних силових структурах. Не обидними є зміни в напрямі використання сучасних технологій та урахування антропоморфних відмінностей військовослужбовців і військовослужбовиць; 7) Необхідним натепер є визнання силовими структурами України соціально-побутових проблем військових як одних із першочергових, а не другорядних; у розв’язанні цих проблем необхідно враховувати вимоги гендерної рівності; 8) Перспективним і необхідним у реформуванні силових структур України є поєднання принципів професіоналізму й гендерної рівності. Проведене дослідження відкриває чисельні перспективи для подальших розвідок науково-теоретичного й науково-практичного спрямування.

Про концептуальні засади освітньої мобільності в науково-освітньому просторі України та Європи

У статті автором зроблено спробу розглянути концептуальні засади освітньої мобільності в науково-освітньому просторі України та Європи за схемою мобільність – види мобільності – академічна мобільність, професійна мобільність – освітня мобільність. Акцентовано не лише на академічній мобільності вищої школи, але й розкритті її можливостей у системі неперервної освіти, зокрема загальної середньої освіти. Автором проаналізовано сутність освітньої мобільності, сформульовано власне визначення поняття «освітня мобільність», уточнено її складові частини: академічна мобільність, наукова мобільність, професійна мобільність. Освітню професійну мобільність розкрито як внутрішній механізм розвитку людини, як якісне й ефективне перетворення навколишнього професійного й життєвого середовища, а не лише як можливість для суб’єктів освітнього процесу навчатися, працювати за кордоном або як інструмент отримання дипломів. Звернено увагу на розбудову системи національної освітньої мобільності, яка сприятиме якісному професійному розвитку впродовж усього життя, відкриватиме можливості для отримання неперервної освіти, постійного поглиблення компетенцій, формування актуальних знань, гнучкості, критичності мислення, творчої ініціативи, розвитку високого адаптаційного потенціалу. Чільне місце в статті відведено внутрішній освітній мобільності, яка збільшує шанси людини на самореалізацію, підвищує якість трудових ресурсів національної економіки, що, на думку автора, має стати відповіддю освітньої системи України на виклики глобального освітнього простору. Перспективними напрямами подальших розвідок автор вважає дослідження освітньої мобільності системи неперервної освіти України, зокрема віртуальної мобільності, оскільки вона є характерною ознакою суспільства знань, а також сприяє осучасненню освітньої діяльності в умовах глобалізації суспільства.

Фейки як маніпулятивна технологія формування громадської думки

У статті розглянуто особливості сучасного інформаційного простору, в якому з появою нових медіа й каналів комунікації відбулись значні трансформації. Особливим чинником цих змін стали соціальні мережі, що прийшли на зміну традиційним медіа (газетам, журналам і телебаченню). Соціальні мережі дозволяють користувачам не тільки споживати інформацію, а й висловлювати свою думку, самостійно створювати й поширювати повідомлення. Значення соціальних мереж в поширенні інформації та формуванні громадської думки постійно зростає, значна частина населення віддає перевагу саме цьому каналу інформації як основному, бо він є в постійному доступі в смартфоні й значно оперативніший, ніж газети й телебачення. Водночас можливість користувачів самостійно продукувати контент і швидко поширювати його спричиняє значну інтенсифікацію комунікативних потоків і погіршення якості інформації. Соціальні мережі – це величезний сегмент комунікативного простору, який має характер саморегульованого середовища, він майже не контролюється та не піддається цензуруванню, неперевірена або спотворена інформація може активно розповсюджуватись і впливати на формування громадської думки. Тож головна складність у користуванні соціальними мережами полягає нині не в тому, щоб знайти певну інформацію чи прочитати актуальні новини, а в тому, щоб визначити, яка інформація є потрібною та правдивою, а яка – шкідливою та спотвореною. Також соціальні мережі є одним із головних джерел поширення фейків як вигаданих і спеціально сфабрикованих повідомлень, головною метою яких є підрив репутації будь-якого соціального інституту, організації або персони. У такому контексті фейки виступають як маніпуляції, що спрямовані на зміну громадської думки в потрібному для творця чи транслятора напрямі. Якщо розглядати створення та розповсюдження фейків як цілеспрямовану діяльність із метою управління суспільними настроями, що має своєрідну логіку розгортання та містить певну послідовність етапів процедур та операцій, можна вважати, що це маніпулятивна технологія. У статті на основі теоретичного аналізу й використання конкретних кейсів визначено маркери фейків для їх ідентифікації в інформаційно-комунікаційному просторі й окреслено можливі шляхи запобігання їх поширенню.

Важливість відображення конфлікту на сході України в сучасній українській драматургії: національний і локальний рівень усвідомлення проблеми

У статті розглядається проблема відбиття конфлікту на Сході України в текстах сучасних українських драматургів, а також важливість презентації цих текстів на майданчиках вітчизняних і закордонних театрів. Наголошується на необхідності викладення проблем війни, що відбувається в нашій країні, з боку політичного, ідеологічного, культурного й психологічного розуміння трагедії людини, чиє життя тою чи іншою мірою було зруйноване військовим конфліктом на Сході, саме у формі театрального мистецтва. На думку авторки, така форма є найбільш архетипною та, отже, дає можливість на найбільш глибинному рівні усвідомити й сформувати власну внутрішню причетність громадян України до спільного бачення національної трагедії. Наголошується, що театр, який у нашій державі не досить оцінений із боку формування морального, етичного й політичного виховання, містить величезний потенціал засобів художнього узагальнення, виразності й дії на масового глядача, який би зміг сприяти подоланню загроз укорінення «патології» суспільного мислення про те, що війна – це нормальний суспільний стан, з яким можна співіснувати. Підкреслено, що засоби масової інформації як четверта влада вже неспроможні чинити злам стереотипів і здійснювати переоцінку системи цінностей, а такий стан може спричинити карбування «нормальності» вбивств як на війні, так і в мирний час за національними, релігійними й іншими принципами, призвести до незворотних ментальних трансформаційних змін в українському суспільстві. Зауважується, що в глобалізаційний час, коли чітка ідеологія відсутня та кожен формує своє власне бачення політичних і морально-етичних норм, на відміну від засобів масової інформації (які втратили довіру глядача) роль театру може бути тим важливим чинником, який допоможе обивателям сформувати власне адекватне й правдиве бачення щодо ситуації на Сході України.

Ніцшеанське вічне повернення як шлях до самого себе

Стаття присвячена дослідженню ніцшеанської ідеї вічного повернення та проблемі її різностороннього трактування. Зауважено, що такий концепт є фундаментом всієї ніцшеанської філософії, який об’єднує в єдине ціле інші ключові ідеї мислителя, такі як надлюдина, «остання» людина, воля до влади, «смерть» Бога, amor fati. Наголошено, що людина зображується Ніцше як дуальна істота, оскільки в ній рівною мірою представлено два протилежних начала – людське й надлюдське. Підкреслено, що, на переконання Ніцше, кожен із нас потенційно вже є надлюдиною, нам лише потрібно «видобути» її з себе, «подолавши» в собі своє людське начало, «вижити» із себе слабку «останню» людину. Відзначено, що подібне вивищення власної (надлюдської) сутності над усім низьким, незмінним і людським («занадто людським») можливе лише в колі вічного повернення, через яке людина здійснює своє призначення, реалізує мету власного життя та вершить свою долю – самоперевершується та стає надлюдиною. Саме тому ніцшеанське вічне повернення може бути трактоване як ідеальна програма людської самореалізації, вічне становлення людини, її шлях до самої себе, її повернення до власної сутності, до себе справжньої, до оновленого, «покращеного» варіанту себе самої. Акцентовано, що, лише долаючи саму себе, людина підіймається до найвищого утвердження життя, адже, переживаючи постійний «жах» вічного повернення та радісно вітаючи всі перспективи, які воно перед нами відкриває, людина не тільки створює саму себе, вона ще й перестворює наново увесь світ. Для цього їй потрібна неабияка сила волі, точніше, воля до влади, яка у філософії Ніцше виступає не як жага до панування, а як влада людини над собою, як свобода її самовираження через внутрішню силу духу й самовладання. Таким чином, вдосконалюючись і самоперевершуючи себе, людина досягає більших висот власної самореалізації.

Місце пошукового алгоритму в глобальному інформаційно-комунікативному просторі та його значення в контент-аналізі

У статті досліджено особливості інформативно-комунікативного простору в реаліях сьогодення, виокремлено глобальні тенденції, що впливають на нього. Метою дослідження було проаналізувати пошуковий алгоритм у глобальному інформаційно-комунікативному просторі. Предметом дослідження є пошуковийалгоритм як новітня технологія контент-аналізу. Для вивчення пошукового алгоритму та його особливостей використовувалися структурно-функціональний, історико-порівняльний, прогностичний методи дослідження Зокрема, прогностичний підхід дозволив сформулювати рекомендації для вивчення та раціонального застосування сучасних технологій, допоміг розібратися у виявлених тенденціях сучасних соціологічних методів і методик вивчення документів. Історико-порівняльний підхід був використаний у форматі аналізу генези поняття інформаційно-комунікативної взаємодії для відстеження тенденцій змін пошукових технологій в інформаційному просторі. Структурно-функціональний підхід застосовувався в аналізі нових технологічних надбань, які застосовуються в контент-аналізі. Зміст різних наукових підходів щодо проблем інформаційно-комунікативного простору, які пов’язані з глобалізацією, було узагальнено в результаті дослідження. Місце пошукового алгоритму було визначено в системі інформаційно-комунікативної взаємодії. Причинно-наслідкові зв’язки було виявлено в особливостях функціонування пошукового алгоритму в контент-аналізі. На основі аналізу зроблено висновки про вплив глобальних змін на пошукові системи й інформаційно-комунікативний простір. Рекомендації для підвищення ефективності пошуку наукових матеріалів і покроковий механізм дій для користувачів були розроблені, виходячи з практичного досвіду й надбань фахівців у комп’ютерних науках. Подальше застосування практичного досвіду й підвищення ефективності пошуку мають враховувати те, що цільовою тематикою пошуку є саме соціологічні дослідження. Зрештою, автор пропонує застосовувати практичний досвід наукових установ, що діють в Україні. Наукові розробки із цього питання також можуть бути використані для створення прототипів комп’ютерних програм і додатків для пошуку україномовних наукових матеріалів, які будуть вжиті для контент-аналізу.

Праця та дозвілля в історіософській перспективі: проблема співвідношення

Стаття спрямована на дослідження співвідношення праця-дозвілля через звернення до основних інтелектуальних традицій і трансформацій, які визначили ідейний зміст праці й дозвілля в західній цивілізації. Проілюстровано, що в історичному розгляді ці поняття розташувалися в тріадній схемі «фізична праця – дозвілля – праця духовна». Досліджено сутнісні й аксіологічні характеристики праці й дозвілля, які визначаються в площині культурних інтерпретацій. Зміни в семіотиці культури є детермінантами зрушення до нових духовних пошуків, які відбиваються в соціальній діяльності кожної епохи. Так, зазначено, що в античній історії та культурі діяльність, яка збігалася з грецьким онтологічним ідеалом, ідентифікується з поняттям дозвілля – це є духовний шлях благородної людини. У роботі з’ясовано, що на середньовічному етапі європейської культури розуміння понять праці й дозвілля пов’язується з християнською теоцентричною картиною світу. Виявлено, що праця спиралась на християнське вчення про первородний гріх, покарання та порятунок. Розглянуто можливість порятунку через працю, що докорінно змінює світоглядну оцінку праці й дозвілля на початку ХVI ст., якому передувала протестантська етика. У статті проаналізовано, як капіталізм обмежив екзистенційну свободу людини, зробивши її цілком і повністю залежної від праці. Визначається, що дозвілля в постіндустріальному суспільстві, так само як і праця в індустріальному, капіталізується. Автори доходять висновку, що формується «цивілізація дозвілля», в якій просвітницька модель змінюється так званою гедоністичною концепцією. Дозвілля починає займати простір праці й навпаки. Сформовано важливу тезу, що в умовах нової соціальності інтелектуальний продукт стає товаром, оскільки праця заміщується знаннями. Таким чином, доводиться, що певна схема взаємовідносин означених видів діяльності відповідає певному типу культури на її історичному етапі.

Пізнання темпорального перебігу в контексті особистісного ціннісного сприйняття людиною часових перспектив

Робота присвячена дослідженню питання про сутність часу як однієї з фундаментальних категорій навколишнього світу, яка стосується загальних понять, що виражають чутливе сприйняття та його зв’язок з реальністю. Підкреслюється, що вивчення часового руху матерії доволі складний процес, позаяк він сприймається не безпосередньо, а опосередковано через темпоральний вплив на матеріальні елементи, які поступово змінюються. Темпоральні характеристики, які зумовлюють конкретні стани речей і процесів, – це не зовнішні реальні прояви, а особистісна перцепція спостерігача, на підставі якої формуються уявлення про внутрішні зв’язки подій у матеріальному світі. Тому час – не абсолютне, а відносне явище, і питання вивчення часових перспектив соціальних та індивідуальних систем, їх зіткнень і трансформацій є досить актуальним. У статті проаналізовані два філософські підходи до співставлення таких визначальних категорій, як час і буття: статичну та динамічну наукові концепції часу. Детально розглянута пануюча нині теза, за якої часовий перебіг завжди відбувається у напрямі від минулого до майбутнього. Вона полягає в тому, що часовий рух завжди відбувається транзитом через сучасність, на зупиняючись у ній, і продовжується в майбутті, щоразу збільшуючи обсяг минулого за рахунок нових фактів, що відходять із сучасності у минулі події. Такий процес відбувається перманентно, він не може зупинитися, у цьому, власне, полягає феномен часового руху в природі. Надана оцінка усвідомленої спостерігачами протяжності таких темпоральних категорій, як «минуле», «сучасне» та «майбутнє». Також вивчені наукові припущення окремих дослідників стосовно критики концепції про однонаправленість часового руху та зумовленість змін у стані матерії виключно у напрямі від минулого до майбутнього та оцінені їхні позиції щодо можливості інверсії напряму часового потоку. В роботі також надана розгорнута характеристика взаємин різних часових станів. Розглянуте питання про місце сучасності у співвідношенні трьох часових суперпозицій. Обстоюється позиція, що минуле, нинішнє і майбутнє продукуються сучасним періодом.