СУБСТАНЦІЙНИЙ ПІДХІД ДО ВИЗНАЧЕННЯ ПОНЯТТЯ "РЕКЛАМА": ФІЛОСОФСЬКО-КОМУНІКАТИВНИЙ АСПЕКТ

У статті здійснено аналіз актуальних підходів до визначення поняття "реклама". Застосовано субстанційний підхід для його дефініювання, який продовжуючи класичну традицію наукового мислення, проголошує основоположним принципом розуміння об’єкта наукового пізнання як стійкої сутності, зведення багатоманітності й мінливості властивостей до постійного, відносно сталого й постійно існуючого означення. Наголошено, що саме у предметному полі філософських наук з урахуванням актуальних досліджень в комунікативістиці та економічних наук, можна визначити його сутність та атрибутиви. Етимологія поняття у різних мовах дозволяє визначити наступні характеристики: закликання, повторене голосно кілька разів; звернення уваги; повернення (інформації). З’ясовано, що більшість визначень понять акцентують на окремих комерційних, комунікативних чи субстратних ознаках і не наголошують на суті цього соціального феномену. Виявлено, що у визначенні, яке дане Дж. Річардсом та К. Курраном, запропоноване на основі аналізу цього поняття в американських підручниках, актуальних на кінець ХХ століття, і яке найбільше відображає сутність цього явища, низка характеристик є акцидентними. Це, по-перше, платність, а по-друге – знеособленість. Ці характеристики охоплюють не усі форми та види реклами. Також у ньому не враховано діяльнісний аспект функціонування реклами у суспільстві. Запропоновано на основі субстанційного підходу тлумачити рекламу як комунікативну діяльність спонукального характеру, яка має на меті привернення уваги до об’єкта рекламування для взаємного обміну. Атрибутами реклами є рекламне повідомлення та привернення уваги. Перше розуміється як основний елемент комунікації, що передбачає трансляцію ідеї, яку рекламодавець намагається донести до конкретної цільової аудиторії, з метою спонукати до певної дії, викликати реакцію. Друге наголошує на тому, що саме реклама на відміну від інших інформаційних повідомлень ставить за мету привернути увагу. На сучасному етапі ця ознака дозволяє виявити рекламне повідомлення в інформаційному шумі.

СУГЕСТИВНО-КАТАРСИЧНІ ОСОБЛИВОСТІ МУЗИЧНОГО ДУХОВНОГО МИСТЕЦТВА В КОНТЕКСТІ УКРАЇНСЬКОЇ РЕЛІГІЙНОСТІ

У статті представлені концепції філософсько-релігієзнавчих та мистецтвознавчих студій, які стосуються явища духовного в контексті релігійного музичного мистецтва, сугесивних аспектів впливу сакрального на людину та її буттєвість. Наукова розвідка присвячена конкретним прикладам співвідношення естетичних аспектів, релігійного змісту та сакрального навантаження в розрізі духовного музичного мистецтва на тлі української традиційності. Ці приклади ілюструються в ракурсі різномаїття типологій вивчення, як традиційних так і новітніх філософсько-мистецтвознавчих та релігієзнавчих традицій. Акценти, котрі ставить автор статті, присвячені теоретичним та методологічним питанням в ракурсі поняття психологічного обґрунтування катарсичних та сугестивних навантажень в розрізі сприйняттєвості свідомістю українського музичного мистецтва релігійної спрямованості. Аналізуються зарубіжні підходи до дослідження духовного музичного мистецтва як явища культури. Автор дослідження наголошує щодо необхідності акцентуації в ракурсі моральнісного наповнення духовної музики. Адже вона, будучи спрямованою до духовного світу людини, формує її етичні та естетичні почуття. Аргументовано, що духовна музика як важлива складова української національної культури містить в собі величезний потенціал у формуванні особистості. Виявлено, що становлення високодуховної особистості не можливе без розуміння та відповідного сприйняття релігійного музичного мистецтва. В наших наукових пошуках особливе місце займає вивчення розвитку музичного сприйняття і музичного мислення, розуміння музики як особливої мови, що несе духовну інформацію і енергію думки. Вважаємо, що музичне духовне мистецтво в ракурсі християнської традиції може бути найважливішою частиною, квінтесенцієюцього процесу. Будучи "стрижнем", що пронизує всю українську і європейську музичну культуру, вона несе в собі "програмність", яка спрощує розуміння явищ музичної культури, що належать різним епохам, стилям і напрямкам. Доведено, що духовна і, зокрема, українська духовна музика є найбільш суттєвими компонентами активізації музичного сприйняття і формування загальної і музичної культури.

ЕТНОҐЕНЕЗ ТА ОСНОВНІ РИСИ УКРАЇНСЬКОЇ МЕНТАЛЬНОСТІ: СОЦІАЛЬНО-ФІЛОСОФСЬКИЙ КОНТЕКСТ

У статті висвітлено засадничі питання етноґенезу українського народу й підтримано автохтонно-автономістичну концепцію, що обґрунтовує "окремішність" та самобутність українського народу, його автохтонність на своїй території. Обґрунтовано, що дослідження витоків та першооснов ментальності нації тісно пов’язане з питанням її етноґенезу. Стверджено, що кожен народ, що проживав на українських етнічних землях, залишив відбиток у генетичному коді української нації, вплинув на формування її духовних структур, особливостей світосприйняття, світовідношення, світоперетворення. Різні ментальні особливості зумовлені відмінностями історичного досвіду переживання певних подій. Їх основне завдання – вирішення / уникнення конкретного життєвого аспекту, складової об’єктивної чи навіть суб’єктивної реальності. Представлено й проаналізовано основні риси української ментальності як оригінальну парадигму онтологічних екзистенціалів українців, сформовану історично завдяки низці чинників(географічному положенню, природно-кліматичним умовам, досвіду поразок і перемог, особливостям селекції та генетики, мові, релігії, культурним традиціям, звичаям). Досліджено особливості вияву ментальності на сучасному етапі історичного розвитку. Підсумовано, що саме такий набір ментальних рис українського народу є наслідком засвоєного досвіду переживання певних історичних подій, детермінованих об’єктивною реальністю; зазначені ментальні риси допомогли українцям зберегти власне "обличчя", вижити у скрутні часи й періоди бездержавності, не підкоритися й не асимілюватися з подальшою втратою державності; на сучасному етапі українцям важливо осмислити весь історичний досвід, підсилювати ті ментальні риси, які наразі є конструктивними та сприяють успішному розвитку й поступу України як європейської держави, а також позбуватися деструктивних рис, особливу увагу приділяючи розвитку раціонально-вольового компоненту.

ІНСТИТУТ АВТОНОМНИХ ЦЕРКОВ У СТРУКТУРІ СУЧАСНОГО ВСЕЛЕНСЬКОГО ПРАВОСЛАВ'Я

У статті проаналізовано процес системотворення структури Вселенського православ’я на сучасному етапі. Встановлено, що церковне життя – процес динамічний. Церква постійно рухається вперед та повинна реагувати на суспільні запити і проблеми. Визначено, що інститут автономії пройшов складний шлях становлення, проте сьогодні відсутній загальноприйнятий механізм набуття церквою автономного статусу з його подальшою реорганізацією до повної незалежності. Зазначено, що сучасний устрій Вселенської церкви має низку недоліків. Незважаючи на прийнятий документ на Криті, автономна церква не є чітко регламентованим церковним інститутом. Встановлено, що традиційно статус автономії означав перехідну ланку. Одні автономні церкви ставали зрілими та отримували автокефалію, інші – втрачали незалежність. У переважній більшості випадків це було пов’язано із втратою або набуттям державної незалежності. Встановлено, що очевидним порушенням канонічних правил є наявність двох юрисдикцій (двох канонічних єпископів) на одній території. Така ситуація наявна у деяких країнах, наприклад США та Канаді, де паралельно функціонує низка церков у діаспорі різних юрисдикцій. Визначено, що на сьогодні у диптиху нараховується 6 автономних церков. Зазначено, що в Естонії, яка історично не є країною з домінуючим православним насенням, одночасно діють дві автономних церкви різних юрисдикцій, що суперечить природі церкви. Зазначено, що аналогічна ситуація вже сформувалась в Україні. Одночасно діють дві впливові церковні організації, що мають визнання Помісними церквами. Наголошено, що внаслідок тиску та небажання материнських церков випускати Помісні церкви з поля впливу та власної канонічної території, подібна ситуація потенційно може скластись і в Чорногорії, Македонії та Білорусії. Як і в Україні, частина парафій перейде до новоствореної автономної або автокефальної церкви, а частина залишиться вірними кіріархальної організації. Встановлено, що інституційні суперечки Помісних церков, пов’язані із межами впливу та "канонічною територією", а отже, і набуттям автономного статусу, можуть бути вирішені виключно соборним шляхом та за участі всіх православних ієрархів. Наявні підходи до вирішення «тимчасової» проблеми автономії та «паралельних юрисдикцій» призвели до інкорпорації наявних неканонічних та самопроголошених утворень до визнаних церков. Зроблено висновок про те, що сучасна ієрархія боїться чесної конкуренції між церквами різних юрисдикцій. Тому адміністративне облаштування церкви та можливості його трансформацій залежать від консенсусу між Помісними церквами. Це стимулює подальші дослідження тематики, пов’язаної із церковним устроєм та можливостями набуття статусу автономії та автокефалії. Майбутні наукові розвідки щодо церковного устрою та канонічної творчості святих отців доповнять виконане дослідження.

МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ АНАЛІЗУ КАТЕГОРІЇ ОРТОДОКСІЇ У ДИСКУРСІ РЕЛІГІЄЗНАВЧИХ ДИСЦИПЛІН ВИЩОЇ ШКОЛИ

У статті розкрито процес формування у межах християнства категорії ортодоксії, яка претендує не лише на особливу істину окремих віросповідних концепцій, а й стає світоглядним імперативом, що обумовлює теоретичний аналіз осягнення її змісту як загальної християнської, так і однієї з основних категорій релігієзнавства. На основі філософсько-методологічних принципів розглянуто питання візії християнської ортодоксії, репрезентованої у вигляді окремих ідей і систематизованих концепцій у процесах духовно-практичного перетворення світу в соціокультурних реаліях європейського суспільства. Проведено аналіз інкорпорації ідей і концептів перманентного гуманізму як культурного явища і філософського вчення у християнську ортодоксію із врахуванням здобутків сучасної гуманітарної методології. Особлива увага у дослідженні сконцентрована на розкриті феномену ортодоксії у межах філософсько-релігієзнавчої та теологічної думки. Важливою складовою цього напряму є обґрунтування особливостей ортодоксії і її сталості при наявності інваріантних змістовних структур чи функціональної схематики і способів її інкультурації не лише у смислових, а й у територіально-часових координатах. Врахування цих особливостей дозволяє зберегти термінологічний зміст ортодоксії, широко застосовувати у сенсі істинної, ідентичної початковому розумінню визначеної філософсько-релігієзнавчої або теологічної ідеї, позиції, утвердженої авторитетними мислителями або релігійно-церковними структурами для безперечного виконання адептами різних конфесійних відгалужень релігій чи богословських шкіл. Встановлено, що на підвалинах релігійної парадигми вибудовуються концептуально-смислові структури, в яких допускаються гетерогенні дефініції ортодоксії у різних контекстах. Християнське вираження ортодоксії насамперед аналізується богословами і означає істинність, неухильне дотримання засад віровчення. Застосування категорії «ортодоксія» у християнстві поділяється на його трактування як характеристики самого християнства так і кожного із його напрямків.

КОНФЕСІЙНИЙ ПЛЮРАЛІЗМ ЯК ФЕНОМЕН СУЧАСНОСТІ: СВІТОВИЙ ТА УКРАЇНСЬКИЙ КОНТЕКСТ

У статті розглянуто поліконфесійність як соціальний феномен людства, охарактеризовано особливості й тенденції розвитку релігійного різноманіття в світі та Україні, розкрито роль релігійного плюралізму в реалізації свободи совісті. Починаючи з XVII сторіччя, коли проголошується й реалізується принцип свободи совісті, поліконфесійність стає ідеєю цивілізованого співіснування релігій і церков. Зазначені тенденції знаходять свій вияв в соціально-політичному житті сучасних суспільств. Спираючись на методику класичного еволюціонізму, запропоновану представником британської школи соціології та філософії релігії Г. Спенсером, неоеволюціонізму американського антрополога Дж. Стюарта та конвергентних процесів в релігійному житті українського науковця Е. Мартинюка, розглянуто та проаналізовано сутність поліконфесійності в соціумі: а) еволюція соціуму – від однорідності до різноманітності; б) консолідація та диференціація суспільств; в) культура та соціально-географічні особливості; г) конвергентні процеси соціуму. Звернено увагу на факти поліконфесійності та конвергенції в світі і на теренах України, що зумовлено еволюційно-історичним станом та соціально-політичними умовами країни. Цей феномен є еволюційною моделлю сучасного суспільства, яка має тенденції до формування гетерогенності соціуму, флуктуацій від інтеграції до диференціації, пристосування до природних умов, мультивекторності. На основі історичного підходу та аналітичних викладок наведено факти зближення поліконфесійності і мультикультуральності та спрогнозовано подальші перспективи їх існування. Зазначено, що явище поліконфесіональності, яке має місце і в суспільствах, де проголошуються державні релігії, часто веде до існування і постійного виникнення нових релігійних течій. Поліконфесійність нерідко продукує міжконфесійні непорозуміння й конфлікти, що може бути каталізатором нових течій та напрямів. Визначені детермінанти, а також проаналізовані фактори, які сприяють чи перешкоджають здійсненню свободи совісті в сучасному українському поліконфесійному соціумі. Констатовано, що хоча поняття "свободи віросповідання", "мультикультурализму", "релігійного різноманіття" сьогодні значною мірою є реалізованими в більшості сучасних суспільств, однак їх необхідно постійно підтримувати та зміцнювати. Особливу роль в цьому належить науковцям, які обґрунтовують теоретичні засади мультикультурного, поліконфесійного буття суспільства.

ІГРОВА ПРОБЛЕМАТИКА В ФІЛОСОФІЇ ПЛОТІНА

Лудологічні ідеї Геракліта, Платона й Арістотеля розвивались в філософії неоплатонізму. Не буде також особливо великою помилкою вважати, що неоплатонізм сприйняв і розвинув практично всі найважливіші аспекти платонівської лудології. Поняття гри є у Плотіна одним з провідних та вирішальних. Життя людини порівнюється ним насамперед із сценічною драматичною грою: тобто воно (життя) є лише виконання того, що вже було раніше закладено в сценарій світової драми. Ігровий феномен також є у якості загальножиттєвої закономірності: тому людина в філософії Плотіна постійно порівнюється з актором театру. Тим актором, який не має можливості відмовитись від цієї своєї найважливішої життєвої ролі, але все ж залишається співтворцем її, не має ніякої можливості змінити сценарій, але може зіграти свою роль по-різному: і краще, і гірше. Адже і в звичайному театрі різні актори один і той же сюжет можуть розіграти по-різному; і будь-який актор взагалі може зіграти отриману роль (сценарій) добре чи погано. Інакше кажучи, найголовніший прояв цієї гри для людини завжди буде у наявності та якості певного "життєвого сценарію" (суспільного і персонального), його загальній імперативності для життя кожного. Отже, у Плотіна все життя людини, з одного боку, зумовлене існуванням такого сценарію, космічного за походженням, але, з іншого боку, – таке життя показане неможливим без особистої свободи, адже "життєвий сценарій" та роль передбачають необхідність такої свободи. Без неї вони, на думку Плотіна, не можуть відбутись. Плотін, як і Арістотель, сприймав гру як один із способів визначення буття сакрального. Але на відміну від нього, Плотін насамперед підкреслює епістемологічні властивості гри. Наступної історичної доби саме такі властивості гри (онтологічні та епістемологічні) були запозичені багатьма середньовічними теологами.

ФІЛОСОФСЬКІ РОЗДУМИ ПРО ПРИРОДУ КОМІЧНОГО

Статтю присвячено дослідженню філософських засад природи комічного. Відправним пунктом аналізу є думка Арістотеля про те, що комічне – це абсолютно необразливий спосіб наслідування "найгірших людей", яке виникло у результаті певної помилки або каліцтва. Автор статті ставить перед собою мету віднайти певну силу (здатність, можливість), яка спроможна породжувати комічне, а також визначити роль суб’єкта та об’єкта у виникненні комічного ефекту. У статі уперше комічне постає не просто як об’єкт філософської рефлексії (у якості загальної категорії естетики або певного елементу сміхової культури), а досліджується у рамках трансцендентальної філософії І. Канта, а саме – розглядається як результат дії трансцендентальної схеми, в основу якої покладено дію продуктивної сили уяви. Доведено, що комічне представляє собою результат певної невідповідності (навмисної або ненавмисної) помилки, яка виникла завдяки порушенню природних умов існування будь-якого предмета або явища. При цьому з необхідністю відбувається розрив між зовнішньою формою предмета та його внутрішнім змістом або сенсом. Тому проблема комічного розглядається, перш за все, як проблема форми, проблема структурування людського досвіду, за допомогою певних механізмів та засобів. Провідну роль тут відіграє робота творчої уяви суб’єкта (трансцендентальна схема, за Кантом), головною функцією якої є довільна регуляція пізнавальних процесів і станів людини, а також створення нового у формі образу, уявлення або ідеї. Аргументовано, що велику роль у створенні комічного ефекту відіграють такі інтелектуальні процедури як дисоціація та асоціація. Констатовано, що перетворення дійсності з метою отримання комічного ефекту, має свої встановленні правила та закономірності, які, зокрема, можуть бути описані завдяки дії таких способів створення комічного як аглютинація та гіперболізація.

Я-КОНЦЕПЦІЯ ФІЛОСОФА В ІСТОРІЇ ФІЛОСОФІЇ ТА СУЧАСНІ РЕАЛІЇ

У статті досліджено місце і роль філософії і філософа в суспільстві від Платона до сучасності. Виокремлено дві основні тенденції. Перша орієнтувала філософів на соціальну активність (Платон, Вольтер, І. Кант, Й. Фіхте, К. Маркс, М. Бердяєв, Х. Ортега-і-Гассет), а друга – сформувалася у постмодерну епоху і обмежувалася лише гносеологічною активністю (М. Горкгаймер, Ж. Дельоз і Ф. Гваттарі, Ж. Деррида,М. Мерло-Понті та ін.). Друга традиція призвела філософію до кризи (постмодерної невизначеності), а людську спільноту до антрополого-глобальної катастрофи. Сформульовано метафізичну теорію особистості, яка дозволяє, з одного боку, трактувати буття як конфлікт знеособленого й особистісного начал, а з другого, – все називати своїми іменами. Людина в процесі свого становлення може пройти такі ступені розвитку: залежна особистість, посередня особистість, зріла особистість і геній, а може зупинитися на нижчих ступенях розвитку. Духовне відродження людської спільноти залежить від переосмислення філософами поглядів на людину і своє призначення. Обґрунтовано Я-концепцію філософа як органічну єдність внутрішніх якостей і суспільних функцій, які він має виконувати в суспільстві в сучасних умовах. Філософ має реалізовувати у суспільстві такі функції: діагноста, законодавця, вихователя і методолога. До виконання таких функцій здатний лише філософ, який сягає ступеня зрілої особистості. Функція діагноста вимагає від філософа все називати своїми іменами: "Хто є хто?" і "Що є що?". Філософ як законодавець має бути ініціатором нових законів, спрямованих на подолання недоліків знеособленого суспільства. Філософ як вихователь мусить бути втіленням зрілої особистості, дбати про формування критичної маси особистостей у суспільстві та орієнтувати людину й суспільство на пріоритет духовного над матеріальним. Філософ-методолог має визначити систему понять, механізми подолання знеособленого буття і формування особистісних засад буття. Філософи мають бути концептуальними персонажами суспільного буття в умовах антрополого-глобальної катастрофи.

СУСПІЛЬНА СВІДОМІСТЬ ПІД ВПЛИВОМ МАНІПУЛЯТИВНИХ ТЕХНОЛОГІЙ

У статті проаналізовано вплив маніпулятивних технологій на суспільну свідомість. Визначено особливості маніпулятивних технологій: наявність суб’єкта, зацікавленого в маніпулюванні; спрямованість на духовну, психологічну складові людської особистості, суспільну свідомість у цілому; приховування справжніх цілей маніпулятора; наявність широкого арсеналу методів і технологій маніпулювання; вплив не тільки на сферу свідомого, але й на сферу несвідомого; управління ставленням об’єкта маніпуляції до предметів і явищ навколишнього світу в заданому руслі; встановлення контролю над думками, почуттями, поведінкою, стосунками й життєвими установками об’єкта маніпуляції; навмисне спотворення фактів дійсності; деструктивність. Доведено, що феномен маніпулювання ‑ векторний процес, що здійснюється або безпосередньо, або через ЗМІ. Проаналізовано технології маніпулятивного впливу, їх стратегії, тактики та правила. Виокремлено деякі прийоми маніпулювання суспільною свідомістю: використання стереотипів, які формують уявлення соціального об’єкта у спрощеному схематичному вигляді; підміна імен, назв, насадження штампів і «наклеювання» ярликів; обмін повідомленнями напівправдивого характеру; посилання на чийсь анонімний авторитет, на чиюсь фахову думку; "спіраль замовчування", або маніпуляції з опитуванням громадськості; відволікання уваги на щось незначне; принцип застосування контрастів; створення асоціацій; інформаційна блокада "невигідної" інформації тощо. Як механізм, що захищає суспільство від деструктивного впливу маніпулятивних технологій, запропоновано метод формування в масовій свідомості своєрідних "фільтрів", що дозволяють розпізнавати маніпуляцію. Цей метод ґрунтується на просвітницько-освітній діяльності: доведення до населення інформації про стратегії, тактики, методи, форми, можливі наслідки як явних, так і прихованих впливів на масову свідомість.