ТРИ СУДОВІ ПРОЦЕСИ ПЕТРА БУБЕЛИ

Метою даної статті є розкриття юридичних колізій на життєвому шляху Петра Бубели (трьох судових процесів за його участі – 1911, 1919 та 1931 рр.) – одного з провідних галиць- ких військових діячів, юриста за освітою, який упродовж 1908–1913 рр. навчався на правничому факультеті Львівського університету. Методологія дослідження спирається на принципи історизму, об’єктивності та системності. У ході дослідження застосовувалися такі конкретно-історичні методи: проблемно-хронологічний та історико-біографічний. Наукова новизна полягає в тому, що на основі опублікованих та неопублікованих джерел (архівних документів) і наукових розвідок розглянуто причини, хід, наслідки трьох судових процесів, у яких доводилося брати участь П. Бубелі в різних якос- тях. На судовому процесі 1911 р. П. Бубела виступав як обвинувачуваний австрійською владою нібито в образі релігійних почуттів селян на зборах громади села Лисиничі, що відбулися 1910 р. На судовому процесі 1911 р. П. Бубелу засуджено до двох тижнів арешту, замінених згодом грошовим штрафом. У період Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР) П. Бубела входив до складу галицького уряду, займав посаду заступника державного секретаря військових справ. У 1919 р. взяв участь як військовий юрист і представник влади в судовому процесі над генералом М. Тарнавським. З 1920 р. проживав в Одесі. На початку 1931 р. заарештований радянськими органами Держав- ного політичного управління (ДПУ) й звинувачений в антирадянській діяльності, зокрема в участі та керівництві військовою групою т. зв. «української контрреволюційної організації», що нібито діяла на Одещині, була частиною «Всеукраїнського національного центру» на чолі з М. Грушевським і Г. Косса- ком та нібито готувала збройне повстання проти радянської влади, в членстві та керівництві одесь- ким відділенням Української Військової Організації (УВО). Після закритого судового розгляду «судова трійка» ДПУ засудила П. Бубелу до трьох років таборів. Реабілітований посмертно в 1989 р.

СУЧАСНИЙ МЕТОД АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ СОЦІАЛЬНО-ТРУДОВИХ ВІДНОСИН В УКРАЇНІ В УМОВАХ ЄВРОІНТЕГРАЦІЇ

У статті розкривається зміст і специфіка сучасного методу адміністративно-право- вого регулювання соціально-трудових відносин в Україні. Встановлено, що ознаками методу адміністра- тивно-правового регулювання трудових відносин є ті його властивості, що закономірно і об’єктивно зумовлені предметом і власне методом адміністративно-правового регулювання. Доведено, що точ- ність у визначенні способів адміністративно-правового регулювання, які впливають один на одного шляхом поєднання і співвідношення, дають змогу врахувати динамізм, трансформацію, диференціацію ознак соціально-трудових відносин, формувати нові форми організації праці, визначити подальше регу- лювання соціально-трудових відносин на різних рівнях з метою оптимального поєднання і врахування інтересів і на рівні підприємства, і на рівні галузі, і на рівні держави. Наголошується, що посилення договірних начал проявилось у відмові держави від регулювання деяких елементів соціально-трудо- вих відносин. Звернено увагу на певну зміну методу, який характеризується не лише поєднанням цен- тралізованого і локального, але й публічного і договірного регулювання соціально-трудових відносин. Наголошено, що в основу диференціації адміністративно-правового регулювання соціально-тру- дових відносин, слід покласти спрямованість методу – способів адміністративно-правового регу- лювання: публічного (централізованого), колективно-договірного (локального) та індивідуально- договірного регулювання соціально-трудових відносин, що будуть враховувати особливий підхід до регулювання спеціальних суб’єктів соціально-трудових відносин, забезпечуючи таким чином рівність прав і можливостей у сфері праці всіх суб’єктів соціально-трудових відносин. Встановлено, що одним з основних засобів забезпечення динамізму методу адміністративно-правового регулювання соціально- трудових відносин є запровадження багаторівневої системи адміністративно-правового регулю- вання, яка зумовлена насамперед дуалізмом самої сфери соціально-трудових відносин, що поєднала в собі елементи публічного і приватного права. В якості напрямку розвитку вітчизняного законодав- ства вказано на посилення диференціації адміністративно-правового регулювання соціально-трудових відносин, що свідчить про певну трансформацію методу, таку його рису, як єдність і диференціація адміністративно-правового регулювання.

ЗАКОННІСТЬ ТА ОБҐРУНТОВАНІСТЬ СУДОВОГО РІШЕННЯ ЯК ГАРАНТІЯ РЕАЛІЗАЦІЇ ЗАСАД СПРАВЕДЛИВОСТІ СУДОВОГО РОЗГЛЯДУ

У статті досліджено конституційно-правові категорії законності та обґрунтова- ності судового рішення як гарантії реалізації засад справедливості судового розгляду в Україні. Наго- лошено, що вимоги, які пред’являються до судового рішення, служать конституційною гарантією вирішення проблеми в рамках закону, захисту прав і законних інтересів людини і громадянина, від- новлення порушеного права і законності, гарантією здійснення правосуддя, тобто однією з найваж- ливіших гарантій становлення правової держави. Зазначено, що тільки за умови дотримання судом усіх вимог, встановлених в законі щодо правомірності винесеного судового рішення, можна гово- рити про виконання конституційно закріплених завдань судочинства і правосуддя. Констатовано, що вимоги, які пред’являються до судового рішення, якщо зважати на їхню конституційно-правову суть призначення, визначаються рядом положень: система етичних, моральних засад, що характери- зують правосуб’єктність і судові рішення як її акти; цілі й завдання судочинства; функції, які вико- нують судові рішення. Визначено, що законність і обґрунтованість – це не тільки вимоги до судового рішення, а й основні його властивості. Зроблено висновок, що виконання судами всіх вимог закону, що пред’являються до судових рішень, є неодмінною умовою їх ефективності в справі захисту прав і охо- ронюваних законом інтересів громадян, інших суб’єктів, попередження правопорушень. Обґрунтовано, що під час здійснення правосуддя зазначені вимоги не можуть існувати окремо одне від одного. Зако- нодавець пов’язує ці поняття воєдино, а їх роздільне застосування є необхідним виключно в інтересах практики. Винесене судове рішення повинно відповідати нормам процесуального права, при наявності необхідних реквізитів, закріплених законодавством України. Визначено, що завданнями судочинства є правильний і своєчасний розгляд та вирішення справ з метою захисту порушених або оспорюваних прав, свобод і законних інтересів громадян, прав та інтересів України. Наголошено, що судове рішення можна вважати тим ідеалом, за допомогою якого здійснюється захист і відновлення порушених або оспорюваних прав вищевказаних суб’єктів. Наголошено, що сьогодні якість складених і оформлених судових рішень знаходиться на досить низькому рівні, оскільки у багатьох перевірених рішеннях суду знайдено орфографічні, пунктуаційні, граматичні, лексичні та стилістичні помилки. Доведено, що якість судового рішення визначається сукупністю істотних властивостей, що дозволяє говорити про рішення суду як про вольовий, індивідуально визначений процесуальний акт, прийнятий судом, що носить державний владний характер і виноситься в письмовій формі. Зроблено висновок, що в ідеалі справедливість і об’єктивність як вимоги до судового рішення повинні збігатися у своєму прояві, адже будь-яка об’єктивність має бути справедливою.

ФІКСАЦІЯ ЕЛЕКТРОННИХ ДОКАЗІВ, ОТРИМАНИХ У МЕРЕЖІ ІНТЕРНЕТ, У ЦИВІЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ

У статті розглянуто та проаналізовано сутність базових категорій, що стосуються поняття електронних доказів у цивільному судочинстві. Дано правовий аналіз видів електронних дока- зів і джерел інформації та наголошено на тому, що цей перелік не є вичерпним, оскільки стрімкий технічний прогрес зумовлює появу все більш нових видів електронних доказів та джерел інформації. Досліджуються способи та проблеми фіксації електронних доказів, отриманих у мережі Інтернет, їх огляд, дослідження та оцінка судом на предмет належності та допустимості. Оцінка сукупності доказів з точки зору достатності здійснюється всіма суб’єктами доказування на підставі внутріш- нього переконання. Звертається увага на проблеми, які виникають під час доказування змісту інформації, отриманої з мережі Інтернет. Зокрема, можуть бути проблеми у складності щодо доведення дати і часу ство- рення оригіналу електронного доказу, а також з ідентифікацією особи, яка створила певний електро- нний доказ, адже в мережі Інтернет може зареєструватися будь-яка особа й під будь-яким іменем або інформація може бути змінена автором, зберігачем чи користувачем. У зв’язку з цим окремий акцент зроблено на необхідності дослідження електронних документів з точки зору їх допустимості за такими чотирма основними елементами, як: належний суб’єкт збирання доказу; належний спосіб збирання доказу; належне джерело отримання доказу; належна форма закріплення відомостей про факти. У висновках автори звертають увагу на те, що, попри позитивні зміни в питанні застосування електронних доказів, у цивільному судочинстві немає чіткого законодавчого врегулювання низки важ- ливих питань, адже неврегульованими залишаються питання огляду електронних доказів, технічна можливість провести огляд електронних доказів, надійність і правильне збереження та передання електронного доказу до суду.

ДИСЦИПЛІНАРНА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ПРАЦІВНИКА НАЦІОНАЛЬНОЇ ПОЛІЦІЇ УКРАЇНИ

Дисциплінарна відповідальність працівників поліції розвивається динамічно, але досить безсистемно, що не дозволяє в належній мірі використовувати потенціал даного виду юридичної від- повідальності як важливого засобу підтримки службової дисципліни в апараті державних органів, створення адміністративно-правових засобів попередження та припинення правопорушень як пра- цівників, так і роботодавців, забезпечення прав і законних інтересів працівників Національної поліції тощо. Аналіз чинного законодавства України дозволяє зробити висновок, що існуюча модель дисциплінар- ної відповідальності поліцейських знаходиться під сильним впливом трудового права з притаманною йому диспозитивністю, що суперечить адміністративно-правовій концепції побудови дисциплінар- ного законодавства і передбачає широке застосування методу імперативного регулювання державно- службових відносин. Це, на наш погляд, і зумовлює вкрай низький ефект від застосування до поліцей- ських заходів дисциплінарної відповідальності та не дозволяє забезпечити належний рівень виконання дисципліни в державному апараті. На відміну від інших видів юридичної відповідальності, де санкція за вчинене правопорушення є невідворотною, вирішення питання про невідворотність покарання за вчинення дисциплінарного про- ступку знаходиться у відомстві посадової особи, наділеної дисциплінарно-юрисдикційними повнова- женнями. При цьому, як показують дані правозастосовної практики, надане йому «право-обов’язок» застосувати дисциплінарне стягнення часто залишається нереалізованим. У статті ставиться завдання розглянути та проаналізувати поняття, зміст та сутність дис- циплінарної відповідальності поліцейського, а також визначити її функції, за допомогою яких здій- снюється правомірний характер виконання заходів покарання за вчинення проступку працівником. Висновки цієї статті дозволять у найбільшій мірі розібратися в понятійному апараті дисциплінарної відповідальності саме такого специфічного суб’єкту трудових правовідносин, як працівники Націо- нальної поліції України.

ВДОСКОНАЛЕННЯ ЗАКОНОДАВСТВА У СФЕРІ АНТИМОНОПОЛЬНО-КОНКУРЕНТНОГО РЕГУЛЮВАННЯ

Статтю присвячено дослідженню особливостей і проблем регулювання конкуренції в Україні та Європейському Союзі в контексті євроінтеграції нашої держави. Здійснено комплексний аналіз конкурентного законодавства України, зокрема, етапи його станов- лення, специфіку вітчизняного конкурентного законодавства, систематизацію загальних та спеці- альних правових норм щодо захисту конкуренції, вдосконалення та підвищення ефективності впливу конкурентного законодавства, в тому числі шляхом поліпшення практики його застосування та приве- дення до європейських стандартів. Під час дослідження конкурентної політики Європейського Союзу відзначено, що принцип вільної конкуренції є основоположним в його діяльності, а конкурентна полі- тика країн Європейського Союзу характеризується єдністю норм регулювання конкуренції. Звернено увагу на те, що Україна послідовно приводить власне законодавство у відповідність до положень права Європейського Союзу та бере на себе зобов’язання щодо подальшої імплементації відповідних положень до європейського законодавства. У висновках автори звертають увагу на те, що нашій країні необхідно вдосконалити регулятивні норми відповідно до європейських стандартів. Після підписання Угоди про асоціацію з Європейським Союзом, що передбачає обмежені строки реалізації відповідних вимог, державні органи діяли досить оперативно, було вдосконалено/прийнято кілька законодавчих актів. Проте реформування конкурент- ного законодавства України триває, і, крім того, потрібно не лише прийняти нормативно-правові акти, а й створити необхідні умови для діяльності відповідних органів без політичного втручання зацікавлених сторін. Водночас запозичення певних норм Європейського Союзу повинно відбуватися з урахуванням специфіки українського ринку. І, що головне, попри позитивні зміни, ефективність право- вого регулювання антимонопольно-конкурентних відносин в основному залежить від правозастосов- ної практики.

ІНСТИТУЦІЙНИЙ БАЛАНС У КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОВАДЖЕННІ

У статті розглядаються концептуальні засади інституційного балансу у криміналь- ному провадженні. Мета статті та наукова новизна полягає в екстраполяції вчення про інституцій- ний баланс у сферу кримінального провадження з метою створення методологічного фундаменту для провадження подальших дискусій про реформи в системі кримінального провадження. Стаття скла- дається з двох частин. У першій частині розглянуто імплементацію концепції інституціоналізму та інституційного балансу у сферу кримінального провадження. Друга частина присвячена висвітленню змісту поняття «інституційного балансу» у кримінальному провадженні. Доведено, що проблематика інституціоналізму активно розробляється у сфері економіки, соці- альної сфери, управлінні та інших галузях наукового знання, проте на рівні кримінальної процесуаль- ної науки залишилася поза увагою і не отримала форми окремого вчення. Водночас підкреслено, що актуальність та важливість дослідження питання інституційного балансу детермінує значущість завдань кримінального провадження, висока потенційна можливість застосування специфічних захо- дів примусу та обмеження конституційних прав людини, зрештою й високі очікування суспільства до системи правоохоронних та судових органів сьогодні, коли наше суспільство переживає чергову «кризу справедливості». Інституційним балансом у кримінальному провадженні пропонується вважати нормативно врегу- льовану узгодженість функцій та повноважень різних органів державної влади з метою налагодження ефективної взаємодії між ними під час виконання завдань кримінального провадження. Інституцій- ний баланс можливий, коли є чіткий розподіл зон відповідальності між інституціями, гарантовано їх незалежність, відсутнє дублювання функцій, безпідставне втручання одних інституцій у сферу повно- важень інших або передача повноважень одними інституціями іншим. Наступні публікації авторки будуть присвячені питанням структури інституційного середовища, оцінці сучасного стану інституційної інфраструктури кримінального провадження та вивченню ризи- ків інституційного дисбалансу, зокрема практичних прикладів міжінституційних конфліктів.

ПРАВОВА ПРИРОДА ФІНАНСОВИХ ВІДНОСИН МІЖНАРОДНОГО ВАЛЮТНОГО ФОНДУ З КРАЇНАМИ-ЧЛЕНАМИ

Статтю присвячено дослідженню механізмів фінансування Міжнародного валютного фонду. На підставі проаналізованої наукової літератури з даної проблематики висвітлено спектр діаметрально різних поглядів на правову природу фінансування МВФ, а саме механізм фінансування МВФ розглядається науковцями як: 1) кредит; 2) відсутність кредитних відносин, оскільки має місце купівля валюти; 3) міжнародний договір; 3) відсутність договірних відносин, оскільки міжнародна угода між МВФ і країною, якій надається фінансування, не укладається. Проаналізовано нормативно-правове підґрунтя та умови надання фінансової допомоги Фонду кра- їнам-членам. Проілюстровано організаційно-правові особливості процедури отримання валютних коштів на прикладі фінансування України, висвітлено основний зміст таких документів, як Лист про наміри та Меморандум про економічну та фінансову політику. Визначено, що механізми фінансування МВФ: 1) ані формально, ані структурно не належать до системи міжнародних договорів, а виступають особливим правовим механізмом у формі односто- ронніх рішень щодо надання фінансування країні-члену; 2) за змістом домовленостей не належать до кредитних договорів, а є купівлею-продажем відповідної валюти (але за функціональним призначенням подібні до кредитних договорів). Встановлено, що, незважаючи на відсутність юридично оформленого індивідуального кредитного договору між МФВ і країною-членом, практика відносин свідчить, що цей факт не зменшує ймовір- ність виконання відповідних зобов’язань з боку країн через такі чинники: 1) зобов’язання, що виплива- ють із механізмів фінансування, виконуються як такі, що випливають зі Статуту МВФ; 2) автори- тет МВФ як центральної інституції в міжнародному валютному правопорядку; 3) репутаційні ризики у випадку порушення країною умов механізму фінансування.

ПОНЯТТЯ ТА ОСОБЛИВОСТІ ЛІСУ ЯК ОСНОВНОГО РЕСУРСУ НАВКОЛИШНЬОГО ПРИРОДНЬОГО СЕРЕДОВИЩА

Ліс є ресурсно-сировинним та рослинно-ягідним постачальником, що потребує захисту держави та урегулювання його використання. Саме ці та багато інших питань лежать у правовій площині, і лісові відносини урегульовується нормами права. Зазначено, що біологічні, хімічні та інші характеристики природних об’єктів не завжди автома- тично приймаються юриспруденцією, право формує поняття природних об’єктів, керуючись своїми критеріями, і поняття ці можуть збігатися, проте можуть і відрізнятись. Саме тому не варто зако- нодавцю уникати правових колізій за допомогою використання схожих термінів, оскільки ця практика сприяє виникненню ще більшої плутанини і виникненню нових правових колізій. Поняття «земельна ділянка» та «земля» в більшості випадків охоплюють не лише простір над та під земною поверхнею, але й розташований у межах цього простору ґрунтовий покрив. Водночас, можливі ситуації, коли терміни «земельна ділянка», «земля» не будуть охоплювати ґрунт. У випадку, коли ґрунтовий покрив буде вилучено із природного середовища, тобто ґрунт перестане утворю- вати ґрунтовий покрив і буде поміщений, наприклад, у горщик із квіткою, він не буде охоплюватися ні поняттям «земля», ні «земельна ділянка», і відносини, об’єктом яких буде ґрунт у горщику, не будуть належати до предмету земельного права. Зазначено, що ліс – це природний, відтворюваний об’єкт природи, елемент екологічної системи, що складається з дерев, чагарників, іншої лісової рослинності, що зростає на землі; джерело одержання деревини та іншої лісової продукції, він виконує кліматорегулюючі, захисні, водоохоронні, санітарно- гігієнічні, оздоровчі, рекреаційні, естетичні, виховні та інші функції, які впливають одна на одну та на довкілля. Ліс як об’єкт природи має такі ознаки: об’єкт рослинного світу, зареєстрований у державних лісо- облікових документах як ліс, об’єкт власності, управління, використання та охорони; біологічна, біо- фізична, природна і кібернетична, економічна система; відтворюваний об’єкт природи; складається з деревно-чагарникової та трав’янистої рослинності, що зростає на землі; виробляє різноманітні сиро- винні ресурси; впливає на навколишнє природне середовище.

МІЖНАРОДНИЙ ДОСВІД ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ ДЕРЖАВНОЇ ПІДТРИМКИ АГРОБІЗНЕСУ

Тенденції розвитку сільського господарства та його важливість для економіки України відображено в напрямах досліджень у сфері аграрного права, що має вплив на зростаючий інтерес наукової спільноти до аграрно-правових питань. В умовах напруженого світового ринку, незважаючи на численні міжнародні домовленості, державна підтримка національного сільськогосподарського виробника в більшості розвинених країн стабільно зростає. Україна, економіка якої органічно і нероз- ривно пов’язана із сільським господарством, також гостро потребує доопрацювання, переоцінки сис- теми державної підтримки сільського господарства, поглибленого аналізу правової основи її надання, визначення шляхів поліпшення і подальшого розвитку аграрного законодавства в цьому напрямі. Слід зазначити, що законодавство у сфері державної підтримки села є відносно молодим, оскільки з’явилося тільки з набуттям українською державою незалежності. Необхідність регулювання цих відносин виникла, коли сільське господарство почало працювати на комерційній основі, покладаючись на закони ринкової економіки, але потребуючи спеціальних цілеспрямованих дій держав для їх сталого розвитку. Фактично поява правового регулювання державної підтримки сільського господарства пов’язана зі змінами в економічній сфері української держави. Однак, незважаючи на важливість цього взаємозв’язку, законодавче положення про державну під- тримку сільського господарства має низку характерних недоліків. Перш за все вони проявляються в тому, що аграрне законодавство України про державну підтримку сільського господарства тепер є одним із найдинамічніших складників правової системи нашої держави. Підвищена мінливість норма- тивних вимог у цій області збільшує нестабільність і не дозволяє досягти основної мети впровадження протекціоністських заходів – створення сприятливих умов для ведення сільськогосподарської діяль- ності та забезпечення захисту прав та інтересів вітчизняних суб’єктів агробізнесу. Неструктуроване і розрізнене сільськогосподарське законодавство про державну підтримку в поєднанні з підвищеною динамічністю загострюють проблеми його практичного застосування. Масштабна судова практика з надання державної підтримки сільського господарства розкриває додаткові правові питання, які потребують свого теоретичного, правового і законодавчого вирішення.