Суспільна небезпека та деякі правові позиції кваліфікації згвалтування

Стаття присвячена проблемі кваліфікації згвалтування як одного з найбільш тяжких посягань проти особистості у всьому світі, оскільки в багатьох випадках вони спричиняють настиупне вбивство жертви. Зростання числа тяжких насильницьких злочинів, безкарність багатьох злочинів, побоювання помсти з боку злочинців – все це свідчить про те, що реальна кількість тяжких статевих злочинів, яким є зґвалтування, у два-три рази перевищує офіційні дані. Суспільна небезпека статевих злочинів визначається перш за все посяганням на статеву свободу або статеву недоторканість особи, а також заподіянням шкоди здоров'ю, честі та гідності особи, нормальному фізичному психічному і соціальному розвитку дітей і підлітків. Небезпечність зґвалтування визначається тим, що воно може тягти за собою тяжкі наслідки, шкідливо впливає на психіку і здоров’я потерпілої особи, нерідко призводить до розірвання шлюбу, сприяє поширенню розпусти, знижує культурний рівень суспільства. Серйозну проблему становлять соматичні та, особливо, психічні наслідки сексуальних злочинів. Найчастішими і найсерйознішими наслідками зґвалтування є психічні травми. Згвалтування часто супроводжується вбивством жертви насильником в момент зґвалтування, в процесі боротьби з потерпілою та подолання її опору, або безпосередньо після згвалтування, щоб уникнути викриття, помститися за опір, за мотивами садизму. Проаналізовано та доведено допустимість заподіяння тяжкої шкоди гвалтівнику, який здійснює посягання на статеву свободу жінки, оскільки при згвалтуванні складно, якщо не неможливо, передбачити потенційну шкоду для потерпілої (втрату дитини, безпліддя, венеричне захворювання, психічний розлад).

Еволюція вчення про принципи цивільного права України

Стаття присвячена історико-правовому дослідженню еволюції вчення про принципи цивільного права і пошуку наукової та методологічної основи для подальшого розвитку, зміни і модернізації поглядів на основоположні ідеї цивільного права в цивілістичній доктрині України. Наукові положення про принципи цивільного права радянської доби є одночасно продуктом і заручником ідеологічних, політичних, правових, економічних та соціальних умов, в яких вони сформувалися та публікувалися. Задля подолання бар’єру цензури справжня цивілістична теорія в працях радянських правників нерідко виражалась у формулюваннях, свідомо перенасичених термінологією та реквізитами пануючої ідеології. Разом із цим, доктринальні дослідження принципів цивільного права, здійснені радянськими вченими-правниками, склали теоретичну, а також методологічну основу для подальшого опрацювання проблематики принципів цивільного права в цивілістиці України, виробленню нових поглядів на неї, і є одним із джерел, що формують витоки сучасної наукової правової думки. Сучасний стан розробки проблематики принципів цивільного права в Україні містить спадковість деяких підходів радянських правознавців і пов’язаний із результатами їх досліджень. Разом із тим, виникли сильні відмінності в поглядах на принципи цивільного права, в порівнянні з попереднім дискурсом у дослідження цієї теми. Найпомітніші відмінності виявляються, серед іншого, у відході від формального позитивізму у напрямку ідей природного права, універсальних цінностей, які лежать в основі невід'ємних прав людини, і до базових концепцій приватного права. Відзначено, що саме на принципах цивільного права повинні бути оновлені основні засади цивільного законодавства під час рекодифікаціі цивільного законодавства України.

Вчинення злочину на ґрунті статевої приналежності як обставина, яка обтяжує покарання

У статті проаналізована одна з обставин, що обтяжують покарання, яка включена до Кримінального кодексу України як наслідок реалізації вимог Стамбульської конвенції, а саме вчинення злочину на грунті статевої приналежності. Зміст цієї обставини полягає в негативному і зневажливому ставленні винної особи до представників певної статі або неприйняття представників певної статі. Включення цієї обставини, що обтяжує покарання, до кола тих, які суд обов’язково повинен врахувати при призначенні покарання, підтвердить чіткі наміри держави не толерувати в демократичному суспільстві прояви ненависті та відкритої зневаги до особи у зв’язку із її приналежністю до певної статі. Водночас держава не повинна дозволяти протиправної поведінки на ґрунті сексуальної орієнтації чи гендерної приналежності. Відзначено некоректність формулювання даної обставини в світлі гендерного контексту Стамбульської конвенції, адже її чинна редакція не охоплює сексуальної орієнтації та гендерної приналежності, а застосування закону про кримінальну відповідальність за аналогією заборонено. Недосконалість прийнятої термінології, підміна понять в Кримінальному кодексі України породжує проблему низької ефективності норми і недосконалості механізму її реалізації на практиці. Перш за все, значні труднощі можуть виникнути в ході її виявлення, а також доведення. Запропоновано внести зміни в п. 3 ч. 1 ст. 67 Кримінального кодексу України і сформулювати дану обставину, що обтяжує покарання, наступним чином: «вчинення злочину на ґрунті расової, національної або релігійної ворожнечі або ворожнечі, або на грунті сексуальної орієнтації, статевої або ґендерної приналежності».

Дихотомія свободи та рівності як детермінуюча засада права

У статті досліджуються категорії свободи і рівності, їх спільність і відмінності, взаємозв'язок і взаємодія. Відзначається, що співвідношення свободи і рівності, враховуючи їх функціональні протиріччя, становить принципову проблему в тематиці змісту фундаментальних цінностей громадського співіснування в цілому і права зокрема. Відзначається, що свобода є насамперед правом на нерівність, оскільки рівність завжди є посяганням на свободу. У дихотомії свободи і рівності ключову роль для суспільства відіграє третій елемент «конструкції права» - справедливість. Саме правова справедливість в кінцевому підсумку є дотриманням загального балансу, еквівалентності взаємних прав і обов'язків, якими пов'язані один з одним суб'єкти права. Таким чином, свобода, рівність і справедливість утворюють три вершини трикутника, який лежить в основі соціального інституту права. І жодну з них не можна порушити чи обмежити без шкоди для двох інших. Свобода кожної окремої людини закінчується там, де починається свобода іншої. Отже, тут неминуче застосування принципу рівності: свобода повинна бути рівною для всіх або ж її не буде зовсім. Тому право виступає мірою свободи індивіда, воно вказує її рамки, межі, вихід за які порушує свободу іншого, а, отже, підриває правопорядок. Свобода, і рівність, і справедливість вкорінені, вписані в саму соціальну реальність і мають суто об’єктивне значення. Саме вони становлять сутність права, яка вимагає відповідно суб’єктивно-вольового оформлення у вигляді законів, указів і інших нормативних актів. Не примусова сила закону створює рівність, свободу і т. п., а, навпаки, об’єктивний принцип рівності проявляється (або не проявляється) в тому чи іншому законі. Перш, ніж бути зафіксованими формально, свобода і рівність повинні бути присутніми в соціальній реальності об’єктивно, як соціальна якість самої дійсності, а не просто як благі побажання законодавців.

Процедура медіації (примирення) у кримінальному провадженні щодо неповнолітнього

Статтю присвячено проблемі впровадження інституту медіації в Україні. Автором зроблено огляд основних положень Сінгапурської конвенції про медіацію, яка набуває чинності 12 вересня 2020 р., проекту Закону “Про медіацію” (№ 3504 від 19 травня 2020 р.), поданого Кабінетом Міністрів України, і альтернативного законопроекту (№ 3504-1 від 4 червня 2020 р.), поданого народними депутатами України. Розглянуто пропонований правовий статус медіатора як специфічного і обов'язкового учасника процесу медіації, обґрунтовано необхідність і перспективність досудового врегулювання спорів шляхом медіації. Також у статті висвітлено поняття, принципи та форми відновного правосуддя, проведено розмежування відновного правосуддя від офіційного кримінального судочинства. Встановлено, що ефективним способом примирення між потерпілою стороною і неповнолітнім правопорушником є медіація як форма відновного правосуддя, процедура проведення якої пов'язана з положеннями кримінального процесуального права про кримінальне провадження на підставі угод. З огляду на це, сформульована авторська позиція і пропозиції щодо умов подальшого використання в Україні медіації в кримінальному процесі. Процес реформування кримінального правосуддя стосовно неповнолітніх повинен відбуватися з урахуванням міжнародних рекомендацій та стандартів та рухатися у напрямку впровадження відновного правосуддя. Основними причинами, які перешкоджають поширенню відновного правосуддя в Україні, є, насамперед, специфіка національного правосуддя, зорієнтованого в основному на покарання, недостатня регламентація у кримінальному процесуальному законодавстві порядку укладення угод саме з неповнолітнім підозрюваним, обвинуваченим, низька поінформованість громадян про можливість проведення процедур відновного правосуддя у справах неповнолітніх та необізнаність про них серед самих учасників кримінального провадження.

Нововведення в загальних положеннях кримінального права та майнових покараннях за Першим Литовським Статутом 1529 р.

Розглянуто норми регулювання кримінального права, принципи здійснення судочинства, викладені в Першому Литовському Статуті 1529 р. Ця пам’ятка права базувалася на положеннях Руської Правди, нормах звичаєвого права і ряді норм польського і німецького судебників. Норми кримінального права в Литовському Статуті 1529 р. були поміщені в дванадцятий і тринадцятий розділи. Однак по кримінально-правові норми також містилися і в інших розділах Статуту. Розглянуто нововведення в загальних положеннях кримінального права, які дозволяють зробити висновок про те, що норми Литовського Статуту 1529 р. увібрали в себе гуманістичні ідеї рівності всіх перед законом, однак на практиці реалізація цих норм залишилася не здійсненою. В частині регулювання майнових покарань нововведенням стала головщина, однак і це покарання застосовувалося лише як додаткове. Перший Статут Великого Князівства Литовського у своїх нормах був значним прогресом у процесі систематизації та кодифікації середньовічного кримінального права не лише на теренах України, але і всієї Європи. При розробці Статуту були вперше вирішені такі складні теоретичні і практичні питання, як поділ норм права по галузях, розміщення їх в певній системі. Хоча в Статуті 1529 р. і передбачалося збереження привілеїв і пільг у галузі кримінального права для панівних верств населення, проте його норми проголошували загальний правопорядок, що, безумовно, було значним кроком для розвитку тогочасного права. Законодавець у Литовському Статуті 1529 р. передбачив нові для кримінального права принципи і продовжив розвивати попередні, зокрема, на законодавчому рівні була проголошена рівність всіх вільних людей перед законом, притягнення до відповідальності тільки в судовому порядку та індивідуалізація покарання.

Роль омбудсмана в захисті прав та свобод громадян України за кордоном

Стаття присвячена аналізу ролі омбудсмана в механізмі забезпечення і захисту прав і свобод громадян України за кордоном. Досліджена нормативно-правова база, яка регламентує діяльність Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини. Звертається увага на необхідність тісної координації дій омбудсмана, вітчизняних і міжнародних правозахисних інститутів щодо попередження та захисту прав і свобод громадян України за кордоном. Інститут омбудсмана розглядається як важлива ланка в адміністративно-правовому механізмі захисту прав і свобод громадян України, які перебувають у іноземних державах. Це забезпечується через реалізацію Уповноваженим Верховної Ради України функції парламентського контролю та координаційної функції, що дозволяє залучати до вирішення проблем міжнародні політичні та правозахисні організації. Постійний моніторинг ситуації, здійснюваний омбудсманом в цій області, сприяє своєчасному виявленню фактів порушення прав і свобод громадян за кордоном, їх вирішення з залученням національних державних, правоохоронних і дипломатичними структур. Інститут омбудсмана являє собою важливе доповнення правозабезпечувального механізму, який діє в державі. Головна місія омбудсмана – парламентський контроль за дотриманням конституційних прав людини й основоположних свобод, пов’язаний із безпосереднім доступом до нього населення та підкріплений принципом безкоштовності провадження. Відповідно інститут омбудсмена перебуває на етапі становлення та формування оптимальної моделі взаємодії з правоохоронними органами, міжнародними правозахисними організаціями та омбудсманами з інших країн. Він залишається складовим та дієвим елементом у системі забезпечення прав та свобод громадян за кордоном.

Історико-правові особливості впровадження та функціонування магдебурзького права у Луцьку

Вивчення історико-правових особливостей імплементації та функціонування магдебурзького права в Луцьку актуальне, оскільки дозволяє досліджувати процеси формування і розвитку права на місцеве самоврядування в головному центрі Волині. На основі історико-правового аналізу пам'яток права, монографій і наукових праць в статті здійснена загальна характеристика соціальної природи і процесу реалізації магдебурзького права в місті Луцьку, який входив до складу Великого князівства. Литовського. Обґрунтовано, що магдебурзьке право Великого князівства Литовського відрізнялося від аналогічного (міського) права в Німеччини та Польщі. Було встановлено, що Луцьк як окремий регіональний центр отримав в 1432 році грамоту на магдебурзьке право від польського короля Владислава (Ягайла). Кожна наступна королівська грамота містила правові норми, встановлені попередньою, у дещо зміненій редакції. Встановлено, що норми магдебурзького права регулюють соціально-економічні та соціально-правові відносини, судоустрій і судові процеси, визначають міри кримінального покарання, регулюють внутрішню статутну діяльність торговельних корпорацій, ремісничих майстерень і купецтва. Таким чином, можна стверджувати, що магдебурзьке право сприяло формуванню громадянського суспільства, демократії і регулювало громадське життя в Луцьку на основі правових норм, а також створювало правову основу для належного функціонування міста. Аналіз змісту королівських грамот показує, що форма привілеїв від 1432 і 1497 років була стандартною і практично не змінювалася, оскільки, надаючи привілеї місту Луцьку, верховні правителі також реалізовували свої політичні цілі.

Формуваня та розвиток джерел міського права Луцька у складі Волинсько-Галицької держави та Великого князівства Литовського

У статті зроблено аналіз формування та розвитку джерел права і інститутів самоврядування Луцька в складі різних держав, досліджена спадкоємність розвитку норм місцевого права на етнічних українських землях, сформованого за часів Київської Русі, Волинсько-Галицької держави і в процесі інкорпорації зарубіжних (німецьких, польських) елементів правового досвіду формування і функціонування державно-правових інститутів і місцевого самоврядування на Волині в кінці ХІІІ- ХVII ст. До основних джерел міського права протягом ХІІІ-ХVII ст. відносяться такі первинні нормативні акти: «Руська правда»; грамоти і привілеї про надання місту магдебурзького права 1432, 1497, 1503, 1560, 1576 рр.; статутні грамоти 1501, 1509, 1547 рр.; Жалувана грамота 1457 р.; Судебник 1468 р.; Статут Великого князівства Литовського 1529 р. і його редакції 1566 і 1588 р.р.; збірники магдебурзького права; а похідними від перших – акти органів самоврядування, цехів і судова практика. Особливе місце серед джерел міського права Луцька займає Статут Великого князівства Литовського 1529 р. Цей кодифікований нормативний акт дав новий поштовх до розвитку литовсько-руського права взагалі, і міського права безпосередньо на території усього князівства. Місцеве самоврядування України пройшло складний та досить суперечливий історичний шлях. Започатковані ще у період Київської Русі елементи управління протягом століть постійно зазнавали впливу східної та західної політичних культур, що пояснювалося особливим геополітичним розміщенням держави. Цим пояснюється і особливість формування джерел права середньовічних міст Волинсько-Галицької держави і Великого князівства Литовського, і Луцька, зокрема.

До питання інтересів у цивільному праві

У статті досліджується поняття інтересу як цивільно-правової категорії та його співвідношення з об'єктивним правом. Обґрунтовується дефініція інтересів як усвідомлених прагнень і потреб особистості, її вольових дій, спрямованих на досягнення певного правомірного результату, набуття і здійснення суб'єктивних цивільних прав. Обґрунтовано необхідність розмежування інтересу і об'єктивного цивільного права, визначаються механізми їх здійснення в цивільному праві. Спростовується необхідність застосування категорії законного інтересу, який слід вважати природним інтересом людини, оскільки це позаправова категорія, яка ґрунтується на соціальних і морально-етичних нормах. Автор дійшов висновку, що природний інтерес – це різновид інтересу, який не визначений об'єктивним правом і є відповідним простим фактичним рішенням особи діяти на власний розсуд для досягнення конкретних соціальних благ. Як позаправова категорія, він є передумовою суб'єктивного права особи і визначається як допустима в майбутньому соціальна поведінка особи, яка відповідає духу, сутності права або не суперечить їм, і здійснюється за принципом «дозволено те, що не заборонено законом». Зміст такого інтересу складається з двох прагнень людини: по-перше, фактичного – користуватися певним соціальним благом в рамках загальних дозволів і, по-друге, морально-етичного – звертатися в необхідних випадках за захистом від порушення (неможливості) реалізації прагнень людини.