СПІВПРАЦЯ ГРОМАДСЬКИХ ОРГАНІЗАЦІЙ З ОРГАНАМИ МІСЦЕВОГО САМОВРЯДУВАННЯ ТА ДЕРЖАВНОЇ ВЛАДИ У 1988 – 2021 рр. (НА ПРИКЛАДІ ЗАХІДНОГО РЕГІОНУ УКРАЇНИ)

Мета дослідження – в історичному контексті дослідити ефективність співпраці громадських організацій західного регіону України з органами місцевого самоврядування та державної влади (1988 – 2021) на прикладі унікальних за своєю потугою “Товариства Лева”, Івано-Франківського обласного культурно-наукового товариства (КНТ) “Рух”, Івано-Франківського обласного об’єднання Всеукраїнського товариства “Просвіта” ім. Т. Шевченка. Методологія дослідження спирається на принципи об’єктивності та історизму, що передбачають розгляд окремих явищ і процесів у їх розвитку та тісному зв’язку із системою відповідних суспільних відносин; історичні факти аналізуються на фоні політичних процесів, що передбачає застосування методу порівняльного аналізу, завдяки якому з’ясовано сутність багатьох знакових для української суспільно-політичної думки подій. Наукова новизна: окреслено проблеми, з якими зустрічаються громадські організації та органи місцевого самоврядування й державної влади; узагальнено здобутки й перспективи українських культурно-освітніх товариств на різних історичних етапах; вироблено програму дій між громадськими організаціями та органами місцевого самоврядування і державної влади. Висновки. На сьогоднішній день в Україні створено й апробовано, але не впроваджено на загальнодержавному рівні, ефективний механізм співпраці громадських організацій та органів місцевого самоврядування й державної влади. Функцію підтримки громадянського суспільства можуть і повинні брати на себе як громадські організації, так і органи місцевого самоврядування та державної влади. На жаль, вони мають одні до одних ще багато упереджень. Творці “Просвіти” (матері українських товариств) глибоко усвідомлювали потребу творення нації та її самоутвердження в умовах іноземної окупації. Оцінюючи здобутки й перспективи українських культурно-освітніх товариств на різних історичних етапах, необхідно акцентувати увагу на справі збереження генетичної пам’яті народу. Після проголошення незалежності України постало завдання формування громадянського суспільства, відродження і розвитку духовності українського народу. “Товариство Лева”, Івано-Франківське обласне культурно-наукове товариство “Рух”, Івано-Франківське обласне об’єднання Всеукраїнського товариства “Просвіта” ім. Т. Шевченка та інші виробили програму дій: впровадження у суспільну свідомість розуміння необхідності самоорганізації громад, активної громадянської позиції, пріоритету традиційних українських національних цінностей; підтримка української мови, історії, культури, церкви, християнської моралі; сприяння формуванню всебічно розвиненої високоосвіченої, національно свідомої, соціально активної особистості.

ЛЬВІВСЬКИЙ СИНОД 1891 р.: ПЕРЕДУМОВИ ПРОВЕДЕННЯ, ХІД ТА РІШЕННЯ

Мета дослідження. Здійснити системний аналіз передумов, ходу та рішень Львівського синоду 1891 р., визначити його вплив на модернізацію греко-католицької церкви та канонічного права наприкінці ХІХ – на почату ХХ ст. Методологія дослідження. Міжгалузевий характер роботи з поєднанням у ній релігійного, культурного, соціального й правничого аспектів зумовило комплементарний підхід до вибору методів дослідження, обираючи які, автори враховували їхню відповідність таким критеріям, як ефективність та надійність. Під час дослідження використано низку підходів: діалектичний, описовий, історичний, формально-юридичний та порівняльно-правовий. Наукова новизна полягає у тому, що в статті окреслені причини, хід та значення проведення Львівського синоду 1891 р., який мав не лише суто релігійне значення для оновлення та модернізації церкви, а й сприяв активізації та консолідації всього визвольного руху українців за національне відродження наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. Висновки. Рішення Львівського синоду мали позитивне значення як для церкви, так і загалом для українського населення. З-поміж “непрямих” наслідків синоду можна виокремити активізацію всього українського суспільно-політичного життя Галичини впродовж останніх десятиліть XIX – на початку ХХ ст. Зокрема, місцевий громадський рух почав набувати більш організованого характеру з визначеним національним забарвленням. Львівський синод 1891 р. став важливим джерелом для партикулярного права української греко-католицької церкви. Хоча серед синодальних отців виділялися дві “внутрішні течії”, такі як консервативна та реформаторська, проте їх деколи полярні позиції не розкололи синод, а навпаки, додали йому самобутності.

ФОРМУВАННЯ КОНЦЕПТУАЛЬНИХ ЗАСАД І АРСЕНАЛУ АСИМЕТРИЧНОГО (“ГІБРИДНОГО”) ПРОТИБОРСТВА У ПЕРІОД МІЖБЛОКОВОГО ВОЄННО-ПОЛІТИЧНОГО ПРОТИСТОЯННЯ У СВІТІ (1946–1990)

Мета статті полягає у виявленні формування в період “холодної війни”, глобального протистояння у світі та розпаду світової колоніальної системи комплексу концептуальних засад, відповідних воєнно-політичних структур, а також специфічної стратегії, форм і методів військової та спеціальної діяльності, що лягли в основу доктрин й арсеналу сучасної асиметричної (“гібридної”, неконвенційної) конфліктності. Методологічну основу праці становлять методи класифікації, типології, структурно-системний, історико-порівняльний, історико-типологічний, історико-генетичний, методи військово-спеціальної науки, безпекознавства, політичної конфліктології. Наукова новизна полягає у спробі авторів впорядковано дослідити на історичному матеріалі часів “холодної війни” формування доктринальних передумов й стратегії, комплексу спеціальних структур та методів деструктивної діяльності, котрі знайшли своє структуроване втілення у “гібридних” конфліктах початку ХХІ ст. Висновки. У період “ІІІ світової”, або “холодної війни” (1946–1990) нечуваного розвитку сягнули парадигми, форми і методи гібридного протиборства, його доктринальні й концептуальні засади, відповідні теоретико-методологічні, науково-практичні та технологічні засади. Спеціальні служби, афільовані з ними “неурядові організації” та парамілітарні (іррегулярні) структури, профільні аналітико-прогностичні та науково-дослідні центри, медіа-структури стали здатні цілеспрямовано впливати на зміну політичної реальності в національному, міждержавному і транснаціональному вимірах. Відбулося якісне удосконалення військ спеціального призначення, котрі перетворилися на важливий (інколи – вирішальний) фактор ведення локальних війн і збройних конфліктів, участі у комплексних спеціальних операціях, розгортання керованих іррегулярних збройних формувань. Розпочинається новий якісний етап в організації “елітних військ” – їх реорганізація в сили спеціальних операцій як автономний компонент збройних сил. У складі ССО подальшого серйозного розвитку набули підрозділи (структури) інформаційно-психологічної боротьби та роботи із цивільним населенням. У період міжблокового протистояння у повоєнному світі, стрижнем якого виступала саме війна психологічна, суттєвого й зростаючого значення набули методи (механізми) впливу на сферу управління колективною діяльністю людей, переформатування масової свідомості та світогляду за рахунок маніпулювання свідомістю людини і створення віртуальної реальності через застосування сучасних інформаційних та соціально-культурних технологій. На основі потужної спадщини планетарного протистояння суспільних систем та міжблокової конфронтації 1946–1990 рр. склалися численні стратегічні, тактико-технологічні й інформаційно-когнітивні передумови для формування нового якісного типу конфліктності – “гібридної”, у розумінні синтезування різноманітних новітніх форм і методів деструктивної діяльності та їх комплексного, скоординованого застосування. Набули розвитку такі сутнісні ознаки “гібридного” протистояння, як відсутність оформлення відповідно до міжнародного права війни, використання антиурядових організацій та рухів, незаконних збройних формувань, течій сепаратистського характеру, екстремістських угруповань, деструктивних спільнот тощо, пріоритетна роль спеціальних служб, сил спецоперацій, застосування інших методів невійськового тиску на державу-жертву, включаючи дипломатичні, фінансово-економічні, гуманітарні та інші. Основними рушійними силами асиметричної стратегії ставали неурядові організації, повстанські й “опозиційні” рухи, сили спецоперацій, сили і засоби психологічних операцій, а наголос у стратегії змішувався на користь спецоперацій та конфліктів малої інтенсивності.

ПРАЦЯ МАТВІЯ СТАХІВА У НАУКОВИХ І ОСВІТНІХ ОСЕРЕДКАХ В ЕМІГРАЦІЇ

Мета дослідження полягає у з’ясуванні та характеристиці основних напрямів науково-видавничої, редакційно-публіцистичної та викладацької діяльності Матвія Стахіва повоєнного еміграційного періоду. Методологічною основою дослідження є принципи історизму та наукової об’єктивності. Принцип історизму дав змогу розглянути період науково-видавничої, редакційно-публіцистичної та викладацької діяльності М. Стахіва в динаміці, з урахуванням конкретно-історичних умов і в хронологічній послідовності. Принцип наукової об’єктивності полягає у залученні всієї сукупності фактів і уможливив цілісне, неупереджене вивчення предмета дослідження. Наукова новизна статті визначається спробою комплексного вивчення науково-видавничої, редакційно-публіцистичної та викладацької діяльності М. Стахіва повоєнного еміграційного періоду. Завдячуючи аналізу праць, доповідей та виступів вдалося розкрити його погляди на проблеми української історичної науки та українського державотворення. Висновки. У повоєнний період в еміграції у Німеччині та Сполучених Штатах Америки (США) М. Стахів розгорнув активну науково-видавничу, редакційно-публіцистичну та викладацьку діяльність. На європейському континенті він освоїв нову для себе спеціальність – викладача. Низка українських освітніх закладів Німеччини запросила його на викладацьку роботу, що дало йому змогу заробляти кошти на утримання сім’ї. Після переїзду до США він продовжив науково-видавничу та редакційно-публіцистичну працю, а також налагодив контакти із провідними членами Наукового товариства імені Шевченка (НТШ). Очолюючи американський відділ НТШ (1969 – 1973), намагався врегулювати конфлікти в українському еміграційному науковому середовищі. Серед основних напрямів науково-видавничої, редакційно-публіцистичної та викладацької діяльності М. Стахіва повоєнного еміграційного періоду слід виокремити три найважливіші: 1) праця в НТШ; 2) підготовка наукових розвідок до “Енциклопедії Українознавства” та публікація багатотомних видань з історії України; 3) викладацька робота.

ЯК ПІВДЕНЬ ОБ’ЄДНАВ УКРАЇНУ (КІНЕЦЬ ХVІІІ – ПОЧАТОК ХХ ст.)

Мета роботи – проаналізувати причини провалу російського імперського проєкту “Новоросія” і дати теоретичне обґрунтування процесу інтеграції південноукраїнського регіону до складу Великої України. Методологія – загальнонаукові, загальноісторичні, міждисциплінарні методи і теоретичні напрацювання окремих вчених. Наукова новизна – вперше у новітній українській історіографії здійснена спроба теоретичного узагальнення комплексу поєднаних між собою соціально-економічних, політичних і етнокультурних процесів, які призвели, з одного боку, до провалу імперського проєкту “Новоросія”, а з іншого – до перетворення південноукраїнських земель на невід’ємну складову частину модерної України. Висновки. Хоча для реалізації проєкту “Новоросія” імперською Росією були задіяні величезні матеріальні, людські й інтелектуальні ресурси, він зазнав краху. На перешкоді стали модернізаційні процеси, які з останньої чверті ХVІІІ – початку ХІХ ст. охопили Європу і перекинулися в Україну, включаючи ту її частину, яка називалася Новоросією. Модернізація активізувала на цій території цілий комплекс факторів, які знівелювали наслідки політики імперської інтеграції Новоросії, спричинили її провал. Одним з цих факторів був переважно український етнічний склад населення регіону, який склався в результаті міграційних процесів. Інший потужний фактор – економіка. В ХІХ – на початку ХХ ст. Південь перетворився на центр економічного тяжіння Наддніпрянської України і її товарного ринку, сприяючи консолідації окремих її регіонів в єдиний національно-територіальний комплекс. Зі свого боку, це активізувало соціальні й етнокультурні процеси, і у кінцевому рахунку, інтенсифікувало на території всієї України процес формування модерної української нації.

“ВІД ПИЯТИКИ БЕРЕ ПОЧАТОК УСЯКА ПОГАНЬ”: ПРОТИАЛКОГОЛЬНА ПОЛІТИКА “НАШОГО ЛЕМКА”

Мета дослідження полягає у з’ясуванні особливостей протиалкогольної політики редакції часопису “Наш лемко”. Методологічне підґрунтя роботи становить міждисциплінарний підхід. У статті використано такі методику та підходи, як систематичний, порівняльний і критичний аналіз джерельної бази, представленої великими текстовими масивами. Здійснити коректну інтерпретацію різножанрової газетної інформації уможливило застосування методики контент-аналізу. Наукова новизна статті полягає у спробі комплексного аналізу протиалкогольної проблематики на сторінках часопису “Наш лемко”. Висновки. Підсумовуючи протиалкогольну проблематику на сторінках “Нашого лемка”, вкажемо на її насиченість і полісюжетність, що корелювало з дійсними масштабами цієї загрози для русинів у міжвоєнне двадцятиліття. Використовуючи тогочасні чималі напрацювання активістів європейського й українського руху за тверезість, часопис підійшов доволі системно до справи популяризації здорового способу життя у середовищі своїх читачів. Апелюючи до їх розуму промовистими даними статистики та кримінальної хроніки, видання водночас збуджувало уяву русина багатьма засобами художнього впливу. Наслідками такої політики, попри її подекуди неприглядні моменти, було зростаюче розуміння серед населення Бескидів, що причинами багатьох негараздів є власне нерозважливе ставлення до алкоголю та нікотину. Лемки, загалом, дали гідну відповідь цьому громадському лиху, свідченням чого була позитивна динаміка закладання гуртків Товариства “Відродження” у гірських селах, що об’єднували дедалі більше русинів-абстинентів. Така консолідація була дуже важливою для лемківської громади напередодні важкого випробування, яким виявилася Друга світова війна.

ЗАХІДНІ БАЛКАНИ В ПОЛІТИЧНІЙ СТРАТЕГІЇ ЄВРОПЕЙСЬКОГО СОЮЗУ (1990 – 2020)

Мета дослідження полягає у висвітленні основних проблем, які впливають на формування та реалізацію стратегії Європейського Союзу щодо країн Західних Балкан. Методологія дослідження ґрунтується на принципах історизму, неупередженості, проблемно-хронологічному викладені наукового матеріалу. Використаний метод порівняльного аналізу різних етапів становлення стратегії Євросоюзу щодо країн Західних Балкан. Наукова новизна. Проведений компаративний аналіз стратегії ЄС щодо різних країн балканського регіону, а також щодо країн “Східного партнерства”. Висновки. Євросоюз не готовий до остаточного включення країн регіону до свого складу. Станом на 2020 р. неврегульованою залишається проблема нового формату відносин ЄС з Великою Британією, вихід якої розбалансував ЄС та посилив суперечності між: “старими” і “новими” країнами-членами ЄС, “багатими” і “бідними”, північними і південними країнами-членами ЄС. Балканське розширення ЄС розширює коло південних країн-членів. складними залишаються перешкоди на шляху до виконання країнами Західних Балкан політичних, економічних і правових критеріїв набуття членства в ЄС. Албанія, Боснія та Герцеговина, Косово, Сербія, Республіка Північна Македонія мають завершити формування інститутів функціональної та ефективної демократії, конкурентоспроможної ринкової економіки і завершити імплементацію норм європейського права до національного законодавства. Також необхідно залишити в історії примари великодержавного шовінізму, який дестабілізує Балкани. Тільки у цьому випадку політичну стратегію Євросоюзу щодо країн Західних Балкан можна буде вважати історично успішною.

ЖИТТЄПИС АНТОНА ОЛІЙНИКА ЧЕРЕЗ ПРИЗМУ ДОКУМЕНТІВ РАДЯНСЬКИХ СПЕЦСЛУЖБ Рецензія на: Жив’юк А. Антон Олійник: Нескорена мрія. Науково-документальне видання. Рівне: Дятлик М., 2019. 312 с

Рецензія на: Жив’юк А. Антон Олійник: Нескорена мрія. Науково-документальне видання. Рівне: Дятлик М., 2019. 312 с.

ІСТОРИЧНІ ПОГЛЯДИ БОРИСА ГРІНЧЕНКА: УКРАЇНСЬКА НАЦІОНАЛЬНА РЕВОЛЮЦІЯ СЕРЕДИНИ XVII ст. У ВИСВІТЛЕННІ ІНТЕЛЕКТУАЛА

Мета дослідження – реконструювати історичні погляди Б. Грінченка на події Української національної революції середини XVII ст., авторські оцінки діяльності Б. Хмельницького та гетьманів України часів Руїни, визначення причин втрати української державності й актуалізація ним цього історичного досвіду для розгортання українського визвольного руху наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. Методологія дослідження спирається на принципи історизму, системності, антропологізму, міждисциплінарності. Використано загальноісторичні методи аналізу і синтезу, а також спеціально-історичні – історико-генетичний, компаративний, типологічний. Автори дотримуються основних принципів історіографічного аналізу. Наукова новизна полягає у тому, що на широкому колі історичних, історіографічних та літературних джерел досліджено погляди Б. Грінченка на історію України середини XVII ст. (Хмельниччина та Руїна). Висновки. Твори Б. Грінченка на історичну тематику є талановитою популяризацією історії України в доступній для широких мас формі, без примітивізації та спотворення фактів. Концептуально Б. Грінченко спирався на тяглість української історії за М. Грушевським. Ґрунтовне опрацювання історичних джерел та наукової літератури допомогло йому піднятися на науково-популярний і навіть дослідницький рівень (монографія “Гетьман Іван Виговський, його життя й діла”, 1909). У центрі уваги Б. Грінченка опинилися постаті кількох гетьманів – Б. Хмельницького, І. Виговського та П. Дорошенка. Він критично ставився до діяльності Б. Хмельницького та Переяславського договору з Москвою 1654 р., вважав його заходом вимушеним, але в історичній перспективі трагічним для долі української державності. Державотворчу діяльність та геополітичні комбінації І. Виговського та П. Дорошенка Б. Грінченко оцінював як досвід боротьби із московськими впливами. Багаторічна, наполеглива робота Б. Грінченка з популяризації історичного досвіду Української національної революції середини XVII ст. підготувала, в умовах модернізації суспільного життя та формування української національно свідомої еліти, сприятливий ґрунт для подальшої боротьби за українську державність та її відродження в 1917 – 1921 рр.

ЯК ІСПАНСКИЙ ГРИП ВПЛИНУВ НА СОЮЗ ТРАНСИЛЬВАНІЇ І РУМУНІЇ 1918 РОКУ?

Національні збори, заплановані в Альба-Юлії на 1 грудня 1918 р., мали проголосити союз Трансильванії, Банату та Партіуму (частини Австро-Угорської імперії до 1918 р., але з румунською етнічною більшістю) з Королівством Румунія. Одним із найлютіших ворогів організації цієї Асамблеї був іспанський грип. Ближче до кінця 1918 р. пояснення цієї пандемії стали частково сучасними. Трансильванські газети докладали певних зусиль, щоб змалювати іспанський грип, підкреслюючи науковий вимір, час від часу надаючи простір для медичних дискусій, хоча також були присутні теорії без наукових пояснень. У деяких країнах світу застосовувалися сучасні заходи проти поширення грипу, наприклад, носіння маски і заборона організовувати заходи з численними учасниками, але в Трансильванії наприкінці війни виявилося, що мало хто піклується про реальні кроки проти пандемії. Головні імперативи того періоду стовідсотково були спрямовані на національну емансипацію. Сформувався й вакуум влади, який потрібно було заповнити. Депутатів Національних зборів обирали за 4–7 днів до заходу, призначеного для проведення в Альба-Юлії. Значна частина з них у цей період захворіли, не будучи в змозі поїхати до Альба-Юлії. Більшість надсилали телеграми організаторам Асамблеї, уточнюючи, що вони постраждали від іспанського грипу і змушені залишатися вдома. Деякі з цих депутатів були замінені вже обраними заступниками. Проте інші румунські лідери, хоча й були дуже хворі, доклали значних зусиль і змогли бути присутніми на заході. Перенесення мікробів грипу (знання про віруси були вкрай обмежені) і нараження на небезпеку інших не вважалися великими проблемами