О роли Генерального конструктора В. Ф. Уткина в деле сохранения Днепропетровского филиала Научно-исследовательского института резиновой промышленности

Из воспоминаний ветерана (1967–2016) и директора ДФ НИИРП (1987–2015), лауреата Государственной премии СССР в области науки и техники М. С. ХОРОЛЬСКОГО

Становлення жіночої середньої церковної освіти у Катеринославській єпархії у другій половині 60-х – на початку 70-х років XIX ст. (за матеріалами Катеринославських єпархіальних відомостей)

Розглянуто питання становлення церковної середньої жіночої освіти на теренах Придніпровського регіону впродовж 60–70-х років ХІХ століття. Висвітлено соціокультурні передумови виникнення Катеринославського жіночого єпархіального училища, відзначено роль єпископа Катеринославського та Таганрозького Платона в інституалізації освітнього простору жіночої освіти, детермінованого практичними потребами адаптації підростаючого покоління до нових соціально-економічних реалій життя імперії, зумовлених реформаційними перетвореннями царського уряду в 60– 70-х роках ХІХ століття. Проаналізовано особливості формування викладацького складу, штату обслуговуючого та технічного персоналу навчального закладу середньої церковної жіночої освіти на початковому етапі його функціонування. Визначено специфіку організації освітнього процесу, орієнтованого на виховання молодих дівчат у дусі духовних цінностей та церковної традиції російського православ’я. Розглянуто значення з’їздів православного духовенства Катеринославської єпархії у вирішенні нагальних питань фінансового та матеріального забезпечення середнього навчального закладу жіночої освіти, організації системного церковного контролю за поточним станом навчального процесу та виховання учениць. Особливу увагу приділено адміністративній діяльності училищної ради навчального закладу, яка здійснювала безпосереднє управління жіночим єпархіальним училищем, визначаючи пріоритетні напрямки його освітньої діяльності.

Видатний представник Дніпропетровської гідробіологічної школи техногенно-трансформованих прісноводних екосистем, засновник теорії і практики збагачення водойм новими кормовими для риб організмами, професор П. О. Журавель (1901–1977)

Розглянуто сторінки життя видатного українського вченого, який зробив великий внесок в формування теоретичної бази зі збагачення природних та штучних водойм кормовими ресурсами в умовах Степової зони України. Петро Олексійович Журавель – доктор біологічних наук, професор, зробив не тільки великий внесок у розвиток дніпропетровської гідробіологічної школи, а був дуже чуйною та добропорядною людиною. Його учні та послідовники з великим теплом згадують про нього і підкреслюють як легко було спілкуватися з Петром Олексійовичем, він завжди був небайдужим до чужих проблем, володів дуже цікавим та яскравим почуттям гумору. Протягом 50-х років під керівництвом професора П. О. Журавля ці дослідження були розгорнуті у широку багаторічну програму робіт з вивчення біології, екології та поширення представників лимано-каспійської фауни. Особлива заслуга професора П. О. Журавля полягає в інтродукції й акліматизації кормових безхребетних і риб у водосховища півдня України та Криму; акліматизації в Чорноріченське (Севастопольське) водосховище Криму біофільтраторів, риб та кормових для них організмів з лиманої фауни для підвищення кормової бази риб та поліпшення якості води.

Польська спільнота Харкова в лещатах сталінського режиму (30-ті рр. ХХ століття)

Проаналізовано державну політику у ставленні до польського населення 1930-х рр. Метою є вивчення національної політики сталінського режиму, методи її впровадження в одному з найбільших міст України. Основними джерелами стали документи архівів, що містять інформацію про діяльність польських громадських організацій у 1930-х рр., а також справа про ліквідацію «Польської військової організації» у 1937 р., що включає біографії засуджених поляків, матеріали слідства, допитів, винесення вироків і подальшої реабілітації невинно засуджених. Для опрацювання цих джерел використано методи аналізу й синтезу, а також спеціально-історичні методи – історико-хронологічний, історико-типологічний. На початку 1930-х рр. в Харкові діяло декілька польських громадсько-культурних організацій, метою яких була інтеграція полонії міста задля підтримки національної культури – Польський клуб, школа, театр. З початку 1930-х рр. почалось цькування активістів цих організацій, що закінчувались публічною критикою і громадським засудженням, виключенням з партії, позбавленням місця роботи. Приводом виступало неналежне виконання завдань партії. У 1937 р. переслідування перетворились у широкомасштабні репресії, метою яких була розправа з польським населенням. В результаті справи «Польської військової організації» в Харкові були засуджені і розстріляні діячі харківської полонії – члени польського клубу, вчителі польської школи, рядові робітники-поляки. Їх провина полягала лише у приналежності до польської національності, а «контрреволюційна діяльність», що їм приписувалась, лише приводом до застосування смертної кари. Виконавці даної операції були слухняними гвинтиками режиму, рядовими співробітниками органів НКВС. Таким чином тоталітарна держава розправлялась із ненадійними громадянами, намагаючись перетворити суспільство у слухняну мовчазну масу. Матеріали слідчої справи свідчать і про витримку й героїзм засуджених, і про підтримку їх оточуючими. У 1957 р. справа була переглянута, а засуджені реабілітовані у зв’язку «із відсутністю у їх діях складу злочину». Лише сьогодні, з відкриттям архівів, можна встановити подробиці цієї розправи і відновити історичну справедливість. Новизна статті полягає у виявленні особливостей проведення репресивної політики режиму у ставленні до окремих національних груп.

Діяльність академіка Є. П. Вотчала (1864–1937): історичні та історіографічні джерела

Здійснено аналіз та систематизацію історичних праць, що стосуються етапів біографії, науково-організаційної та педагогічної діяльності видатного ботаніка та фізіолога рослин, академіка Євгена Пилиповича Вотчала (1864–1937). Метою даного дослідження є аналіз історіографії проблеми та визначення стану реконструкції наукової біографії академіка ВУАН Євгена Пилиповича Вотчала. Методологічну основу публікації склали загальнонаукові, міждисциплінарні та спеціально-історичні методи дослідження: аналіз, синтез, класифікація, типологізація, проблемно-хронологічний, порівняльно-історичний, а також історіографічний та джерелознавчий аналіз. У порівняльно-історичному аспекті проаналізовано наукову літературу, яку умовно поділено на основні історіографічні періоди. Окрім цього, в усіх періодах диференційовано групи за предметно-тематичним принципом. Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що вперше проведено комплексний історіографічний аналіз за темою дослідження. Огляд літературних джерел свідчить про відсутність в науковій літературі історичних досліджень, які б систематизовано і всебічно аналізували науковий доробок Є. П. Вотчала в контексті історичного розвитку фізіології рослин в Україні.

Образ Заходу в уявленнях Г. П. Ґалаґана

Мета статті полягає у реконструкції уявлень Г. П. Ґалаґана про Захід. Актуальність теми обумовлена її дисциплінарним виміром – «нова просторова історія», «нова історична біографістика», імагологія, соціальна історія, та вибором персоналії, яка виступає метою і засобом вивчення уявлень, оскільки Григорій Павлович Ґалаган, відомий меценат, громадський діяч, представник інтересів спільноти Лівобережної України перед місцевим та центральним урядом, був водночас репрезентантом дворянської культури свого часу. Вивчення просторових уявлень окремих індивідів або соціальних груп дає можливість поглянути на процес міжкультурної взаємодії з точки зору його учасників та співставлення «свого», «чужого», «іншого», що тісно пов’язано з проблемою самопізнання, пошуку самоідентифікації, вироблення колективної ідентичності, у тому числі й національної. Методологічною основою стали принципи науковості та історизму, які орієнтують досліджувати епоху та людину певної доби з урахуванням особливостей тогочасної культури, загальнонаукові методи (аналіз та синтез) та методи історичної науки (хронологічний, історико-генетичний, історико-порівняльний, історіографічний, джерелознавчий), а також підходи «нової просторової історії» з орієнтацією на вивчення соціального простору та «нової історичної біографістики» з її орієнтацією на вивчення «людини другого плану». Основні результати полягають у з’ясуванні місця подорожей у формуванні просторових уявлень соціальної еліти. Першочергову увагу звернуту на закордонні мандрівки, які стали важливою складовою дворянської культури першої половини ХІХ ст. На основі аналізу джерельного комплексу, що представлений щоденником-журналом молодого Г. П. Ґалаґана та приватним листуванням, які містять розлогі рефлексії щодо вражень від закордонних мандрівок 1841–843 рр., 1850–1851 рр., 1861 р., 1866 р., виявлено зміни у сприйнятті країн та народів Західної Європи, ставлення до західної цивілізації та до малої Батьківщини, а також особливості його самоідентифікації.

Образ Г. П. Ґалаґана на сторінках журналу «Киевская старина».

Мета статті полягає у виявленні механізмів конструювання прижиттєвого та меморіального образів одного із значимих представників дворянства Лівобережної України Григорія Павловича Ґалагана (1819–1888). Актуальність роботи визначено можливостями включення обраної теми до різноманітних міждисциплінарних контекстів біографістики, соціальної, політичної, культурної та інтелектуальної історії. Історіографічна експертиза виявила, що питання ролі і місця дворянства в історії залишається дискусійним, а тому його вивчення зберігає актуальність. Методологічну основу сформували базові принципи теорії історіографічного образу, що спрямовували на виявлення ґенези, формування та еволюції уявлень стосовно Г. П. Ґалагана на сторінках часопису «Киевская старина». Ми виходили із розуміння того, що історичне знання та суспільні історичні уявлення формуються шляхом вибіркового відображення і трансляції минулого у професійному середовищі та публічному просторі. Саме тому предметом нашої уваги став процес конструювання прижиттєвого та меморіального образів лідера дворянства Лівобережної України, який розпочався іще за його життя на сторінках «Киевской старины». Саме тому джерельна база дослідження була сформована з публікацій в «Киевской старине» біографічних документів та праць самого героя. Основні результати полягають у визначенні змістовних структур прижиттєвого та меморіального образів Г. П. Ґалагана: покровитель місцевої освіти, справжній патріот Батьківщини, активний захисник інтересів її населення, видатний меценат, поціновувач та захисник традиційної народної культури. Виявлені мотиви творення такого ідеалістичного образу були обумовлені завданнями поміркованого сегмента національного руху кінця XIX – початку ХХ ст.: необхідністю плекання і зміцнення місцевого патріотизму, української або малоросійської ідентичності, важливістю формування пантеону знакових національних діячів, вихованням у заможних земляків ставлення до матеріальної підтримки національної справи як до морального обов’язку, важливої, статусної справи.

Український народолюбець та українознавець Петро Єфименко: формування світогляду

Метою статті є висвітлення формування світогляду П. С. Єфименка (1835–1808) як українського народолюбця. Методами дослідження стали історико-генетичний, історико-типологічний, персоналістичний. Джерела: архівні документи російських жандармів, опубліковані автобіографічні матеріали П. С. Єфименка, спогади та щоденникові записи сучасників тощо. Основні результати полягають у з’ясуванні особливостей формування світогляду Петра Єфименка: в дитинстві, в гімназичний та студентський періоди. Показано, що П. Єфименко розпочав збирати українські фольклорно-етнографічні матеріали, брав участь в українських осередках молоді в Харкові. Він став активним учасником Харківсько-Київського таємного товариства. У цьому середовищі, окрім українських народолюбних симпатій, поширювалися російські радикально-демократичні ідеї. Українські народолюбні погляди П. Єфименка продовжували формуватися й під час навчання в Московському університеті. Встановлено, що наприкінці 1850-х рр. тривали його ідейні пошуки. В Університеті Св. Володимира відбувся остаточний ідейний поворот П. Єфименка від ідей російської радикальної демократії до українського народолюбства. Стислі висновки. Доведено, що впродовж 1850-х рр. П. Єфименко сформувався як прихильник ідей українського народолюбства та українознавець. Практичне значення статті в тому, що представлений матеріал матиме інтерес для фахівців у контексті вивчення етнонаціональної та суспільно-політичної історії України ХІХ ст. Оригінальність статті полягає в осягненні маловивчених аспектів формування світогляду українського діяча. Наукова новизна в актуалізації процесу формування світогляду П. Єфименка. Тип статті: описово-аналітичний.

Александра Коллонтай в дискурсе современного феминизма

Александра Михайловна Коллонтай (1872–1952) – российская революционерка, советский государственный деятель и дипломат, политический социолог рабочего движения России и Европы, чрезвычайный и полномочный посол СССР в Норвегии, Мексике, Швеции. Её считают автором марксистской версии феминизма. Цель статьи – определить место и эволюцию марксистского феминизма в дискурсе ХХ – начала ХХI вв., который поступательно развивался вместе с женским движением в мире. Одновременно усовершенствовалась, дифференцировалась и рационализировалась методология и аргументация феминизма, прогрессировали гендерные исследования. Использованы материалы и источники по истории и современному состоянию феминизма и гендерных исследований в мире. Статья может быть полезной всем, кто интересуется конструированием современной политики.