Еволюція політики Данії у НАТО в другій половині ХХ ст.

Розглянуто трансформацію підходів Данії до блокової політики крізь призму реалізації безпекових пріоритетів країни. Виявлено суперечності в намаганні з боку Данії утримати баланс між статусом без’ядерної держави й необхідністю погодитися на присутність американської військової бази в Гренландії. З’ясовано причини та особливості амбівалентного ставлення Данії до НАТО впродовж холодної війни. Наголошено на негативних наслідках данської «політики застережень» 1980-х рр. у НАТО для іміджу країни як надійного союзника. Розкрито причини переходу Данії до активної безпекової політики впродовж 1990-х рр. в контексті посилення Атлантизму. Проаналізовано характер участі Данії у реалізації безпекових ініціатив з боку міжнародного співтовариства та інтервенційної діяльності в рамках НАТО й ad-hoc-коаліцій на чолі зі США. Підкреслено важливість перетворення Данії зі слабкої ланки НАТО у минулому на важливого гравця нордичної та європейської оборони в наш час.

Роль політичної складової у процесі євроатлантичної інтеграції України

Політична складова євроатлантичної інтеграції України особливо актуалізувалась у контексті агресії РФ проти України та після внесення у 2019 році змін до Конституції України, якими був зафіксований курс держави на повноправне членство в Організації Північноатлантичного договору. Її роль визначається політичною діяльністю НАТО, політичною складовою двосторонніх документів і нормативно-правових актів європейської інтеграції України, важливістю політичних рішень, залученням усіх державних органів влади до процесу євроатлантичної інтеграції, активізацією невійськових сегментів співробітництва між Україною і НАТО та їх більшою зрозумілістю, на відміну від суто військових, для українського суспільства. В статті обґрунтовується необхідність посилення політичної складової євроатлантичної інтеграції, підвищення ефективності окремих структурних підрозділів державних органів влади України та активізації їхньої діяльності з інформування суспільства про виконання ними заходів у цій сфері. Такий підхід, наряду з більшим залученням наукових, експертних та громадських кіл до процесу євроатлантичної інтеграції, сприятиме підвищенню ефективності виконання завдань цього процесу, рівню підтримки курсу України на членство в НАТО, а також скоординованості і поглибленню співпраці між Україною й Альянсом.

Проблема політики пам’яті у польсько-німецьких відносинах

Дослідження історичної політики неможливе без аналізу основних «історичних» проблем у польсько-німецьких відносинах. В контексті перемовин над Договором про кордони у 1990 р. на порядку денному двосторонніх відносин постала проблема політики пам’яті. Питання відшкодування для польських жертв нацизму стала символічною проблемою, адже факт сплати відшкодування формував моральне задоволення серед польського населення. Водночас проблема виплат відшкодування для польського населення формувала зв’язок з реституційними вимогами німецького населення за втрачене майно в ході переселенських кампаній. Це створило б додаткові проблеми в процесі ратифікації Договору про кордони. Такий контекст розуміли обидва уряди. Німецька сторона в процесі вирішення виплат жертвам нацизму побоювалася фінансових втрат. І якщо в першій фазі вирішення питання цей підтекст не був настільки очевидний, адже і Польща потребувала додаткових грошових надходжень в процесі економічної трансформації, то вже в другій фазі, яка розпочалася від 1998 р. фінансові втрати були чітко викристалізувані для німецької економіки у випадку не вирішення проблеми.

Україна в політиці Канади у контексті російської агресії

Канадсько-українські стосунки мають певні особливості у зв’язку з тим, що у Країні кленового листка, як інколи називають Канаду, значний відсоток громадян має українське походження. Суспільна мобільність канадців українського походження здавен змушує владу усіх рівнів рахуватися з їх поставою. В цілому, Канада щонайменше після Другої світової війни постійно намагалась підтримати справу унезалежнення України, тобто виходу її із складу Радянського Союзу, діючи безумовно в рамках міжнародного права. Розпад СРСР сприяв виходові України на міжнародну арену як окремої, незалежної від Росії держави. До речі, першою незалежність визнала Польща, що сталося 2 грудня 1991 року. Того самого дня це учинила і Канада, але на шість годин пізніше. З того часу минуло 30 років, протягом яких Україна здобула визнання у світі. Поза будь-яким сумнівом, її взаємини з Канадою є суттєвим підпір’ям того визнання. Автором статті підраховано, що обидві держави підписали понад 50 документів, які регулюють їх взаємини. На думку автора, наявність незалежності суверенної України є передусім важливим чинником для європейської безпеки, чому сприяють сучасні канадсько-українські стосунки. Автор статті зауважує, що вони визнаються як особливе партнерство. Для прикладу посилається на деякі з них. Зокрема, згадує Декларацію про особливе партнерство, підписану ще 1994 року, яку двічі пролонговано – у 2001, 2008 роках. Загалом, у статті проаналізовано канадсько-українські стосунки від їх започаткування по 2018 рік включно. В ній виділено їх два етапи – до 2014 року і після агресії РФ проти України. Окремо автор виділив основну складову своєї наукової розвідки щодо ставлення Канади до російської агресії проти України протягом усіх років. Положення статті аргументуються відповідними документами канадсько-українського походження. Крім названої Декларації – це Угода про дружбу та співпрацю між Україною та Канадою, датована 1994 роком. Документом обидві сторони підтвердили приверженість демократичним цінностям і засадам ринкового господарювання. В ньому також визначено розвиток співпраці у сферах політичній, безпековій, економічній, суспільній та культурній. Оскільки стаття присвячена двостороннім взаєминам обох держав у надзвичайно скрутних для України умовах, пов’язаних з російською агресією проти неї, то у статті чимало сказано про саму агресію, про допомогу Україні щодо її відбиття, реакцію міжнародної спільноти на неї. Для цього залучено двосторонній документ від 3 квітня 2017 року Порозуміння про співпрацю в галузі оборони. У статті наголошується на підтримці Канадою демократичних і ринкових реформ в Україні. Щоправда, автор звертає увагу на те, що обсяги торгівельних обмінів і рівень взаємних інвестицій наразі залишають бажати кращого. Тим не менше, влада і канадське суспільство надали істотну підтримку Україні під час Помаранчевої революції та Революції гідності. Влада в Оттаві засудила агресію Росії проти України, приєднуючись до політики санкцій західних країн. Окрім підтримання справи продажу Україні летальної зброї, Оттава чітко висловилася проти анексії Росією Криму і дестабілізації ситуації на Донбасі. Передусім Канада підтримує Україну дипломатичними заходами, а також у здійсненні економічних реформ, в посиленні системи державної безпеки.

Методика оцінювання та порівняння сили президентів із позиції сфер повноважень: теоретизація й апробація на прикладі країн Африки

Розглянуто еволюцію становлення і проаналізовано найпоширеніші класичні та сучасні методики оцінювання й порівняння сили президентів, на підставі чого виокремлено їхні основні спільні ознаки та параметри. Водночас констатовано, що наявні методики оцінювання сили президентів не завжди є релевантними в універсалістському контексті, адже доволі часто розроблялись у регіональному та крос-національному розрізі. З огляду на це, у дослідженні запропоновано, зокрема теоретизовано та апробовано, авторську методику оцінювання сили президентів на підставі врахування позицій та уповноваженості глав держав у рамках різних сфер повноважень і потенціалу їхньої реалізації. Для цього спочатку окреслено і систематизовано логіку формування блоків індикаторів та критеріїв оцінювання й порівняння сили президентів, а також механізм їхнього підрахунку. Після цього методику верифіковано і результовано на прикладі порівняння та зіставлення конституціоналізованих повноважень президентів у країнах Африки як у регіоні, який раніше традиційно не піддавався подібним дослідженням.

Задля поширення демократії чи подолання кризи: політичний й ідеологічний вплив Польщі на Україну в умовах Української кризи

У статті досліджується політичний й ідеологічний вплив Польщі на Україну в умовах Української кризи, наголошуючи на питанні чи зусилля Польщі були спрямовані на поширення демократії, здебільшого з боку Європейського Союзу, чи на подолання кризи в Україні. Стаття складається з двох частин: у першій частині досліджується польський політичний й ідеологічний вплив на Україну під час розвитку Української кризи в 2013-2014 рр., яка відбувалася в умовах Євромайдану і Революції Гідності і в контексті зусиль ЄС із поширення демократії щодо України. Друга частина спрямована на вивчення сприяння Польщі у боротьбі із поширенням російського авторитаризму в умовах російсько-української гібридної війни 2014-2020 рр. Українську кризу і посткризовий процес ми розглядаємо як значний мотивуючий фактор, який здійснює важливу роль у посиленні демократичних орієнтацій українського суспільства, а участь зовнішніх сил, передусім консолідованого Заходу, як його істотний чинник. Українська криза 2013-2020 рр. є цікавим кейсом для визначення можливостей головних донорів із зовнішнього поширення демократії для цільових країн, в нашому випадку, України.

Позиції країн Вишеградської групи в політиці ЄС щодо України в умовах російсько-української війни

Стаття є спробою дослідити позиції країн Вишеградської групи в політиці ЄС щодо України в умовах російсько-української війни. Зазначено, що російсько-українська війна створила принципово нову ситуацію не лише в Україні, а й у Європі. Доведено, що країни Вишеградської групи активізували діяльність націлену на те, щоб українське питання міцно закріпилося на порядку денному в європейських інституціях. З’ясовано внесок Польщі під час врегулювання російсько-української війни. Окреслено фактори, які впливали на зацікавлення Варшави українським питанням. Проаналізовано позицію Угорщини, Чехії та Словаччини щодо російсько-української війни. Доведено, що найбільш принципову позицію щодо подій в Україні висловлювала Польща. Обґрунтовано думку про те, що позиції Угорщини та Чехії є відверто проросійськими та прагматичними, а Словаччини – поміркованими та мінливими. Війна на Сході України демонструє, що наразі серед країн Вишеградської групи немає чіткої і головне спільної позиції щодо України та її болючих проблем.

Події 1914-1922 років в Україні: їх сенс та історичне значення (Частина 4)

Редакція продовжує видання найсуттєвіших документів, які характеризують стан та поступ українського національно-визвольного руху, його бачення в інших державах на початку ХХ ст. Публікація вибраних документів з перших трьох томів збірки документів «Події 1914-1922 років в Україні: їх сенс та історичне значення» була здійснена у 39, 40 та 41-му томах Збірника. Цього разу публікуємо матеріали з четвертого тому.Укладачі відібрали 27 документів чи їх фрагментів, які хронологічно охоплюють час від 19 жовтня 1918 року по 14 листопада 1922 року. Вони репрезентують тогочасне бачення української проблеми правлячими колами Австрії і Німеччини, відображають завершальний етап діяльності П. Скоропадського на чолі Української Держави. Більша їх частина розкриває історичне тло і зусилля Директорії, видатних діячів УНР–ЗОУНР у справі розбудови та збереження України, налагодження взаємин з державами-переможцями та сусідами, опору агресорам. Сподіваємося дані документи стануть у нагоді як студентам, так і дослідникам міжнародних відносин і історії України початку ХХ ст. Оскільки документи вибрані нами з різних частин книги, ми як раніше зберегли їх порядкові номери та номери сторінок, стилістику оформлення заголовків та підписів. Також подаємо перед ними список скорочень третього тому в оригіналі.

Тенденції авторитаризму і популізму в діяльності політичних лідерів та партій Болгарії

Автор аналізує прояви популізму й авторитаризму в Болгарії, тісний зв’язок з комуністичним минулим, незрілістю демократичної системи і культури. За роки демократизації та членства в ЄС цінності демократії ще не встигли міцно вкоренитися в свідомості болгар, які регулярно віддають перевагу «харизматичній особистості». Аналіз засвідчив, що підтримка демократичних інститутів в країні низька, що криза довіри до інститутів держави і політичного класу, розчарування в реаліях європейської інтеграції формують ідеологічний вакуум. Доведено, що популізм правлячих партій і опозиції не може мобілізувати громадськість на вирішення економічних і політичних проблем держави у демократичних межах; що протестні мітинги болгар, спричинені низьким рівнем життя, популізмом, високим рівнем корупції, безпорадністю чи й небажанням урядів їх викорінити, не припиняються впродовж тривалого часу. Тож, автор вважає, що в Болгарії інститути демократії ще не зміцніли, а тому загроза реверсу авторитаризму реальна. Впевненість, що держава не зверне з демократичного шляху, буде тоді, коли виклики авторитаризму та популізму, які стоять перед Болгарією, ЄС та Європою, будуть подолані.

Російська меншина в Україні: сучасні виклики

Дана робота є спробою представити проблеми, з якими стикається російська меншина, що проживає в Україні, з польської точки зору. Присутність національних меншин у різних країнах світу є непоодиноким явищем. Однак розгляд проблем, з якими вони стикаються, демонструє неоднозначність їх становища. Закони Європейського Союзу та інші міжнародні й національні нормативні акти, з одного боку, підкреслюють турботу про меншини та їх права. З іншого боку, можна спостерігати багато проблем, які меншинам потрібно вирішувати залежно від багатьох різних факторів. Це важливий елемент культурної безпеки представників окремих меншин, а також культурної безпеки більшості. Основним питанням, яке обговорюється в статті, є поточні виклики, з якими стикається найбільша національна меншина в Україні. Наукова новизна статті передбачає розгляд проблеми російської меншини в Україні з польської точки зору. Автор намагається представити як історичний контекст, так і детермінанти ідентичності, пов’язані її з мовою чи релігією. Контекст Криму також став важливим аспектом, який є вирішальним для сприйняття російської меншини в Україні. Представлені контексти – це сучасні виклики, які стоять перед російською меншиною в Україні, в умовах боротьби за культурну безпеку держави перебування. Особливість цієї статті полягає у аналізі статистичних даних, підходів та думок щодо росіян, які проживають в Україні, саме з точки зору Польщі, як їхнього сусіда. Автор проводить думку, що конкретна ситуація, що склалася в Україні, демонструє, що національна ідентичність України не може ґрунтуватися лише на етнічному контексті. Українську ідентичність потрібно розглядати з більш широкої точки зору, заглиблюючись у територіальні та цивільні критерії. Саме вони визначають і визначатимуть «Я» України. Чисельність російської меншини в Україні все ще впливає на її ідентичність. Тому її потрібно спостерігати та досліджувати, щоб зрозуміти та краще сформувати відносини між більшістю та меншістю.