ТИПОЛОГІЯ КОНЦЕПТІВ ЯК СКЛАДНОЇ ЧАСТИНИ КОНЦЕПТОСФЕРИ

Відомо, що термін «концепт», який широко використовується в антропоцентричних дослідженнях, є міждисциплінарним поняттям, що вивчається філософією, лінгвістикою, філологією, соціологією, культурологією та іншими науками. Поняття є базовим елементом розумової діяльності людей, логіки й системного підходу для структуризації буття. Без такої форми вираження сутності фактів та явищ дійсності людський розум не міг би пристосуватися до зовнішнього світу й освоїти його. Особливість формування та використання узагальнених висловів і форм смислів пов’язана з мовною формою. Гнучкість мови, багатство її словникового складу визначає можливості концептів у вживанні. Інтерес до поняття як мовної форми вираження сенсу набагато зріс вже наприкінці XIX – на початку XX століття з появою робіт представників неопозитивізму (особливо Л. Вітгенштейна), екзистенціалізму (насамперед М. Хайдеггера) і герменевтики (Х.Г. Гадамера). Немаловажну роль тут відіграла лінгвокультурологія. Фактично підхід з урахуванням мовних концептів пов’язаний з аналізом мовних процесів у суспільстві. Упорядкування словників, зокрема діалектів і говірок, визначення граматичних особливостей ще не давало уявлення про гнучкість і схему розвитку мови. Відомо, що в сучасній лінгвістиці існує безліч різних понять і термінів, які прирівнюються до терміна «концепт». Варіанти терміна «концепт» містять такі поняття, як лінгвокультура, лінгвоепістема, міфологема й інші. Однак слід додати, що серед перерахованих вище варіантів термін «концепт» значно випереджає інші за життєздатністю та частотою застосування. Існує три основні підходи до розуміння концепту в сучасних дослідженнях, які розглянуті в статті: лінгвістичний, когнітивний і культурологічний.

ОБРАЗ ФАУСТА: ПРАГНЕННЯ ДО ЗНАНЬ І ТЯГАР МУДРОСТІ (НА МАТЕРІАЛІ ТРАГЕДІЇ Й. В. ҐЕТЕ «ФАУСТ» ТА ЇЇ УКРАЇНСЬКИХ І АНГЛОМОВНИХ ПЕРЕКЛАДІВ)

“Faust” Й.В. Ґете – видатне явище світової культури й водночас глибоко національний твір. Всеохопність поетичного задуму Й.В. Ґете виявляється в змалюванні головного героя, який мучиться розривом між мрією та дійсністю. Й.В. Ґете писав «Фауста» все своє життя, вклавши в трагедію те, чим жив сам, усі свої враження, роздуми, пізнання. У статті подано стислий перекладознавчий аналіз мовної особистості Фауста з однойменної трагедії Й.В. Гете та її українських (І. Франка, Д. Загула, М. Улезка й М. Лукаша) та англомовних (британських – А. Свонвік і Дж. Пріста – і американських: Б. Тейлора, Ч. Брукса й Е. Кляйна) перекладів. Запропоновано підхід до аналізу індивідуалізованого мовлення персонажа через когнітивний і мотиваційний рівні мовної особистості (за Ю. Карауловим), зокрема, на когнітивному рівні розглянуто ключові когнітивні установки й метафору, притаманну персонажу Фауста. Завдяки аналізу мовлення персонажа й шляхів вираження емоцій в оригіналі й перекладах можемо зробити висновки про успішність відтворення аналізованої мовної особистості. Усі перекладачі іноді замінювали усвідомлення Фаустом себе або інших конкретних та абстрактних людей виразами, де присутні поняття «дух», «душа» й «серце», використовуючи слова “spirit” і «дух» набагато частіше, ніж слово “Geist”, вжите в оригіналі. Отже, можна припустити, що образ Фауста також змінюється в перекладах: він стає більш емоційним і вірить у духовність усього, що його оточує. У перекладі І. Франка можна помітити разючу відмінність, оскільки слово «душа» вживається лише 5 разів, тобто на відміну від усіх інших аналізованих перекладів навіть менше, ніж в оригіналі. Фауст у перекладі І. Франка більше наголошує на поняттях «дух» і «серце» як двох принципах, які у своєму дуалізмі провокують персонажа шукати сенс життя. Аналіз образу Фауста проведено на основі всієї його мовної партії в першій частині трагедії Й.В. Ґете, що складає 221 висловлювання (репліки в діалогах і монологи). Усі вони певною мірою відтворені в аналізованих українських та англомовних перекладах, тобто загальний матеріал для аналізу налічує 2 210 уривків різної довжини.

ПРАГМАТИКА ЗАПОЗИЧЕНЬ У РАМКАХ ДИСКУРСУ (НА ПРИКЛАДІ АНГЛІЦИЗМІВ В ІТАЛІЙСЬКІЙ МОВІ)

Статтю присвячено питанню функціонально-прагматичної адаптації запозичень у мові-реципієнті. Розглядаються праці вітчизняних та зарубіжних дослідників, які вивчали процеси асиміляції іншомовних слів у новому мовному середовищі. Лінгвісти до недавнього часу намагалися описати та структурувати запозичення в основному за лексико-семантичними схемами. Але зараз мовознавча наука намагається вийти за рамки класичних досліджень і виокремити прагматичну інформацію про слово, що переплітається із семантичною. Тим більше, що відносно нових запозичень ієрархічність може змінюватися, і прагматична інформація може передувати семантичній, поступово входячи в лексичне значення слова. Індикатором цього явища є в тому числі зміна прагматичного навантаження одного й того ж слова у різних типах дискурсу. Освоєння запозиченої лексики пов’язане із появою специфічних комунікативних моделей, що свідчать про різні етапи адаптації нового слова. Оскільки прагматика розглядає відношення між учасниками комунікації та мовними знаками, то важливим є встановити причини, з яких іншомовні слова потрапляють до різних видів дискурсу. На прикладі італійської мови автор розглядає екстралінгвістичні фактори, що впливають на вибір засобами масової інформації англіцизмів для впливу на свідомість адресата. Створюючи текст, журналісти часто вдаються до маркованої лексики з метою підняти престиж того чи іншого об’єкта дискусії, приховати небажаний контент повідомлення та надати більшої ваги малозначущим явищам у суспільстві. Натомість у комп’ютерному дискурсі англіцизми вживаються передусім для позначення нових термінів та спрощення міжнародного спілкування спеціалістів у галузі інформатики, і тому прагматичний компонент у них практично відсутній. Те ж саме можна сказати і про офіційно-діловий та науковий дискурс. Таким чином, можна зробити висновок, що в італійській мові запозичення з англійської можуть зазнавати змін на рівні прагматичного компоненту лексичного значення, і що стилістичне забарвлення дискурсу є тією необхідною умовою, за якої можливе як набуття додаткового прагматичного значення, так і втрата початкового.

СУФІКСАЦІЯ У СЛЕНГУ АНГЛІЙСЬКОЇ МОВИ ХХІ СТОЛІТТЯ З ПОГЛЯДУ ДЕРИВАЦІЙНОЇ СЕМАНТИКИ

Стаття присвячена проблемі дослідження явища суфіксації, яка активно поповнює лексикон англійського сленгу у ХХІ столітті. Суфіксація розуміється як спосіб словотвору, в якому постпозиційні допоміжні морфеми з асоціативним дериваційним значенням (суфікси) служать засобом семантичної зміни денотації, конотації або і денотації, і конотації. Оскільки досліджувана форма афіксації здатна передавати широкий спектр стилістичних, експресивних, емоційних та оцінних конотацій, вона характеризується особливою продуктивністю в англійському сленгу з огляду на його розмовну, неформальну та субстандартну природу. Водночас в історичному плані це один з основних механізмів словотвору, який незмінно поповнює англійський сленг. У нашому дослідженні три іменникові (-er, -ie, -ing) та один дієприкметниковий (-ed) суфікси визначаємо як високопродуктивні, оскільки за допомогою них утворився сумарно 381 сленгізм (що становить 75,3% від усіх суфіксатів-новотворів). Аналізований лексичний матеріал отриманий методом суцільної вибірки з трьох тлумачних словників сленгу англійської мови, а саме “The concise new Partridge dictionary of slang and unconventional English” (2008), “Vice slang” (2008) та “The Routledge dictionary of modern American slang and unconventional English” (2009). Із погляду семантики, аналізовані іменникові форманти виражають предметність, що позначає: істот за зовнішніми ознаками, моделями поведінки чи рисами характеру, об’єктом діяльності, походженням та професійною чи рекреаційною діяльністю; неістот за походженням, способом виробництва, фізичними характеристиками, функціональним призначенням та функціональним розташуванням; явища за їхніми причинами; дії чи стани за їхніми характеристиками. Єдиний засвідчений дієприкметниковий суфікс, окрім своєї традиційної семантики ознаковості як результату дії, розвинув також нове значення – ‘який перебуває в стані алкогольного або наркотичного сп’яніння’. Новизна семи в цьому разі визначається за допомогою морфемного аналізу, коли або вичленуваний корінь не існує як окрема лексема / як морфема у складі деривата, і є відтак семантично незасвідченим, або корінь формально існує як окрема лексема / як морфема у складі деривата, але семантично не співвідноситься з неосленгізмом.

СТРАТЕГІЯ ЗАМОРОЖЕННЯ ПЕРЕКЛАДУ ФРАЗЕОЛОГІЧНИХ ОДИНИЦЬ

Незважаючи на зростання кількості праць, присвячених фразеології, дотичні загальнотеоретичні питання все ще залишаються відкритими. Фразеологію часто представляють як прикладну науку, а не сферу фундаментальних досліджень. Дискусійне питання про фразеологізми з боку багатомовності й міжмовного перекладу. Оскільки фразеологічні одиниці мають оцінний інформаційний зміст, вони схильні до варіативності, і саме тут виникає проблема перекладу такого виразу. Новизна дослідження полягає в розгляді проблеми перекладу фразеологізмів із боку стратегії «заморожування». Метою роботи є аналіз можливостей «заморожування» українських фразеологізмів у контексті французького перекладу. Завдання полягають у проведенні порівняльного аналізу фразеологічних одиниць із подібним семантичним навантаженням і визначенні ступеня їх безпосереднього потенціалу до перекладу. На прикладах на рівні міжмовного перекладу показано, що стратегія заморожування під час перекладу фразеологізмів може відповідати двом моделям конструювання різних значень, створюючи лінгвістичні й екстралінгвістичні проблеми для перекладу. Результати аналізу показали, що переклад з української мови значно перевищує можливості «заморожування» французькою мовою через особливості й складність мовної структури. Виявлено, що залежно від особливостей структури мови й культури переклад фразеологічної одиниці може містити стратегію «заморожування». Семантичне навантаження фразеологічної одиниці передається навіть у разі зміни морфосинтаксичних параметрів, смислового навантаження та впливу тексту оригіналу на його читачів. Якщо мова одержувача не має прямого еквівалента, у перекладача є два варіанти: або перекласти фразеологізм дослівно, або вмістити ілюстративний варіант в тексті й у примітці запропонувати дослівний переклад. Можливості практичного застосування: дослідження спрямоване на перспективу нових позицій для порівняльного аналізу міжмовного перекладу.

ЛЕКСИКОГРАФУВАННЯ СЛІВ ГЕЙМЕРСЬКОГО ЖАРГОНУ РОСІЙСЬКОЇ ТА ПОЛЬСЬКОЇ МОВ НА ПРИКЛАДІ ГРИ DOTA 2

В епоху глобалізації, тотальної комп’ютеризації та інформатизації всесвітня мережа стає невіддільною частиною життя людини. Одним із популярних віртуальних місць спілкування, окрім соціальних мереж, є онлайн-ігри, в яких існує своя специфічна лексика – геймерський жаргон. Попри те, що сучасна людина проводить в Інтернеті більшу частину свого дня, та онлайн-ігри, особливо серед молоді, щороку стають більш популярними, досліджень геймерського жаргону, зокрема лексикографічних робіт щодо зазначеної лексики, не так багато. Дослідження присвячене спробі описати та охарактеризувати структуру польсько-російського словника геймерського жаргону. В статті надано дефініцію поняття жаргон та виділені особливості власне геймерського жаргону, який слід відрізняти від комп’ютерного; описуються структурні елементи, за якими створено словник, та перелічені одиниці, з яких складається його макро- та мікроструктура. В запропонованому лексикографічному описі геймерського жаргону в російській і польській мовах враховуються фонетичні, графічні, граматичні, словотвірні особливості кожної з мов і здійснюється компаративний аналіз їх диференціальних ознак. Виділені специфічні ознаки ілюструються прикладами, які якнайбільше розкривають та аргументують сутність висловлювань. Словник базується на основних принципах лексикографування: наступництво лексикографічних творів, значна роль суб’єктивного фактора, зумовленість жорстким прагматизмом, нормативність у відборі й подачі лексичного матеріалу, теоретична й практична багатоплановість лексикографічних творів. Результати цього дослідження дали змогу порівняти систему геймерського жаргону у російській та польській мовах, виділити в них спільні та відмінні ознаки, підкреслити особливості кожної з мов щодо використання досліджуваних лексичних одиниць.

ДОСЛІДЖЕННЯ ЯВИЩА ЛАКУНАРНОСТІ В СУЧАСНІЙ ЛІНГВІСТИЦІ

Вивчення лакунарності допомагає встановити особливу форму відношень між мовою та культурою, зрозуміти культурну конотацію в мові перекладу. Відповідні дослідження в сучасній лінгвістиці можна поділити на два типи: горизонтальні та вертикальні, у першому випадку аналізується перебіг часу дослідження, у другому – порівнюються подібні академічні погляди. Стаття присвячена історії досліджень поняття «лакуна», зокрема й визначенню даного поняття, класифікації видів лакун у європейських і американських країнах, російськомовних країнах і в Китаї. Автор порівнює концепції вчених із різних країн, як-от видатний американський фахівець у галузі семантики А. Лерер, російський психолінгвіст Ю. Сорокін, основоположники китайського художнього перекладу Ван Бінцінь та Ян Шичжан. Часовий період досліджень – з 1950-х років дотепер. Ця стаття не лише узагальнює погляди названих учених на «мовні прогалини», а й включає критику з боку інших науковців щодо їхніх академічних думок, а також виявляє шляхом аналізу їхні переваги та недоліки. Під час дослідження було встановлено, що ситуація з вивченням лакун у процесі перекладу в різних країнах виявляє як риси схожості (на рівні суб’єкта й об’єкта дослідження; на рівні настанов дослідження; на рівні результатів дослідження, щодо яких встановився консенсус), так і відмінності (пов’язані з різним часом початку досліджень і впливом національних лінгвістичних традицій). Також у статті зазначено подальші шляхи дослідження лакун. Вона включає два аспекти: у ширшому плані – визначити дисциплінарний напрям науки про лакуни (лакунологія), а у вужчому – уніфікувати визначення, терміни, класифікації лакун, сформулювати стратегію еквівалентного перекладу для них. Отже, новизна статті полягає в тому, що в ній систематизовано погляди сучасних учених на явище лакуни, проаналізовано загальні риси та відмінності в дослідженнях, вказано наступні дослідницькі завдання. Це допомагає іншим ученим зрозуміти загальний напрям досліджень у даній сфері, побачити нові теми, пов’язані з поняттям «лакуна».

НАУКОВИЙ ДИСКУРС. СУЧАСНЕ БАЧЕННЯ

Термін «дискурс» має довгу історію становлення: він змінював своє значення протягом епох, а сучасне його значення виникло під впливом філософії постмодернізму. Термін «дискурс» згадується ще у філософії античних класиків (у діалогах Платона, який розмежовує поняття загального, цілісного, нечасткового, неіндивідуального, єдиного і дискурсивного розуму, який у своєму русі охоплює і співвідносить окремі смисли). Трактування нового бачення дискурсу у філософії XX століття виражається в тому, що під ним розуміється розвиток мовної конструкції (мова або текст) у монолозі, що започаткувало дослідження різних дискурсів. Науковий дискурс, як не парадоксально, став одним з останніх, який починають досліджувати. З 50-х років ХХ століття з’являються дослідження, які спеціально присвячені специфіці наукового викладу і власне науковому дискурсу, визначенню його загальної характеристики, жанрово-стильовій диференціації. Особливу увагу вивченню жанрових характеристик наукового дискурсу приділяли такі дослідники: П. Селігей, Н. Непийвода, М. Котюрова, О. Ільченко й інші. Лінгвістичний аналіз дискурсу здійснили Н. Арутюнова, Т. Дейк, Дж. Лакофф та інші. Роботи цих дослідників становлять методологічну основу під час формулювання терміна «науковий дискурс». За С. Барановою, науковий (академічний) дискурс – це вербалізований у тексті тип дискурсивної діяльності за сферою комунікації, мовленнєва взаємодія представників відповідної соціальної групи/інституту з метою реалізації статусно-рольових можливостей у заданих цим соціальним інститутом межах, складова частина власне професійної зони професійного дискурсу. В авторитетних виданнях з’являються твердження, що мова наукової прози кардинально протиставлена мові художньої літератури, тому будь-які «прикраси», почуття і переживання автора недоречні. Але сучасна цифровізація і пришвидшений обмін інформацією змінили і розширили науковий дискурс.

МЕХАНІЗМ СПРИЙНЯТТЯ АУДИТОРІЄЮ ХАРИЗМАТИЧНИХ ОЗНАК ПУБЛІЧНОЇ ОСОБИСТОСТІ

Стаття містить обґрунтування вербально-графічної моделі механізму сприйняття аудиторією харизматичних ознак публічної особистості. Для реалізації мети дослідження автором запропоновано узагальнену класифікацію ознак формальних і неформальних особистостей публічних харизматичних лідерів. У процесі теоретичного пошуку було виявлено необхідність формування складу оптимального термінологічного інструментарію, покликаного забезпечити повноту й однозначність наукового опису феномену комунікативної поведінки публічної харизматичної особистості та механізму сприйняття аудиторією харизматичних ознак публічної особистості. У результаті аналізу пропонованих авторами з різних галузей (психології, соціології, лінгвістики) ознак харизматичної комунікації у статті було запропоновано поділ на цільові ознаки та засоби актуалізації цілей спілкування. З метою створення зазначеної вище моделі за результатами теоретичного пошуку у статті було систематизовано особистісні характеристики мовця, представника аудиторії, умови комунікації, що можуть впливати на сприйняття харизматичних ознак. Для уникнення розуміння харизми в широкому сенсі автор роботи надає своє визначення цього явища, що відповідає меті започаткованого міждисциплінарного дослідження. У роботі представлено вербально-графічну модель механізму сприйняття аудиторією харизматичних ознак публічної особистості, що була розроблена на основі піраміди сфер духовного буття індивіда О. Клименюка. Запропонована модель представляє зазначений механізм як взаємодію двох систем, харизматичного мовця і реципієнта, який має певний культурний рівень, у навколишньому середовищі (конкретні умови комунікації). Ця модель обґрунтовує процес вибору оптимальних вербальних і невербальних засобів комунікації для здійснення максимального харизматичного впливу на реципієнта. Вказано на перспективність використання моделі в майбутніх міждисциплінарних дослідженнях здійснення сугестивного впливу лідера-мовця на аудиторію.

ПРАГМАТИЧНІ ФУНКЦІЇ ТАКЕСИЧНИХ НОМІНАЦІЙ В АНГЛОМОВНОМУ ХУДОЖНЬОМУ ДИСКУРСІ

Невербальне спілкування надає можливість людям передавати значний обсяг інформації, що дозволяє розглядати його як невід’ємний і рівноправний поряд із вербальним спілкуванням компонент акту комунікації. Універсальність невербального спілкування, його постійність і наявність у практично будь-якій сфері діяльності роблять його вирішальним як у житті, так і в художній літературі, оскільки автори останньої імітують у своїх творах комунікацію в реальному житті. Кожен вираз обличчя та кожен жест сприяють передачі загального змісту висловлювання, а отже, можна стверджувати, що мова тіла супроводжує кожен мовленнєвий акт, і, якщо навіть людина не говорить, її невербальна поведінка постійно передає інформацію, яка може мати сенс. У сучасних дослідженнях простежується тенденція до розгляду невербальних складників комунікації як функціонально необхідних компонентів художнього твору. Дотик є первинним засобом розуміння світу через фізичний контакт із ним, що забезпечується диференційованим характером тактильної модальності, яку визначаємо як перцептивну систему, опосередковану шкірною та кінестетичною аферентними субсистемами. У ході дослідження виділено шість прагматичних функцій номінацій дотику в комунікативному акті: дейктичну, адаптивну, регулятивну, емотивну, іллокутивну й когнітивну. Дейктична функція такесичних номінацій здійснюється в соціальному, просторовому й особистісному планах дейксису; адаптивна функція номінацій на позначення тактильної поведінки персонажа реалізовується шляхом їх здатності виражати тілесні потреби комуніканта; регулятивна функція виявляється в здатності такесичних номінацій керувати дискурсом на фазах встановлення, підтримки й розмикання комунікативного контакту художніх персонажів; емотивна функція розкривається в їхньому потенціалі передавати гедонічне емоційне забарвлення та інтенсифікувати експліковані вербально емоційні вияви; іллокутивна функція визначається їхньою здатністю реалізовувати прагматичний зміст, передусім директивного й експресивного характерів; когнітивна функція полягає в тому, що номінації стають індикаторами пізнавальної та інтелектуальної діяльності художнього персонажа.