КРИПТОВАЛЮТА ЯК ОБ’ЄКТ ДОСЛІДЖЕННЯ СУДОВОЇ ЕКОНОМІЧНОЇ ЕКСПЕРТИЗИ

Нині в багатьох країнах світу відбувається стрімкий розвиток нової цифрової валюти, яка має особливу специфіку використання. З огляду на це, інтерес до цифрових грошей зростає з кожним днем. Світ криптовалюти швидко розвивається, зростає, змінюється за допомогою нових ідей та технологій. Завдяки їм можна відстежувати багато змін у розвитку держав. Нові можливості у сфері криптовалют дозволяють перейти на більш спрощений та захищений спосіб життя. Тому сьогодні в межах цивілізаційного суспільства криптовалюта розглядається як феномен, який має регулюватися й охоронятися правом. У вітчизняній літературі питання щодо правової регламентації криптовалют не набуло широкого обговорення. Це можна пояснити нерозвиненістю інституту цифрових грошей у нашій країні. Зазначимо, що відсутність обґрунтованого правового статусу не ставить криптовалюту поза законом. Як наслідок, виникає закономірний дисбаланс, який полягає в тому, що економічна новизна випереджає розвиток законодавства, що регулює взаємовідносини суб’єктів у сфері розрахунків і платежів, що посилює можливі ризики на макро- і мікрорівні. У статті розглянуто принципово новий вид об’єктів судової експертизи – віртуальні активи. Зауважено, що нині в Україні відсутнє законодавство, яке регулює обіг віртуальних активів. Установлено, як визначається державними органами України поняття терміна «криптовалюта», досліджено питання сутності криптовалюти, порядок її обігу, оцінено сучасний стан криптовалюти в різних аспектах. Розглянуто методичні питання оцінки криптовалюти. Проаналізовано наявність законодавчого визначення терміна «криптовалюта». Досліджено питання сутності криптовалюти, порядок її обігу, оцінено сучасний стан криптовалюти в різних аспектах. Розглянуто методичні питання оцінки криптовалюти.

ОРГАНІЗАЦІЙНО-ТАКТИЧНІ ЗАСАДИ ВЗАЄМОДІЇ ДІЗНАВАЧА У ПРОЦЕСІ РОЗСЛІДУВАННЯ КРИМІНАЛЬНИХ ПРОСТУПКІВ, ВЧИНЕНИХ НЕПОВНОЛІТНІМИ

Досягнення завдань кримінального провадження залежить від належним чином організованої взаємодії дізнавача та інших компетентних суб’єктів – представників правоохоронних, державних органів, громадських організацій та окремих громадян. Основи взаємодії дізнавача з іншими компетентними суб’єктами під час досудового розслідування кримінальних проступків, вчинених неповнолітніми, регламентовані за змістом нормативно-правових актів. Обґрунтована важливість взаємодії під час розслідування кримінальних проступків, вчинених неповнолітніми, дізнавача із підрозділами ювенальної превенції, кіберполіції, дільничних офіцерів поліції Національної поліції України. Також дізнавач взаємодіє із такими уповноваженими службовими особами: інспекторами-криміналістами, слідчими, оперативними працівниками Національної поліції України, експертами Експертної служби МВС України. Спільне вирішення поставлених завдань відбувається за сприяння компетентних представників державних органів: Служби у справах дітей та сім’ї районної/обласної державної адміністрації, Національної соціальної сервісної служби України (Нацсоцслужби). З метою реалізації профілактичної функції корисною є взаємодія із громадськими організаціями, які опікуються інтересами дітей. Зокрема, відомою в усьому світі та Україні є «Ла Страда» – громадська правозахисна організація, котра покликана протидіяти торгівлі людьми, домашньому насильству та спрямована на забезпечення прав дітей. Взаємодію дізнавача з іншими компетентними суб’єктами – представниками правоохоронних, державних органів, громадських організацій та окремих громадян розглянуто як специфічну систему, об’єднану спільною метою – досягненням завдань кримінального провадження. Таку взаємодію класифіковано за підставами: за характером зв’язків (безпосередня й опосередкована); за часом (постійна і тимчасова); за етапами здійснення (організаційна і тактична); за функціями (оперативно-розшукова, кримінальна процесуальна, адміністративно-правова, організаційно-управлінська, виховна); за суб’єктами (відповідно до залучених органів, підрозділів, організацій, окремих громадян).

ОКРЕМІ АСПЕКТИ ВИЗНАЧЕННЯ АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВОГО СТАТУСУ ОРГАНІВ ТА ОСІБ, УПОВНОВАЖЕНИХ НА ПРИМУСОВЕ ВИКОНАННЯ СУДОВИХ РІШЕНЬ

З-поміж правових проблем, які зумовлюють неефективність виконавчого провадження в Україні, незважаючи на реформування та суттєве оновлення законодавства й упровадження змішаної системи виконавчого провадження, не останнє місце посіли недосконалість правового врегулювання адміністративно-правового статусу органів та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів, неврахування норм законодавства ЄС при розробленні й нормативному закріпленні принципів діяльності таких органів та осіб, установлення майже однакових вимог до адміністративної правосуб’єктності державних і приватних виконавців, закріплення більш суворої відповідальності для державних виконавців як осіб, що здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів, ніж для приватних виконавців тощо. Основним суб’єктом виконання рішень є державні виконавці. Вони мають статус державних службовців, від імені держави виконують функції з примусового виконання рішень публічних органів управління. З метою забезпечення успішного виконання цих завдань докорінного поліпшення потребують не лише форми й методи діяльності державних виконавців, а і якісний підхід до визначення адміністративно-правового статусу зазначених суб’єктів. З’ясовано, що вимог щодо високих особистих і ділових якостей до осіб приватних виконавців законодавець не встановлює, що є суттєвою прогалиною сучасного законодавства. Запровадження інституту приватного виконавця в Україні пройшло тривалий шлях, аргументи, що обґрунтовують компетентність державних виконавців порівняно з приватними виконавцями є встановленими відповідно до вимог законодавства, однак проблемні аспекти є відкритими й потребують удосконалення. Зроблено висновок, що адміністративно-правовий статус і діяльність органів та осіб, уповноважених на виконання судових рішень, вимагають поступового перегляду законодавчої бази для визначення регуляторних і наглядових функцій держави. Загальними вимогами, яка висуваються до особи як державного, так і приватного виконавця, є громадянство України; вища юридична освіта за ступенем «магістр»; здатність за своїми особистими й діловими якостями здійснювати повноваження державного виконавця.

ПЕРСПЕКТИВИ КРИМІНАЛЬНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ ОСІБ, ЯКІ ВЧИНЯЮТЬ ПРАВОПОРУШЕННЯ У ЗВ’ЯЗКУ ІЗ НАЯВНІСТЮ ЗАЛЕЖНОСТІ ВІД НАРКОТИЧНИХ ТА ІНШИХ ПСИХОАКТИВНИХ РЕЧОВИН

У статті здійснено аналіз поняття «психоактивні речовини», а також змін, які пропонують внести до адміністративного, кримінального та кримінального процесуального законодавства шляхом прийняття Проєкту Закону «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо особливостей кримінальної відповідальності осіб, які вчиняють правопорушення у зв’язку із наявністю залежності від наркотичних та інших психоактивних речовин, а також організації реабілітації таких осіб» (реєстр. № 5715 від 29 червня 2021 р.). Так, наведено аргументи на користь того, що поняття, яким автори законопроєкту пропонують доповнити чинне кримінальне законодавство, зокрема «розлад психіки та поведінки внаслідок вживання психоактивних речовин», є досить неконкретизованим та архаїчним, тоді як поняття «вчинення кримінального правопорушення у зв’язку із наявністю в осіб розладу психіки та поведінки», навпаки, потребує законодавчого визначення. До того ж його закріплення на законодавчому рівні призведе до непорозуміння щодо оцінки діяння осіб, котрі під впливом психоактивних речовин вчинили кримінальні правопорушення, наприклад, із помсти, ревнощів або з метою заволодіти коштами тощо. Також висловлено аргументи проти закріплення у чинному кримінальному законодавстві низки пільгових інститутів, які пропонують передбачити автори законопроєкту у чинному КК України, зокрема звільнення від кримінальної відповідальності осіб із розладами психіки та поведінки внаслідок вживання психоактивних речовин або звільнення від кримінальної відповідальності чи покарання неповнолітніх осіб за вчинення суспільно небезпечного діяння у зв’язку із наявністю у неї розладу психіки та поведінки внаслідок вживання психоактивних речовин. Наведено критичні зауваження щодо запропонованих змін до Кримінального процесуального кодексу України та Кодексу України про адміністративні правопорушення.

ПРОФЕСІЙНІ СТАНДАРТИ ЯК ОСНОВА ВИЗНАЧЕННЯ ЗМІСТУ ПІДГОТОВКИ ЗДОБУВАЧІВ ОСВІТИ ЗА СПЕЦІАЛЬНІСТЮ 081 «ПРАВО»

Стаття присвячена проблемі унормування підготовки студентів-правників. У роботі аналізується освітнє та трудове законодавство щодо визначення кваліфікаційних вимог працівників, які претендують на заняття правничих посад або на провадження правничої діяльності у статусі самозайнятої особи. Правнича професія, будучи віднесеною до переліку регульованих професій, вимагає ретельного унормування, але сьогодні такого компонента визначення кваліфікації працівників, як професійний стандарт, не існує. Обґрунтовується, що підвищення якості формування професійних компетентностей студентів-правників доцільно проводити шляхом орієнтації освітньо-професійних програм підготовки юристів на професійні стандарти правничих професій. Професійний стандарт, в основу якого покладаються трудові функції працівника, надає закладам вищої освіти можливість конкретизувати зміст своїх програм підготовки відповідно до потреб роботодавців, а як необхідна умова трудового договору трудова функція розкриває зміст роботи, що виконується працівником у межах трудових відноси. Відстоюється думка, що нормативні властивості професійних стандартів правничих професій дозволяють унормувати підготовку студентів-правників відповідно до потреб роботодавців за рахунок того, що зміст цих стандартів розкривається через конкретні трудові функції (трудові дії, набір трудових дій). Зроблено висновок, що розробка професійних стандартів виступає нагальним завданням не лише для закладів вищої освіти, а і для роботодавців і їх об’єднань, адже саме задля задоволення їхніх потреб у висококваліфікованих працівниках необхідно скоординувати зміст підготовки студентів-правників. Наближення змісту підготовки студентів-правників до вимог і потреб ринку праці позитивно вплине не лише на формування їхніх фахових компетентностей, а й на продуктивність та ефективність праці юристів. Формування змісту програм підготовки правників на основі професійних стандартів прискорить процеси адаптації молодих спеціалістів, їх «включення» у робочі процеси та знизить додаткові витрати часу та/або коштів роботодавців на профе- сійну підготовку працівників правничих професій на робочому місці.

ОРГАНІЗАЦІЙНО-ПРАВОВІ ФОРМИ СОЦІАЛЬНОГО ПІДПРИЄМНИЦТВА В РЕСПУБЛІЦІ КАЗАХСТАН

У статті пропонується коротке узагальнення найбільш поширеного в сучасних правопорядках розуміння таких концепцій, як «соціальна економіка» і «соціальне підприємство», а також аналізуються перші кроки, зроблені в Казахстані, щодо створення правової та організаційної основи для соціального підприємництва. Обґрунтовується доцільність виділення в Цивільному кодексі Республіки Казахстан окремого виду юридичних осіб (поряд з комерційними та некомерційними юридичними особами), а також регулювання спеціальних організаційно-правових форм для ведення соціального підприємництва. Відзначається відсутність (принаймні, в більшості випадків) в традиційному розумінні інвестиційних відносин під час заснування і фінансування діяльності суб’єктів соціального підприємництва (і соціальної економіки загалом). Підкреслюється необхідність в оголошенні державою (як її політичного завдання) спрямованості на формування соціальної та солідарної економіки в Казахстані як особливого сектора національної економіки, в тому числі з обов’язковим розвитком конституційних основ для забезпечення загального блага, визнання і дотримання публічного інтересу. Відзначається об’єктивна потреба в створенні ефективної системи соціальних фінансів для підтримки і розвитку соціальної економіки в Казахстані.

КОНТРОЛЬ ЯК ОСНОВНА ФУНКЦІЯ ОРГАНІВ ПУБЛІЧНОЇ АДМІНІСТРАЦІЇ УКРАЇНИ

За сучасних умов розвитку та функціонування державності особливої уваги потребує питання модернізації публічного адміністрування, активізації ролі органів публічної адміністрації. Це зумовлює доцільність підвищення ефективності системи контролю за діяльністю зазначених органів, розроблення заходів щодо вдосконалення нормативно-правового поля здійснення державного й публічного контролю за публічним адмініструванням. Проаналізовано змістове наповнення поняття «контрольна функція органів публічної адміністрації», яка є різновидом функції соціального контролю, що являє собою систему перевірки уповноваженими суб’єктами (державні органи, громадськість) діяльності органів і посадових осіб органів публічного адміністрування, ефективного використання матеріальних і фінансових ресурсів задля ідентифікації порушень законодавчих норм і виявлення невідповідностей результатів поставленим завданням. Визначено основні заходи оцінювання забезпечення ефективності контрольних заходів, що здійснюється за такими етапами: визначення кількісних і якісних параметрів оцінювання ефективності контролю; оцінка компетентності контрольних органів або оцінка результативності внутрішнього й зовнішнього контролю; розроблення заходів підвищення ефективності управлінських рішень при реалізації внутрішнього контролю в організації, установі тощо (характерним є для стадії попереднього контролю). Для оцінки ефективності контрольної функції органів публічної адміністрації запропоновано такі критерії: якість і повнота, достовірність інформації, що надходить до контролюючих органів; своєчасність контролю, регулярність контролю, об’єктивність контролю, необтяжливість заходів контрольного характеру, оперативність і публічність результатів контролю.

ФОРМИ УЧАСТІ ДЕРЖАВИ В ГОСПОДАРСЬКІЙ ДІЯЛЬНОСТІ У СФЕРІ ТРАНСПОРТУ: СТАН ТА ПЕРСПЕКТИВИ ЗАКОНОДАВЧОГО ВРЕГУЛЮВАННЯ

У статті досліджено основні правові форми участі держави в господарській діяльності у сфері транспорту, охарактеризовано стан та перспективи розвитку відповідного законодавства. Зазначається, що відповідно до чинного законодавства низку державних підприємств у сфері транспорту (залізниця, морські порти тощо) уналежнено до об’єктів державної власності, що мають стратегічне значення для економіки і безпеки держави, таке майно не підлягає приватизації та відчуженню. Однак у перспективному законодавстві, зокрема проєкті закону «Про особливості регулювання підприємницької діяльності окремих видів юридичних осіб та їх об’єднань у перехідний період» (реєстр. № 6013 від 09.09.2021 р.), запропоновано істотні зміни щодо форм здійснення господарської діяльності у сфері транспорту. До таких пропозицій належать: заборона створення юридичних осіб у формі державного підприємства, реорганізації дійсних державних підприємств у господарські товариства; запровадження нових конструкцій передання державного майна; доповнення чинного законодавства конструкцією договору управління державним майном; затвердження типових умов такого договору Кабінетом Міністрів України. За результатами дослідження встановлено, що внаслідок особливої економічної значущості об’єктів стратегічної інфраструктури транспорту для публічних інтересів і виконання державних функцій зміна форми власності на майно, яке за своєю сутністю є надбанням усього суспільства, держави, звуження титульних прав та дійсних організаційно-правових форм підприємництва становить ризик для цих інтересів в умовах політичної нестабільності та соціально-економічної кризи, може загрожувати економічному суверенітету країни. Об’єкти стратегічної інфраструктури транспорту, які доцільно залишити об’єктами права державної власності з обмеженим господарським обігом, потребують закріплення на рівні закону як такі, що не підлягають приватизації.

ПРИНЦИП СТАБІЛЬНОСТІ НА ПЕРЕШКОДІ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ЗБАЛАНСОВАНОСТІ БЮДЖЕТНИХ НАДХОДЖЕНЬ

У статті проаналізовано окремі положення Закону України «Про внесення змін до Податкового кодексу України та інших законодавчих актів України щодо забезпечення збалансованості бюджетних надходжень», прийнятого Верховною Радою України 30 листопада 2021 р. та більш відомого у колах науковців і юристів-практиків як законопроєкт № 5600, на предмет дотримання принципу стабільності податкового законодавства. Дія принципу стабільності, котра виражається у тому, що будь-які нові податки та збори, їх ставки повинні передбачатися у законах і підзаконних актах, які приймаються не раніше шести місяців до початку нового бюджетного періоду, в якому нові податки та збори вступають у силу, направлена на забезпечення стабільності для платників податків шляхом надання їм розумної можливості впорядкувати свою фінансово-економічну діяльність з урахуванням очікуваного податкового навантаження. Виходячи із приписів Конституції України, принцип верховенства права передбачає обов’язок дотримання усіх норм права, об’єктивованих у різних за правовою силою нормативно-правових актах, що забезпечується наявністю відповідних наслідків у разі недотримання таких норм. Недотримання принципу стабільності податкового законодавства має наслідком не набрання чинності змінами, які вносяться до Податкового кодексу України. Водночас, як свідчить аналіз змін до Податкового кодексу України, порушення принципу стабільності податкового законодавства є сталою практикою, що призводить до виникнення податкових спорів, відсутності єдиного підходу до обов’язковості для платників податків відповідних змін, прийнятих із порушенням зазначеного принципу, та безпідставного завантаження адміністративних судів. Наведено аналіз судової практики Верховного Суду, Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду щодо вирішення подібних адміністративних спорів, відхід від якої може мати непередбачувані наслідки. Розглянуто та науково обґрунтовано можливі шляхи розв’язання ситуації, що склалася, запропоновано варіант узгодження прийнятого Законопроєкту № 5600 із положеннями ПК України та Бюджетного кодексу України, а також зроблено прогноз перспектив можливого судового захисту з боку платників податків у досліджуваних відносинах.

МІЖНАРОДНІ СТАНДАРТИ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ГЕНДЕРНОЇ РІВНОСТІ В ДІЯЛЬНОСТІ ПОЛІЦІЇ

До пріоритетних напрямів реалізації державної політики щодо забезпечення рівних прав і можливостей жінок і чоловіків віднесені такі: утвердження ґендерної рівності; недопущення дискримінації за ознакою статі; запобігання та протидію насильству за ознакою статі, у тому числі всім проявам насильства стосовно жінок; забезпечення рівної участі жінок і чоловіків у прийнятті суспільно важливих рішень; забезпечення рівних можливостей жінкам і чоловікам щодо поєднання професійних і сімейних обов’язків; підтримка сім’ї; виховання й пропаганду серед населення України культури ґендерної рівності, поширення просвітницької діяльності в цій сфері; захист суспільства від інформації, спрямованої на дискримінацію за ознакою статі, тощо. Реалізація вказаних напрямів зумовила виникнення проблемних питань у практичній правоохоронній діяльності, потребу вдосконалення діяльності Національної поліції за цим напрямом. При вдосконаленні вітчизняної правозастосовної практики й організації діяльності Національної поліції, важливо орієнтуватися на міжнародне законодавство, кращий досвід іноземних держав, а також сформувати міжнародні стандарти забезпечення гендерної рівності. Їх з’ясування і є метою наукової публікації. У результаті проведених досліджень обґрунтовано, що формою закріплення міжнародних стандартів забезпечення гендерної рівності в діяльності поліції є положення міжнародних і національних нормативно-правових актів, рішень Європейського суду з прав людини, кращого іноземного досвіду, що стосуються нормативно-правового регулювання окресленої сфери правовідносин. Окрім того, розглянуті положення щодо забезпечення гендерної рівності повинні бути додатково відображені в Законі України «Про Національну поліцію» 2015 року, тим самим посиливши гарантії прав поліцейських. Ураховуючи значну кількість міжнародних і національних джерел, аналіз змісту яких дає змогу виокремити міжнародні стандарти щодо забезпечення гендерної рівності в діяльності поліції, їх можна об’єднати в такі групи: міжнародні нормативно-правові документи, які визначають фундаментальні правові основи забезпечення гендерної рівності в діяльності поліції; нормативно-правові акти України, які регламентують забезпечення гендерної рівності в діяльності поліції; судові рішення міжнародних і національних судових інстанцій, які тлумачать аналізовані вище джерела права.