Рецензія на трьохтомну "Історію релігій" авторства О.М.Шепетяка

Рецензія на трьохтомну "Історію релігій О.М.Шепетяка

Автори часопису

Автори часопису

Слово редактора

Слово редактора до чергового 94 номеру журналу

Рецензія на «Записки Наукового товариства ім. Шевченка в Америці» (Нова серія. Том 1. Головний редактор серії Григорій Грабович; редактор тому Олесь Федорук. Нью-Йорк, 2017, 256 с. )

Рецензія на «Записки Наукового товариства ім. Шевченка в Америці» (Нова серія. Том 1. Головний редактор серії Григорій Грабович; редактор тому Олесь Федорук. Нью-Йорк, 2017, 256 с. )

Майбутнє релігії та релігійних практик у пост-пандемічний період

У статті на підставі аналізу наукової літератури, експертних інтерв’ю, інформаційних ресурсів світової комп’ютерної мережі Інтернет, зокрема електронних варіантів таких видань, як BBC news, BBC Future, Financial Times; офіційних інтернет-порталів міжнародних організацій ООН, ВООЗ, українського Національного інституту стратегічних досліджень та ін. розглядаються питання щодо того, який вплив виказала пандемія COVID-19 на релігію і релігійні практики за час тих «жнив скорботи», які вона вже здійснила, та що чекає на них у майбутньому, коли пандемія таки припинить свій руйнівний хід по планеті. Авторка поставила за мету – на основі аналізу новітньої інформації щодо впливу пандемії COVID-19 на релігію і релігійні практики виявити і представити ті важливі моменти, які вже є актуальними для них у нинішній момент, а також ті, що ще тільки починають проявлятися і будуть актуальними в пост-пандемічну епоху. В якості провідного метода дослідження використовувався метод Desk Research, який дозволяє як швидко отримувати інформацію, так і плідно зіставляти джерела інформації між собою з метою досягнення ефективного дослідницького результату та формулювання аргументованих висновків. У статті розглядаються питання: Якими були причини того, що пандемія фактично «перевернула світ»? Що це означає для майбутнього релігійних зборів, ритуалів та подорожей, враховуючи, що все це може посилити передачу вірусів у глобальному масштабі? Чи гряде кардинальна трансформація всього релігійного життя людства? А чи не є це вже початком кінця релігій, як це передбачали деякі соціологи минулого? Питання, як бачимо, фундаментальні. І їх поставила перед нами саме пандемія. Тож, вочевидь, праві ті вчені, які завжди відзначали, що кризи несуть в собі не тільки негативні явища, а й дають шанс на позитивні зміни в людському суспільстві. І, зіставивши думки філософів минулого, які вважали, що релігія, ця «стара магія» і «розчарування світу», скоро відійде в минуле, а «тотемом нового виду стане туризм», з тим, як пандемія COVID-19 вплинула на релігійну свідомість людей в усьому світі, авторка доходить висновку, що ці прогнози не справджуються. Релігія нікуди не дінеться (і у статті показано, чому), а ось самі вчення і релігійні практики чекають певні трансформації. Як також церкви будуть зобов’язані дотримуватись вимог епідеміологічної безпеки під час церковних заходів і подорожей. Оскільки впливи пандемії COVID-19 у науковому середовищі ще осмислюються і література тільки починає з’являтись, то у даній статті викладено авторську позицію з проблем, які в ній піднімаються.

Штучні та пародійні релігії: проблеми дефініції

У статті розглядаються явища релігієтвору епохи постмодерну, які релігієзнавці намагаються окреслити за допомогою хмари термінів: квазірелігії та псевдорелігії, синтетичні або синкретичні релігії, штучні релігії, пародійні релігії, плинні релігії, гіпер-реальні релігії. Автор аналізує специфіку застосування та примінимість цих термінів до нових релігійних течій, що конструюються в епоху постмодерну, зокрема до течій, які виникли з артефактів художньої чи популярної культури (як от Церква всіх світів, джедайство, матрицизм), та течій, у віровченні чи практиці яких яскраво виражений іронічний чи тролінговий компонент (Церква Летючого Локшинного Монстра, Церква невидимого рожевого однорога, різноманітні атеїстичні церкви) абсурдизм (дискордіанство, Церква СубГенія), та ставить питання класифікації релігій, що поєднують у собі висміювання усталених релігій з цілком щирою релігійною практикою, релігійною свідомістю, віровченням, інституціями та бажаннями змінити себе та світ у кращий бік. Автор аналізує термінологію, яку різні автори у межах різних підходів намагаються застосувати до виявів постмодерного релігієтвору, звертає увагу на проблематичність побудови стійкої системи класифікації таких утворень за умов нерозв’язаності основоположного питання релігієзнавства – загальноприйнятного визначення релігії, яке в деяких країнах виражається в юридичній площині формулюваннями, вразливими для висміювання й пародіювання методами штучних релігій. Релігієзнавство ХХ століття не змогло виробити термінологічний апарат, який би зміг задовільно розв’язати проблему «релігія чи імітація релігії» та створити парадигму, яка б навела лад у розмитих постмодерном поняттях «релігія», «не-релігія», «імітація релігії», і навіть «імітація релігії, реалістичніша, ніж деякі релігії». Однак вже початок ХХІ століття побачив конкуренцію трьох термінів: гіпер-реальні релігії А.Поссамая, плинні релігії Т.Тайри та штучні релігії К.Кьюзак. На думку автора, саме термін «штучні релігії» К.Кьюзак, (попри його певний імпліцитний редукціонізм з точки зору філософії релігії) найкраще задовольняє вимоги до терміну для опису сучасних придуманих, сконструйованих, виведених з інших явищ популярної культури явищ, що називають себе релігіями, і різною мірою задовольняють вимоги класичного релігієзнавства для визначення релігії.

Зміст

Зміст

Рецензія на колективну монографію “Окультні корені релігієзнавства: про вплив не-гегемонічних течій на академічне середовище близько 1900 року” (Berlin-Boston, De Gruyter, 2021)

В рецензії розглянуто колективну монографію “Окультні корені релігієзнавства: про вплив не-гегемонічних течій на академічне середовище близько 1900 року”, опубліковану видавництвом De Gruyter у 2021 році. Книга містить гіпотезу про те, що підвалини релігієзнавства, крім позитивістської та християнсько-теологічної парадигм, також вбирають у себе парадигму езотеризму. Автори обґрунтовано демонструють, що провідні релігієзнавці, археологи та інші науковці межі ХІХ-ХХ століть або активно цікавилися езотеризмом, або навіть самі належали до відповідного світогляду, стаючи членами Теософського товариства чи інших езотеричних організацій того часу. Такий підхід є важливим для історії релігієзнавчої думки, оскільки дозволяє помітити закономірності, на які раніше не звертали окремої уваги, зокрема, популярність компаративного релігієзнавства, намагання поєднати науку та релігію в одному світогляді тощо.

Титульна сторінка

Титульна сторінка

Нікейсько-Константинопольський символ віри: правда і міти

Формування символу віри, який би адекватно відображав віру Церкви та перешкоджав поширенню єресей, було основним завданням Вселенських Соборів та пильної роботи багатьох богословів. Найбіль популярним серех східних християн, які використовують візантійський літургійний обряд є Нікейсько-Константинопольський символ віри. Серед науковців, священників та віруючих сформувалось переконання, що це символ віри є результатом діяльнсоті двох Вселенських Соборів (Першого Нікейського 325 року та Першого Константинопольського 381 року). Завданням цього дослідження є вияснити, чи справді Перший Константинопольський Собор має відношення до цього символу віри. Автори статті переконані, що Нікейсько-Константинопольський символ віри не був ухвалений на цьому Соборі. Про це свідчать декілька аргументів. По-перше, канони Константинопольського і Ефеського Соборів забороняють вносити зміни в Нікейський символ віри. По-друге, Нікейсько-Константинопольський символ віри не відповідає духу і цілям Першого Константинопольського Собору. По-третє, у Нікейсько-Константинопольському символі відсутні висловлювання, які присутні в Нікейському символі, і які могли б підкреслити основну ідею Константинопольського Собору. Ці аргументи переконливо доводять, що Нікейсько-Константинопольський символ віри не пов'язаний з Першим Константинопольським Вселенським Собором 325 року. Наступний Собор, Ефеський, також не вносив зміни у символ віри. Вперше Нікейсько-Константинопольський символ віри був озвучений на Халкидонському Соборі. Відповідь на питання про походження Нікейсько-Константинопольського символу віри дає перше слово символу віри. Всі символи віри, які походили від Вселенських Соборів, серед них і Нікейський символ, починається словами "ми віруємо", оскільки такий символ є вираженням колективної віри всіх учасників Собору і всієї Церкви. Нікейсько-Константинопольський символ віри починається зі слів "я вірую". Такими словами починались усі хрещальні символи віри, тобто символи, які кандидат промовляв перед хрещенням. Завданням цього акту було виразити віру кандидата перед Церквою, що було необхідною умовою для отримання хрещення. Це означає, що Нікейсько-Константинопольський символ віри є хрещальним символом, а не соборовим. Головним питанням у дискусії між католиками і православними є "Filiоque": православні богослови звинувачують католицьких у тому, що вони додали до символу віри слова, яких немає в його первісному варіанті, і цим порушив рішення Вселенського Собору. Якщо ж Нікейсько-Константинопольський символ віри не є продуктом діяльності Собору, то ці звинувачення безпідставні. У статті доведено, що кожна літургійна традиція східного християнства сформувала власний варіант символу віри, хоч в основі кожного з них лежить той текст мисволу віри, який був ухвалений на Першому Нікейському Соборі. У статті наведена порівняльна таблиця, яка показує схожості і відмінності між символами віри різних літургійних традицій. У східному християнстві сформувались п'ять літургійних традицій: візантійська, вірменська, олександрійська, східно-сирійська (ассирійська), західно-сирійська (антіохійська). В кожній із них використовується власний варіант символу віри. Західні християни (католики і протестанти) перейняли візантійський варіант символу віри і використовують його поряд з іншими символами.