Стан українського інформаційного простору як відображення позиції України в глобальному культурному дискурсі: реалії та перспективи

У сучасному глобалізованому суспільстві інформація є тим важливим чинником, який має суттєвий вплив на політичне, економічне, культурне становище держави. Стаття присвячена розгляду міри інтеграції основних сфер української культури до світового інфопростору. У дослідженні розкриваються питання ключових напрямів інтеграційних процесів від початків незалежності України до сьогодення й висвітлюється роль інформації в цих процесах. Визначено ключові об’єктивні та суб’єктивні чинники низького рівня інтегрованості української інформаційної продукції в глобальному інфопросторі. Серед яких виокремлено: вплив із боку російської масової культури; відсутність цілісної стратегії розвитку українського інформаційного простору; процеси вестернізації. У статті наголошується, що перебування України в складі Радянського Союзу залишило свій інформаційний відбиток у свідомості українців і українських політичних еліт. Проаналізовано ключові показники поширення культурного продукту України за кордоном. Досліджено становище основних сфер інформаційного виробництва в Україні та за кордоном. Стаття розкриває причини низького рівня популярності української видавничої продукції всередині та за межами національного ринку. Обґрунтовано необхідність актуалізації участі української культури в глобальному дискурсі в умовах масштабних глобалізаційних процесів. Доведено, що Україна виступає не суб’єктом, а об’єктом глобалізації, а національний продукт є малоінтегрованим до світового інформаційного простору. Отже, що українська культура, через її перехідний характер і фактичну відсутність державної підтримки, виступає відкритим полігоном для асиміляційних і культурних впливів з боку іноземних держав. На основі поданої інформації зроблено висновок про необхідність розробки цілісної парадигми культурної політики України.

Журналіст як професія: ретроспективний огляд побутування поняття в інформаційному просторі

Який зміст вкладався в поняття «журналіст» у минулому й тепер, чи змінилася сутність професії із кардинальними змінами технології виготовлення журналістського продукту? Відповіді на ці питання автор прагне знайти в кращих творах світової й української літератури, присвячені журналістській професії, а також у кінематографі. Розглядаються в ретроспективі усталені стереотипи професії. Причому із широким діапазоном і позитивних, і негативних характеристик. Така різновекторність оцінок пояснюється трьома причинами: складністю журналістики; умовами побутування професії в тій чи тій суспільно-політичній формації; поведінкою тих, хто продукує журналістську продукцію. Заторкується питання про попередників професії. У підрозділі «Герої-журналісти із класики зарубіжної літератури» автор обрав для аналізу три твори, де журналістика як професія стала головним об’єктом гостросюжетних оповідей. Це романи «Втрачені ілюзії» француза Оноре де Бальзака, «Мартін Іден» американця Джека Лондона та «Смерть героя» англійця Річарда Олдінгтона. Проблематика викладається за трьома складниками аналізу: сюжет, журналістське тло, показові цитати. Цього ж принципу дотримано і при аналізі творів журналістикознавчої тематики з української літератури, а також поезії та кіно. У висновках акцентується увага на такому. В оглянутих творах світової й української літератури діаметрально протилежні оцінки праці журналіста, як і відмінні мотивації вибору цієї професії, знаходить своє підтвердження: в усі часи й епохи були й порядні та чесні, і продажні та кон’юнктурні журналісти. Натомість авторські та читацькі симпатії завжди були на боці перших. Перспективу й довіру читацького (слухацького, глядацького) загалу, як також і оптимістичний прогноз, матиме та журналістика, яку творитимуть передусім особистості в цій професії – не забруднені заграванням із політиками чи бізнесом, із власним стилем письма і сталим дотриманням високих стандартів фаху, вироблених не одним поколінням чесних і правдивих журналістів. На основі фактажу про поведінку, позицію, чин, наміри й реальні дії журналіста в професійному й особистому житті, що випливають з оглянутих текстів, у статті виведено своєрідну професіограму типового носія цієї популярної колись і тепер професії.

Журналістика і публіцистика Бориса Грінченка в контексті сьогодення

Публіцистика Бориса Грінченка – це підсумок його громадсько-політичної діяльності. Публіцистичні жанри – нариси, фейлетони, критичні статті, полемічні і дискусійні статті і навіть публіцистичні замітки – серцевина журналістики. Публіцистика у будь-якому періодичному виданні творить обличчя цього видання, декларує приналежність його до тієї чи іншої ідеології, творення ідеалу найкращим чином організованого суспільства. Всі ці завдання у публіцистиці цієї особистості окреслені гранично чітко. Комуністична ідеологія трактувала Бориса Грінченка як ідеолога буржуазного націоналізму, «співця петлюрівщини», культуртрегера, автора «теорії малих діл». Це «здобуток» радянської методології. До 1917 року націоналізм означав патріотизм, а не шовінізм. Космополітизм трактувався як інтернаціоналізм. З часом суть термінів змінилася до протилежної. Історія Грінченкової публіцистики засвідчує, що він відстоював визначений Шевченком національний шлях розвитку України і в реалізації цього шляху бачив суть свого життя. Він, з певними застереженнями, схилявся до ідеології радикалізму і для реалізації програми національного розвитку і побудови національної держави створив Українську радикальну партію, згодом об’єднався із Демократичною партією Л. Жебуньова в Українську радикально-демократичну партію. Серед близько 20 партійних брошур кілька були написані самим Грінченком, а ще ним укладено (№ 7) збірник поетичної публіцистики, точніше – публіцистичної поезії, – «Червона квітка» (1905). У 1892 році Борис Грінченко зробив остаточний ідеологічний і культурно-науковий вибір. Свідченням цьому є полеміка Грінченка із Драгомановим про шляхи розвитку України і роль Шевченка в націєтворенні (Грінченко, 1994). Це листи з майбутньої України. Пройшли через УНР, УРСР, щоб у 1991 році одержати назву держава Україна. «Листи з України Наддніпрянської», «Галицькі вірші», «На беспросветном пути», «Зачем?», «Тяжким шляхом», «Було, є, буде», «Нова сем’я», «Нарід в неволі» – це классика української публіцистики незабутнього значення. Ці твори мають освоювати студенти історики, філологи, політологи, журналісти, які історію журналістики мають вивчати не як історію періодичних видань, а як історію української суспільно-політичної думки, відображеної на сторінках численних видань, в яких він брав участь.

Рейтинг університету як інструмент оцінювання якості освіти

Мета статті полягає в комплексному аналізі методології рейтингування провідних міжнародних та європейських рейтингів університетів. Методологія дослідження ґрунтується на застосуванні методів абстрагування, аналізу й синтезу, що дало змогу теоретично осмислити явище рейтингування університетів світу. Наукова новизна одержаних результатів полягає в розробці пропозицій з удосконалення міжнародних рейтингів університетів. На підставі аналізу показників, індикаторів і вагових коефіцієнтів найбільш впливових міжнародних рейтингів університетів світу (ARWU, THE, QS World University Rankings, Webometrics, PRSP, CWTS Leiden Ranking, SCImago Institutions Rankings, U-Multirank) констатовано, що склад їх показників варіюється в межах відносно невеликої кількості ключових ознак, вибір яких пов’язаний із мірою доступності даних для аналізу та суб’єктивною позицією розробників щодо першорядних характеристик університету. Зроблено висновок, що рейтингові показники не враховують специфіку організації освітнього, наукового та інноваційного процесів в університеті. У методологіях рейтингування відсутні індикатори, що характеризували б процесс навчання, якість викладання, успішність студентів, міру сформованості їх вміння вчитися та самостійно здобувати нове знання, якщо йдеться про міжнародні рейтинги, і готовність випускників до професійної діяльності в конкретному соціальному контексті конкретної країни, якщо йдеться про національні рейтинги. Наголошено, що маркетинговий механізм оцінювання університетів повинен бути доповнений гуманістичним, який передбачає розуміння процесу навчання як взаємодію студента, викладача й оточуючого середовища. При розробці рейтингів варто чітко визначитися з набором показників для різних за профілем підготовки університетів, обґрунтувати індикатори, їх вагові коефіцієнти та методи підрахунку інтегрального показника.

Візуальна репрезентація міста Запоріжжя у кіновиробництві

У статті здійснено спробу історичного аналізу кінематографічних робіт, які знімалися на локаціях індустріального міста Запоріжжя та презентації думок істориків і кінокритиків, які аналізували обрані фільми. Візуальна репрезентація міста може проявлятися в постановочних та документальних сценах різножанрового матеріалу та мати різні форматні прояви залежно від сюжету та поставлених завдань перед режисерською групою. У часи гібридної війни із Росією грамотна інформаційна політика має включати представлення урбаністичних образів різних регіонів, у тому числі, для формування проукраїнської позиції серед численної аудиторії та підвищення інвестиційної привабливості регіону. У процесі дослідження встановлено, що образ міста, репрезентований в екранних роботах, часто залежить від історичної епохи та актуального стану розвитку міста. Було з’ясовано, які саме об’єкти найчастіше демонструвалися в документальних, рідше в постановочних фільмах; описані нетипові та конфліктні ситуації під час зйомок та виходу екранних робіт у прокат. Завдяки історичному методу вдалося прослідкувати та описати конкретні фільми, вказати роки їх виходу, режисерську групу, описати візуальні засоби, що використовувались. Застосовуючи метод синтезу, описали типові історичні події, які можна презентувати в будь-який час завдяки постановочній ретроспективній зйомці, а за допомогою методу прогнозування окреслили, якими в подальшому можуть бути ключові візуальні об’єкти, що демонструватимуться у фільмах, відзнятих в індустріальному місті недалеко від зони ООС із багатовіковою історією. Розвідка охоплює питання, що цікаві дослідникам сучасної журналістики та соціальних комунікацій, іміджології, мистецтва, кінематографії, архітектурного та історичного коду міста.

Літературний портрет Мотіюса Валанція в біографічному романі «Поводир» Юозаса Ясайтиса

Метою статті є аналіз літературного портрету Мотіюса Валанція, відомого литовського письменника, культурного діяча і єпископа середини XIX століття, який зображений у біографічному романі «Поводир» Юозаса Ясайтиса. Аналіз портрету головного героя пов’язаний з концепцією жанру біографічного роману, запропонованого Михайлом Бахтіним. Роман Юозаса Ясаїтиса «Поводир» відноситься до енергійного типу біографій, які обговорював Бахтін. До пам’яті головного героя приходить багато деталей з реального життя Мотіюса Валанція. Цілісний портрет письменника та єпископа розкривається через спогади головного героя, символічну подорож його свідомості в минуле, передбачену повторюваним топосом польоту душі, настільки відомим у європейському поетичному сприйнятті, що дозволяє переступити реальний земний час і перейти до єдиної реальності, даної людині, а саме – душі. Автор-оповідач оформив портрет не героя, а самотньої людини, що стоїть на порозі смерті. Слідуючи біблійній поетиці, історія життя головного героя зображується як постійне проникнення людини з темряви на світло. Усе життя Валанція вкладено в один день, виражений за допомогою зорі весняного топосу, такого типового для міфічного та історичного литовського поетичного сприйняття XIX століття. Біографічний роман «Поводир» висвітлює гармонію литовської національності та католицьку віру, характерну для Мотіюса Валанція. Образ дипломата литовської нації, створений у романі, близький до поняття про національну ідентичність Литви, сформульованого Альгірдасом Юліусом Греймасом. Значна увага в романі присвячена зустрічам головного героя з видатними діячами литовської літератури та культури XIX століття. Оригінальні тексти, написані самим Валанцієм, вплетені в сюжет оповіді і таким чином підтримують жанр біографічного роману. У романі також містяться оригінальні уривки з творів Симонаса Станевічіуса, Антанаса Баранаускаса, які свідчать про увагу автора-оповідача до литовської поетичної традиції XIX століття.

Шовковий шлях літературного Китаю: погляд із України

Китай – далека й незвичайна країна, яка належить до стародавньої цивілізації, чия історія ніколи не переривалася. Відносини між Україною та Китаєм почали зароджуватися ще за часів Київської Русі завдяки Великому шовковому шляху, що заходив на територію сучасної України – анексованого Криму. Країна Східної Азії є однією із найбільших інвесторів світу, що зробила величезний внесок у розвиток світового мистецтва, науки та культури. 2019-й був роком Китаю в Україні – зрозумілий і символічний жест нашої держави. У недавно прийнятій Кабміном Стратегії зовнішньополітичної діяльності України на найближчі три роки після північноамериканських та європейських ключових стратегічних партнерів визначено й Китай, що, безумовно, є новацією на тлі боротьби за світове лідерство. Але наразі мова не про політику, а про літературу в Китаї, що повсякчас відігравала значну роль у різноманітних сферах культурного життя: Конфуцій, Цао Сюецінь, Лу Цінь, Лю Чженьюнь і, звичайно, наш сучасник – Мо Янь. У статті йдеться, зокрема, про колективну монографію «Тенденції китайської літератури та творчість Мо Яня», упорядковану доктором наук із соціальних комунікацій, професором кафедри української преси Львівського національного університету імені Івана Франка, письменником Ігорем Павлюком за сприяння Інституту літератури імені Т. Г. Шевченка Національної академії наук України. Зроблено короткий огляд монографії про далеку минувшину та сьогодення літературного Китаю з допомогою досліджень співробітників Інституту літератури імені Т. Г. Шевченка НАН України (М. М. Сулима, І. З. Павлюк, Д. І. Дроздовський) та науковців із провідних університетів України (Київський національний університет імені Тараса Шевченка, Львівський національний університет імені Івана Франка, Дніпровський національний університет імені Олеся Гончара, Вінницький державний педагогічний університет імені Михайла Коцюбинського, Дрогобицький державний педагогічний університет імені Івана Франкa, Прикарпатський національний університет імені Василя Стефаника, Національний медичний університет імені О. О. Богомольця, Київський національний університет культури і мистецтв та ін.).

Жанрові особливості аналітичної журналістики у контексті становлення сучасного інформаційного простору

У статті розглядається теоретичний аспект жанрових особливостей аналітичної журналістики у контексті становлення сучасного інформаційного простору. Теоретико-методологічної базою дослідження стали праці сучасних журналістикознавців (М. Василенко, М. Тимошик, Д. Григораш, А. Захарченко, В. Здоровега, В. Качан, О. Колесніченко І. Михайлин, А. Москаленко, О. Тертичний, В. Шкляр та інші). Рецепція наукових праць згаданих дослідників дозволила виокремити специфічні риси аналітичних жанрів. Обґрунтовується теза про те, що назва «аналітичні жанри», безумовно, не є достатньо точною, оскільки і в інформаційних жанрах журналісти також досить широко використовують засоби аналізу, узагальнення. Проте в інформаційних жанрах аналіз, узагальнення вибудовуються переважно на висвітленні окремих подій, фактів, обмежених певними часовими межами. А в аналітичних жанрах часові межі матеріалу значно ширші. Кореспонденція в її характерних зразках охоплює події, факти за декілька місяців, за квартал, півріччя, а іноді й за більш тривалий термін. Стаття передбачає широке охоплення життєвого матеріалу – з погляду його масштабу й часових ознак. На основі проведеного дослідження зроблено висновок про те, що в аналітичних жанрах журналістські матеріали мають переважно діалогічний характер, незалежно від того, притаманна їм діалогічна форма викладу чи ні. У журналістських матеріалах автор безпосередньо звертається до читача, або ж аргументує для нього щось важливе у своїй свідомості як для співрозмовника. Саме тому в журналістських текстах багатьох жанрів порушуються конкретні питання, пропонуються на них відповіді, наводяться докази на користь тієї чи іншої думки і висуваються контрдокази тощо, що створює ілюзію взаємообміну думками з читачем. Аналітичні жанри передбачають осмислення матеріалу порівняно більшого масштабу, за певний період, виникає можливість порушення важливих питань, вирішення нагальних проблем, узагальнення широкого значення рекомендацій, на основі багатогранного аналізу, теоретичної та практичної аргументації.

Просвітницька місія реклами західноукраїнських газетно-журнальних видань (1919–1939 рр.)

У статті розглянуто стратегічні і тактичні функції реклами, проаналізовано особливості рекламування у західноукраїнських газетно-журнальних виданнях, які виходили в умовах жорстокого поневолення українців шовіністичною владою Польщі (1919–1939 рр.). Держави Антанти 15 березня 1923 р. визнали право Польщі на Східну Галичину – Львівське, Станіславське і Тернопільське воєводства, які сформувалися ще у підавстрійський період, мали свою регіональну специфіку. Вона виражалася в активному українському національному русі, діяльності національних партій і товариств, розвитку національних пресових органів. У міжвоєнний період у Галичині виходило майже 700 різних газет і журналів. У багатьох із них, зокрема, у «Ділі», «Центрореклямі», «Громадському Вістнику», «Свободі», «Громадському Голосі», «Ниві», «Вперед» та інших виданнях друкували рекламні повідомлення, які відображали суспільно-політичне, соціально-економічне, культурно-мистецьке життя західноукраїнського краю. Рекламодавці та працівники газет і журналів поглиблювати просвітницько-національну, концептуально-тематичну сутність реклами. Наголошено, що рекламні повідомлення відповідали на три важливі запитання: що рекламуємо, для кого рекламуємо і як рекламуємо? Потужна просвітницько-національна реклама кооперативного руху під гаслом «Свій до свого по своє!» викликала протидію і негативну реакцію як польських, так і єврейських промисловців. Адже економічне зростання української кооперації сприяло підвищенню ролі українців у політичному житті Польщі, формуванню національної свідомості, незалежницьких державницьких переконань. На основі аналізу різного виду газетних і рекламних повідомлень зроблено висновок, що реклама – активний політико-ідеологічний, соціально-економічний, мовно-культурний комунікатор. В сучасних умовах російсько-української війни, антиукраїнської інформаційно-психологічної агресії потрібно цілеспрямовано вивчати досвід рекламної комунікації західноукраїнських газетно-журнальних видань. Спираючись на цей досвід, поглиблювати емоційну та раціональну сутність рекламування, щоби формувати в українців національну гідність та соборну ідентичність, сприяти розвитку економіки, соціальних послуг, утвердженню морально-духовних цінностей.

«Украинско Слово» та «Украинско-български Преглед» через сто років

У столиці Болгарії Софії побачило світ унікальне видання – фоторепринтне видання усіх чисел часописів першого посольства Української Народної Республіки в Царстві Болгарія (1918–1920) і «Украинско-български Преглед» – здійснено в рамках відзначення 100-річчя Української дипломатичної служби (1917–1921 рр.). Деякий час українські та болгарські історики вважали часописи справою українських емігрантів в Болгарії міжвоєнного періоду. Втім, опубліковані в зарубіжних виданнях спогади перших українських дипломатів, як і фінансові звіти дипломатичної місії УНР в Софії, переконливо доводять – ці вісники створювалися з ініціативи дипломатів і за рахунок МЗС УНР. Їхньою основною метою було розповісти болгарській авдиторії якомога більше інформації про Україну, український народ, його культуру, історію, звичаї та літературу.