Наративний підхід до проблеми ідентичності особистості в аналітичній філософії

Анотація. У статті розглянуто наративний підхід до проблеми ідентичності особистості в аналітичній філософії. Зазначено, що наративний підхід розвивається разом з нормативним на противагу онтологічному погляду на ідентичність. У статті визнається, що нормативний та наративний підходи схожі між собою, оскільки вони обидва розглядають ідентичність особистості як категорію, що ґрунтується на цінностях. Крім того, вони обидва розглядають особистість як суб’єкта діяльності, який усвідомлює свої дії. Проте наративний підхід відрізняється від нормативного. Наративний підхід поглиблює розуміння особистості як суб’єкта діяльності, додаючи, що особистість не лише усвідомлює свої вчинки і може приписати їх собі, але й визначає себе як суб’єкта діяльності. Увесь досвід, набутий особистістю, об’єднується в єдину послідовність подій – у наратив. Отже, він не тільки автобіографічна історія, але й спосіб буття особистості у часі. У статті розкрито такі основні риси наративу: правдоподібність, телеологічність, тематичний зв’язок між подіями, гнучкість, динамічність і соціальну природу. Зазначено, що ідентичність особистості – це єдність Я протягом часу. Отже, ця категорія витлумачується як така, що ґрунтується на практичних засадах. Створюючи автобіографічну історію, особистість усвідомлює себе як унікальну істоту, яка залишається незмінною у часу. Наратив постає як єдина засада ідентичності особистості. У статті охарактеризовано процедуру ре ідентифікації, або характеризації, як механізм збереження ідентичності протягом часу. Отримуючи новий досвід, особистість синтезує його з попереднім. У такий спосіб ідентичність особистості відтворюється і зберігається протягом часу. Оскільки особистість може сформувати і підтримувати єдність свого Я лише в наративі, останній виступає єдиним критерієм ідентичності. У статті розглянуто зауваження, що висуваються до наративного підходу Дж. Девенпортом, Е. Руддом, Г. Стросоном та Д. Шумейкером. Усі аргументи, наведені проти наративного підходу, можна звести до таких: онтологічного, гносеологічного та практичного. Їх окреслено в останній частині статті.

Non-justificationism and the Negativist Legend about Karl Popper’s Philosophy

This paper discusses the meaning of non-justificationism as an important part of Karl Popper’s philosophy of critical rationalism and William Bartley’s philosophy of pancritical rationalism. Сonstruals and attempted developments of critical rationalism by David Miller and Alan Musgrave are analysed and critically evaluated. The case is made that Miller’s rejection of the relevance of reasons for rationality runs counter to Popper’s view and is not supported by Popper’s and Bartley’s non-justificationist arguments. Besides, it is untenable because rationality cannot be reduced to the validity of arguments plus truth-value attributing «decisions» but essentially involves weighing up reasons for and against available options. With respect to Musgrave’s construal of non-justificationism and critical rationalism as the view that believing a proposition is rational if the proposition best survives critical scrutiny, it is argued that it is vulnerable to the problem of the infinite regress of criticizers (positions with which the scrutiny is to be carried out). The case is made that Popper’s-Bartley’s non-justificationism is to be understood as the identification of rationality with the openness to critical discussion in the search for truth and the claim that such discussion does not require ultimate unrevisable foundations, although it necessarily involves positions that are accepted for the purposes of the argument at hand without being provided with justification. In the perspective of critical rationalism, such positions play the role similar to that of «immediate knowledge» of classical rationalism and empiricism; however, unlike the latter, they are considered as fallible, open to examination, and revisable.

Передмова до перекладу Д. Юма «Про академічну, або скептичну, філософію»

Передмова до першоджерела Д. Юма "Про академічну, або скептичну, філософію".

Кріс Лоренц. Історичне знання та історична дійсність: на захист «внутрішнього реалізму»

текст першоджерела

Основні напрямки аналітичної політичної філософії

Сучасна політична філософія аналітичного спрямування демонструє наявність великого спектру течій, концептуальних підходів та конкретних теорій, які розглядають найрізноманітніші проблеми політичного життя суспільства. Всі ці проблеми зрештою зводяться до проблеми суспільного блага — в чому воно полягає і як його можливо (якщо взагалі можливо) досягти. Суспільне благо слід розуміти тут гранично широко, не як набір якихось конкретних матеріальних або духовних благ, а як те, що Арістотель називав "благим життям", заради якого люди, власне, і об’єднуються в суспільство і яке передбачає вищу ступінь індивідуальної і суспільної досконалості (в першу чергу, моральної). З огляду на те, що досягнення суспільного блага можливе лише за умови, що суспільство грунтується на ідеї справедливості, одним з центральних завдань політичної філософії стає теоретична експлікація саме цієї ідеї — дати пояснення, в чому вона має полягати і яким чином суспільство і держава можуть і повинні їй відповідати. Ця ідея виступає засадничою для інших суспільних цінностей, найважливіші з яких знайшли своє вираження в знаменитому гаслі Великої французької революції: "Свобода, рівність, братерство!". Залежно від того, яка цінність приймається як визначальна для розв’язання проблеми справедливості, можна виділити чотири основні напрями сучасної аналітичної політичної філософії: утилітаризм (користь), лібералізм (свобода), егалітаризм (рівність), комунітаризм (спільність). Згідно з утилітаризмом, в основі справедливості, як і будь-яких інших понять моральної і політичної філософії, лежить принцип корисності. Соціально-політичні концепції ліберального типу визнають свободу за основну політичну цінність. Теорії егалітаризму розрізняються між собою залежно від концепції рівності, яку вони приймають. Відповідно до уявлень комунітаризму, в центрі політико-філософського розгляду взагалі і концепції соціальної справедливості зокрема повинні знаходитися не окремі індивіди, а спільноти людей і суспільство загалом.

Ключовий дієвець історії

Анотація: Стаття присвячена огляду основних позицій стосовно проблеми ключового дієвця історії. Можна вирізнити дві позиції: уявлення про аперсоналізованого творця історії та уявлення про персоналізованого дієвця історії. Для першої групи характерно вбачати головного творця історії у певних надприродних сутностях, котру людина не може сприймати безпосередньо за допомогою органів чуття або розумом, однак він або вона здатні спостерігати їхній вплив на хід історії. Наприклад, це може бути: Бог у авраамічних релігійних традиціях (іудаїзм, християнство, іслам); доля та боги у давніх греків і римлян; абсолютний дух у філософії Георга Гегеля. До другої позиції відносяться уявлення про персоналізованого дієвця історії: видатної історичної особистості (політик, правитель, релігійний пророк, герой, харизматичний лідер, пасіонарній, ніцшеанська надлюдина, поет або художник), соціальної групи (соціальний клас, суспільна страта правляча еліта, аристократія, творча меншість, технічна інтелігенція, «нова» інтелігенція постіндустріального суспільства, технократи, соціальні рухи), великих колективних спільнот (народу, нації, раси, етносу, культури та/або цивілізації, культурно-історичні типи, натовпу та мас, людство у цілому). Автор показує, що усі розглянуті позиції єднає спільна думка, що людське минуле є результатом системної діяльності багатьох дієвців історії, однак домінуюча прогресивна роль, як правило, віддається лише одному із них. У статті також вводиться нове поняття «дієвець історії» для позначення видатної історичної особистості (соціальної групи чи великої колективної спільноти), котра своїми діями або бездіяльністю творить історію.

Формаційна теорія: державні та приватні формації

У своєму дослідженні ми виходимо з того, що сучасна соціальна філософія часто звертається до методологічного потенціалу формаційної теорії. Певні модифікації марксистського підходу дозволяють цілком продуктивно використовувати його ідеї для аналізу сучасного суспільства. Проте очевидно, що формаційна теорія має бути очищена від її ідеологічних смислів та догматичних форм. В науковому середовищі сформувалася усталена традиція зовнішньої критики формаційного підходу з позицій інших підходів, насамперед цивілізаційного. Також має місце і внутрішня критика формаційної концепції, спрямована не на її заперечення, а, скоріше, на її вдосконалення. Важливими аспектами такої критики є: проблеми кількості формацій та їх назв, проблема статусу соціалістичної та комуністичної формацій, проблема зміни формацій тощо. Наша мета полягає у тому, щоб представити підхід до розуміння формаційної теорії, здатний принаймні частково подолати деякі з перелічених проблем, окреслених внутрішньою критикою. Таким чином, ми пропонуємо такий погляд на формацiйну теорiю, при якому всi антагонiстичнi формацiї – рабовласництво, феодалiзм та капiталiзм – мають державну i приватну форму iснування. В умовах свого державного рiзновиду в якостi основного власника та експлуататора виступає держава в особi державного апарату. Уявлення про державне рабовласництво та феодалізм дозволяє окреслити в рамках цих формацій азійський спосіб виробництва як окремий уклад, що не піддається класифікації. Державна форма існування феодалізму дозволяє повернути з «окремішнього» шляху Київську Русь та Російську імперію на дорогу загальнолюдського історичного процесу. Державний капіталізм дає змогу переосмислити сторінки так званої соціалістичної історії багатьох країн світу та врешті розгадати феномен сучасного Китаю.

Девід Юм. Глава 12. Про академічну, або скептичну, філософію

Це переклад глави "Про академічну, або скептичну, філософію" з праці Д. Юма "Дослідження про людське розуміння".

Instrumentalist logic of scientific discovery: reflections on Dewey’s method and its metaphysical foundations

У цій роботі я намагаюся прояснити сутність філософії Дьюї: його метод (денотативний метод (ДМ) / структуру дослідження (СД)). Незважаючи на традиційне розуміння Дьюї як анти-фундаменталіста, я хочу показати, що, насправді, його метод мав метафізичні основи: принцип тяглості або теорію емерджентизму. Я також обґрунтовую, що метафізичну позицію Дьюї краще називати «культурним емерджентизмом», аніж його терміном «культурний натуралізм». Те, що Дьюї називав «здоровим глуздом» у своїй «Логіці», Гуссерль позначав терміном «життєвий світ» у «Кризі». Я порівнюю два погляди на розуміння цього явища і роблю висновок, що для Дьюї різниця між природничими науками та здоровим глуздом полягає у предметі, а не в методі. Отже, мета полягає у тому, щоб знайти уніфікований метод, який застосовуватиметься в обох сферах. Тоді як Гуссерль був більш песимістичним: для нього різниця полягала не тільки в предметі, а й у самих методах. Услід за цим обговоренням, я також зробив спробу переформулювати важку проблему свідомості у термінах Дьюї. Насамкінець, я порівнюю ДМ / СД Дьюї з попперівським розумінням наукового методу і роблю висновок, що між ними немає значної різниці, і що метод Дьюї також можна розглядати як гіпотетико-дедуктивний, з єдиною різницею в акцентах.

Кріс Лоренц і сучасна філософія історії: чим може бути корисним філософ історику? (передмова до перекладу статті «Історичне знання та історична дійсність: на захист "внутрішнього реалізму"»)

Кріс Лоренц і сучасна філософія історії: чим може бути корисним філософ історику? (передмова до перекладу статті «Історичне знання та історична дійсність: на захист "внутрішнього реалізму"») Мішалова О.В., Панафідіна О.П.