THE WILL OF THE DROHOBYCH PIDZHUPNYK WOJCIECH (ALBERT) BUGREY (1580)

Анотація. Мета дослідження – публікація писемної пам’ятки до історії Дрогобича кінця XVI ст., зокрема заповіту дрогобицького піджупника Войцеха (Альберта) Бугрея. Методологія дослідження оперта на засадах історизму й використання підходів, властивих для дослідження мікроісторії та минулого окремих соціальних груп й населених пунктів. Наукова новизна – виявлений та введений до наукового обігу історичний документ, котрий поповнює джерельну базу до історії міста Дрогобич. Це історичне джерело можна використати для студій з історії Дрогобича й просопографічних напрацювань про дрогобицьке міщанство ранньомодерної доби. Висновки – в результаті евристичних пошуків виявлений та залучається до наукового обігу документ – заповіт дрогобицького піджупника Войцеха (Альберта) Бугрея. Отримані з вказаного документа відомості надають можливість з’ясувати окремі сторони життя та діяльності дрогобицького міщанства, його залученість до різних сфер життєдіяльності.

ПРАВОВІ ДОКУМЕНТИ ОУН: ОФІЦІЙНІ ДЖЕРЕЛА ДІЯЛЬНОСТІ НАЦІОНАЛІСТИЧНОЇ ОРГАНІЗАЦІЇ

Анотація. Мета дослідження – показати цінність правової документальної бази ОУН для створення національних збройних сил, за відновлення української державності. Методологія дослідження опирається на принцип історизму та порівняльний аналіз основних правових документів Організації Українських Націоналістів. Наукова новизна полягає у здійсненні однієї із перших спроб порівняльного аналізу конкретних правових документів ОУН (програма організації, заява, відозва, комунікат, меморандум, рішення, інструкції та інші). Висновки. На основі фондів: Державного архіву Львівської області (ДАЛО), Центрального державного архіву вищих органів влади та управління України (ЦДАВОУ), Центрального державного архіву громадських об՚єднань України (ЦДАГОУ), Центрального державного історичного архіву України, м. Львів (ЦДІАЛУ), націоналістичних газет та праць істориків О. Кентія, І. Гавриліва, Ю. Киричука, П. Мірчука, М. Посівнича щодо діяльності ОУН в 1929–1939 рр., висвітлено особливості і значення правових документів у формуванні Організації та її боротьбі. Програма ОУН як правовий документ висвітлює силове розв՚язання українського питання в умовах окупації. Означення устрою Великого Збору ОУН твердять, що Український націоналізм є духовним і політичним рухом. Маніфестом можемо вважати звернення Конгресу Українських Націоналістів 1929 р. до українців про утворення ОУН. Через «Заяву УВО до всього культурного світу» організація охарактеризувала політику Польщі щодо українців. Інструкції у сфері організаційної діяльності ОУН стосувалися передовсім розвідки та служб ОУН і друкувалися в газеті «Сурма». Рішення Празької конференції мали забезпечити підготовку кадрів для майбутнього військового конфлікту. Як видно із правових офіційних документів, Організація створювалася як організація військовиків з метою боротьби за визволення свого народу. Жанри документів також підтверджують глобальність ОУН і її можливість роботи на державному рівні.

ЗАХОДИ ЩОДО ОРГАНІЗАЦІЇ ЗДОРОВОГО СПОСОБУ ЖИТТЯ УКРАЇНСЬКИХ НАЦІОНАЛІСТІВ НА ПРИКАРПАТТІ 1940–1950-х рр. (ЗА МАТЕРІАЛАМИ ГДА СБУ): ТЕОРІЯ ТА ПРАКТИКА

Анотація. Мета статті полягає у комплексному висвітленні проблеми здорового способу життя українських підпільників на Прикарпатті під час національно-визвольних змагань (1940–1950-х рр.). Методологія дослідження базується на принципах історизму, науковості, об’єктивності та логічності. Використовуються загальнонаукові методи: аналіз, порівняння, узагальнення та спеціально-історичні: періодизація, історико-порівняльний та ін., а також методи критики джерел: зовнішні та внутрішні). Наукова новизна полягає у тому, що вперше здійснено спробу комплексного висвітлення основ здорового способу життя українських підпільників Прикарпаття на основі невідомих та маловідомих архівних матеріалів. Висновки. Здоровий спосіб життя в підпільних умовах розглядався одним зі шляхів досягнення поставленої мети – боротьби за УССД. Керівництво ОУН та УПА відповідально поставилось до обґрунтування його основ та належного поширення цих норм серед вояків. Інструктивні та вишкольні матеріали цілісно висвітлювали основні принципи та чітко розподіляли обов’язки щодо їх реалізації і належного дотримання. Режим дня, харчування, фізична активність, боротьба зі шкідливими звичками – ключові моменти, яким приділялась велика увага. Порівнюючи їх із сучасними рекомендаціями, можна стверджувати про високий та належний рівень розроблених матеріалів, які відповідали і відповідають нормам охорони здоров’я вояків. Однак через умови підпільної боротьби, військові дії, які відбувались на Прикарпатті у 1940–1950 рр., підтримувати та забезпечувати тут належний рівень харчування чи гігієни було складно і не завжди вдавалось. Не менш важливим чинником була відсутність власної держави, а отже, існування та забезпечення армії – виклик не лише для вояків, а й для усього суспільства. У таких несприятливих умовах, досягнені результати є демонстрацією феноменальних зусиль.

ДІЯЛЬНІСТЬ ТОВАРИСТВА «СІЛЬСЬКИЙ ГОСПОДАР» НА ДРОГОБИЧЧИНІ В 30-х рр. ХХ ст.

Анотація. Мета дослідження – охарактеризувати діяльність українського кооперативного товариства «Сільський господар» на теренах Дрогобиччини в 30-х рр. ХХ ст., висвітлити його роль в економічному житті та господарській діяльності галицьких селян в умовах реалізації аграрної політики польської влади. Методологія дослідження спирається на принципи історизму, системності, науковості, авторської об’єктивності, а також на використання загальнонаукових і спеціально-історичних методів. Наукова новизна полягає у дослідженні розвитку товариства «Сільський господар» на Дрогобиччині в 30-х рр. ХХ ст. Висновки. Агрономічне товариство «Сільський господар» активно діяло на Дрогобиччині в 30-х рр. ХХ ст. Товариство організувало курси передовиків, годівельно-ветеринарні курси, Хліборобський вишкіл молоді, Секцію господинь та ін. Члени товариства займалися також дослідницькою роботою, а здобутки активно впроваджували на практиці. Праця «Сільського господаря» була спрямована на зміцнення українського села, професійне й агрономічне зростання галицьких селян, розвиток української кооперації у міжвоєнній Польщі.

ВОЛИНЬ ТА ГАЛИЧИНА У ДІЯЛЬНОСТІ ПОЛЬСЬКИХ ЗЕМЛЯЦЬКИХ ТОВАРИСТВ (кінець ХХ – початок ХХІ ст.)

Анотація. Польські земляцькі об՚єднання переселенців зі сходу, їх нащадки та однодумці виражали інституційний вимір політик щодо історії, комеморативних і публіцистичних практик. Метою статті є критичний аналіз історичних дискурсів польських кресов՚яцьких товариств, зокрема щодо інтерпретації військово-політичного протистояння на Волині та в Галичині у 1943–1944 рр. на основі аналізу публікацій часопису «На рубєжи» («Na Rubieży»), друкованого органу Товариства увічнення пам՚яті жертв злочинів українських націоналістів, реконструйовано антиукраїнські історичні наративи кресов՚яків, виявлено рівень їхньої поширеності в польському суспільстві. Методологічною основою студії стала теорія спільнот пам՚яті, розроблена Морісом Гальбваксом, Яном Ассманом, Лехом Ніяковським. Згідно з нею, формаційними ознаками спільноти пам՚яті є історичний досвід, переконання у винятковості власних страждань, постійний культурний переказ. Наукова новизна статті полягає у критичному аналізі раніше не досліджених аспектів діяльності польських земляцьких товариств, зокрема публіцистичних наративів часопису «На рубєжи» щодо українсько-польського військово-політичного протистояння на Волині та у Галичині в 1943–1944 рр. Показано, що кресов՚яцька інтерпретація волинської трагедії охоплювала близько чверті польського суспільства і отримувала періодичну підтримку серед політичних сил та органів влади. Свідченням впливу земляцьких товариств стали державна фінансова підтримка їх видавничих проєктів, винесення проблематики протистояння на міжнародний рівень. У результаті проведеного дослідження зроблено висновки. Інституційна реалізація політик щодо історії польськими земляцькими середовищами кінця ХХ – початку ХХI ст. ґрунтувалася на особистому трагічному досвіді, а також міфології «східних кресів», як цивілізаційного рубежу та місця польської національної пам՚яті. Активним інституційним осередком кресов՚яків було Товариства увічнення пам՚яті жертв злочинів українських націоналістів із організаційним центром у Вроцлаві. Його суспільно-політична та комеморативна активність зосереджувалася навколо вшанування пам՚яті польських жертв міжнаціонального збройно-політичного протистояння на Волині та в Галичині у 1943–1944 рр. У часописі «На рубєжи» односторонньо засуджували політику ОУН-УПА, представляли їх у негативному образі та критикували спроби досягнення польсько-українського порозуміння. Ліберальні чи консервативні ініціативи українських й польських інтелектуалів, політиків щодо узгодження спільного бачення важких питань драматичного минулого не знаходили жодної підтримки у польських земляцьких середовищах. Політика щодо історії кресов՚яків, як спільноти пам՚яті, вміщувала Волинь та Галичину в рамках ностальгійного мнемонічного наративу з акцентом на винятковість польських страждань, незагоєну історичну травму та неможливість міжнаціонального порозуміння.

THE SITUATION OF ORTHODOX AND ROMAN CATHOLIC CLERGY IN THE SOVIET UKRAINE IN THE 1920s – 1930s: SOURCE REVIEW

Анотація. Мета дослідження – проаналізувати джерельну базу означеної проблеми, здійснити класифікацію джерел з проблеми, з’ясувати їх інформативну цінність. Методологія дослідження спирається на принципи історизму, системності, науковості, об’єктивності, а також на використання загальнонаукових (аналіз, синтез, узагальнення) та спеціально-історичних (історико-типологічний, історико-системний) методів. Наукова новизна одержаних результатів визначається тим, що вперше здійснено узагальнювальний аналіз джерельної бази становища християнського духовенства (православного та римо-католицького) в Радянській Україні в 20–30-ті рр. ХХ ст. Висновки. Досліджено винятково писемні історичні джерела. Вони, зі свого боку, поділяються на опубліковані та неопубліковані (архівні) матеріали. Серед вивчених опублікованих джерел є офіційно-нормативні (актові) документи, справочинні, статистичні джерела, джерела особового походження, періодика. Чимало опублікованих документів уміщено у збірниках документів, наукових працях з різних проблем історії християнства та в інших археографічних виданнях. Репрезентативність джерельної бази з означеної проблеми забезпечує комплекс архівних документів двох центральних та кількох обласних державних архівів України. Цей комплекс матеріалів є різноманітним, строкатим, більшість з них становлять законодавчі, статистичні, справочинні матеріали та інші. Джерельна база даної проблеми є достатньо репрезентативною, всі групи джерел характеризуються високою фактографічною і науковою цінністю.

ІСТОРИЧНА КОНЦЕПЦІЯ МИХАЙЛА ГРУШЕВСЬКОГО В ОСМИСЛЕННІ УКРАЇНСЬКИХ ЗАКОРДОННИХ ІСТОРИКІВ ПОВОЄННОГО ДВАДЦЯТИЛІТТЯ

Анотація. Мета дослідження полягає у реконструкції дискусій, котрі відбувалися в українській закордонній історіографії 1945–1965 рр. довкола історичної концепції М. Грушевського. Методологія дослідження передбачає використання принципів історизму й об’єктивності, а також загальнонаукових і спеціально-історичних методів історіографічного дослідження. Наукова новизна статті полягає у спробі всебічної реконструкції історіографічних дискусій довкола історичної схеми М. Грушевського в середовищі українських закордонних істориків повоєнного двадцятиліття. Висновки. У підсумку відзначено чималу зацікавленість українських закордонних істориків концептуальною спадщиною М. Грушевського. Цей інтерес мав як практичну потребу, так і суто історіографічний інтерес. Йшлося про необхідність протиставити войовничій радянській імперській риториці про історичну зумовленість політичної єдності східних слов’ян україноцентричної схеми, котра мала б належне джерелознавче обґрунтування. З іншого боку, гострою була потреба переосмислення досвіду Визвольних змагань у контексті нового повоєнного укладу світу та з’ясування актуальних національних завдань. І тут концепція М. Грушевського стала вихідним пунктом для таких світоглядних рефлексій. Попри деякий скепсис чи навіть критику окремих положень схеми автора «Історії України-Руси», вона одностайно була визнана найбільш струнким обґрунтуванням історичного континуїтету нашого народу. Осмислюючи концептуальний спадок Великого Українця, діаспорні історики поступово позбувалися ідейних інвектив, тим самим давши поштовх інституціалізації грушевськознавства у наступний період.

«МУСИМО СКАЗАТИ ЩИРО І ТВЕРДО: УКРАЇНА – СЕ СЕЛЯНСЬКА КРАЇНА»: АГРАРИСТСЬКИЙ ДИСКУРС ЕМІГРАЦІЙНОЇ ПУБЛІЦИСТИКИ М. ГРУШЕВСЬКОГО

Анотація. Мета дослідження полягає у всебічному осмисленні аграристського дискурсу еміграційної публіцистики М. Грушевського. Методологічне підґрунтя становить міждисциплінарний підхід. Особливий акцент зроблено на структурно-функціональному системному аналізі історіографічних фактів та методі критичного аналізу документального матеріалу. Наукова новизна статті полягає у спробі комплексного аналізу селянознавчих сюжетів публіцистики М. Грушевського 1919–1923 рр. Висновки. Підсумовуючи селянознавчі сюжети еміграційної публіцистики М. Грушевського, насамперед вкажемо на ті головні завдання, що стояли перед автором. По-перше, йшлося про потребу зміщення акцентів у тогочасній революційній риториці з пролетаріату на селянство, як домінуючий соціальний прошарок не лише в Україні, але й у низці інших аграрних держав Центрально-Східної Європи. Таке переакцентування мало на меті якщо не зупинити, то принаймні скоригувати той соціальний експеримент, що його заповідали більшовики. По-друге, необхідною була нова дорожна карта для української інтелігенції, котра в умовах пореволюційної зневіри втратила ідейні орієнтири, зосередившись на небезпечному для нації взаємопоборюванні. По-третє, відчутним виявився брак соціального оптимізму, що його історик намагався повернути, створюючи ідеалізований образ нового українського села. На жаль, радянофільська риторика селянознавчих роздумів М. Грушевського відштовхнула від них більшість представників української інтелігенції у вільному світі. Більшовики ж, попри сподівання вченого, проігнорували його застереження, зробивши з них ефективний інструмент для розколу революційного українства. Незважаючи на це, аграристська публіцистика М. Грушевського як важлива пам’ятка доби Визвольних змагань дала поштовх багатьом соціально-філософським дискусіям в українській діаспорі повоєнного часу.

ДЕРЖАВНИЙ ТЕРОР ЩОДО ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКОЇ ІНТЕЛІГЕНЦІЇ У 1939–1953 рр.: ІСТОРІОГРАФІЯ ПРОБЛЕМИ

Анотація. Мета дослідження – показати здобутки сучасної української історіографії у вивченні форм і методів терору сталінського режиму щодо західноукраїнської інтелігенції у 1939–1953 рр., персоніфікувати науковий доробок українських учених, передбачити перспективи подальших наукових пошуків. Методологія дослідження спирається на принципи історизму, системності, об՚єктивності, а також на методи історіографічного аналізу та синтезу. Наукова новизна полягає у тому, що на основі широкого кола історіографічних джерел, створених сучасними українськими дослідниками, простежено процес нагромадження історичних знань про перебіг і наслідки протистояння західноукраїнської інтелігенції радянському авторитаризму протягом 1939–1953 рр. Висновки. Сучасні вітчизняні дослідники на багатому ілюстративному матеріалі показали хід, складові і масштаби сталінських репресій щодо західноукраїнської інтелігенції у 1939–1953 рр. Автори сходяться на думці, що саме проти національно свідомих українців, чий опір утвердженню тоталітарного режиму на західних землях України набув у повоєнні роки масового і організованого характеру, спрямовувався головний удар з боку влади. Остання використовувала всі можливості для ідейного та інституційного тиску на творчу інтелігенцію, насадження нового історичного наративу, дискредитації українського національно-визвольного руху, а кожний вияв невдоволення такою політикою неодмінно розцінювався як прояв «українського буржуазного націоналізму» з усіма наслідками, що випливали з цього. Водночас аналізована проблема має перспективу розвитку. Зокрема, додаткових знань потребують ідеологічні чистки вчених природничих наук, морально-психологічний стан інтелігенції у контексті повсякденної локальної історії, формування інтелігенцією стандартів самопрезентації в умовах політики державного терору. Ця наукова проблема має перспективу дослідження крізь призму біографістики.

ДУХОВНА ОФІРА БРАТА ЙОСАФАТА (ВАСИЛЯ) РОГАТИНСЬКОГО ЧСВВ (1885–1948)

Анотація. Мета дослідження – укласти біографічний огляд основних етапів життєвого шляху брата Йосафата (Василя) Рогатинського та реабілітувати його діяльність із позицій сучасного історичного бачення. Методологія дослідження базується на використанні аналітичної та синтетичної критики джерел. Для встановлення об՚єктивності інформації використано критичний аналіз тексту документа. Наукова новизна вбачається у використанні та запровадженні до широкого обігу архівних матеріалів КДБ (СБУ). Висновки. На підставі архівних матеріалів слідчої справи укладено біографічний огляд брата Йосафата (Василя) Рогатинського (ЧСВВ), який був репресований за свої релігійні переконання та критичне ставлення і несприйняття релігійної політики радянської влади. Простежено основні етапи життєвого шляху брата Йосафата (Василя): дитячі роки, здобуття неповної середньої освіти, вступ до василіанського монастиря, служба в австрійській армії, участь у бойових баталіях Першої світової війни, російський полон, повернення до василіанського монашества, виконання обов՚язків помічника експедитора у Жовківській василіанській друкарні та диригента церковного хору, арешт, засудження і відбуття покарання у виправно-трудовому таборі, відхід до вічності під час ув՚язнення. Розглянуто процес реабілітації брата Йосафата (Василя) Рогатинського як політв՚язня радянських концентраційних таборів. Представлено погляди монаха щодо заходів радянських органів влади стосовно національно свідомого українського греко-католицького духовенства та василіанського чернецтва, яке відмовлялося підписувати акт воз՚єднання із російською православною церквою. Визначено суб՚єктивний політичний чинник у незаконному засудженні та ув՚язненні монаха Йосафата (Василя).