МОБІЛІЗАЦІЯ ДО ВІЙСЬКА ПОЛЬСЬКОГО У СХІДНІЙ ГАЛИЧИНІ ПІД ЧАС ПОЛЬСЬКО-УКРАЇНСЬКОЇ ВІЙНИ (ЛИСТОПАД 1918 – ЛИПЕНЬ 1919 РР.)

У статті проаналізовано плани, нормативну базу і результати проведених мобілізацій до лав польської армії; встановлено і доповнено відомості щодо чисельності її підрозділів на різних етапах польсько-української війни; простежено соціяльне, етнічне і статистичне походження рекрутів; окреслено низку проблем, які виникали при поборі до війська і можливості для звільнення від служби.

ЗАХІДНИЙ ВЕКТОР ПОЛІТИКИ СКОЛЬДУНҐІВ НАПРИКІНЦІ VIII – У ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ ІХ СТ. (НА ПРИКЛАДІ КАРОЛІНЗЬКОЇ ІМПЕРІЇ)

На основі аналізу першоджерел та історіографії, охарактеризовано західний напрям політики данських Скольдунґів – однієї з найвідоміших скандинавських династій середньовічної Европи, з наголосом на зв’язках скандинавів із імперією Карла Великого. Зокрема, охарактеризовано особливості виникнення головних емпоріїв (торговельних центрів), які контролювали Скольдунґи на узбережжі Балтійського моря, на прикладах Рерика та Хедебю. Проаналізовано особливості укладання союзів між вікінґами та ободритськими князями Полаб’я (з економічною та політичною метою), між Скольдунґами та Каролінґами, які утворювали складну систему міжнародних зв’язків у Середньовічній Європі ІХ століття.

РЕҐІОНАЛЬНА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ПЕРЕД УКРАЇНОЮ ТА ГЛОБАЛІЗАЦІЯ СОЦІОГУМАНІСТИЧОЇ ПАРАДИГМИ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН

У статті звернено увагу на те, що за умов ескалації Росією гібридної війни проти України дедалі більше актуалізується нагальність потреби глобалізації соціяльно-економічної, духовно- інформаційної, етнокультурної, політично-правової та иншої відповідальности Заходу перед Україною в системі верифікації нової соціогуманістичної парадигми міжнародних відносин та використання для цього синергійного ефекту цивілізованого людства, отриманого від колективної мобілізації його зусиль на протистояння сучасним імпершовіністичним викликам світовому правопорядку, аґресіям на суверенітет і суб’єктність ослаблених націй. Ці нації, окрім того, що недостатньо обороноспроможні і захищені від добре озброєного загарбника, ще потерпають від його злочинно-підступного, гібридно-дезінформаційного голосу, який робить їх безголосими і прирікає бути вічно недочутими. Ключові слова: історична відповідальність перед Україною, національна ідея, соціогуманістична парадигма, стратегеми і максими розвитку країни.

ЧУЖІ СВОЇ? АСПІРАНТИ ІВАНА КРИП’ЯКЕВИЧА У ЛЬВІВСЬКОМУ УНІВЕРСИТЕТІ: СПРОБА ПРОСОПОГРАФІЧНОГО ПОРТРЕТУ

The Soviet system for training scientific and pedagogical workers at special postgraduate course was introduced at Lviv State University as a part of its Sovietization. The first group of postgraduates was accepted in the fall–winter of 1940–1941. At that time, four people were taken to postgraduate course of Faculty of History, and two of them (Valentyna Lelyukh and Olexander Kulikov) were enrolled in Department of History of Ukraine. Their official postgraduate courses began on February 1, 1941, and ended on January 31, 1944. Anton Krylenko joined the postgraduates at Department of History of Ukraine in the middle of February, 1941. He was enrolled as a postgraduate student in the second year of study, because he had already studied at postgraduate course in Kyiv. The well-known Ukrainian scientist professor Ivan Krypiakevych was appointed as the official head of these postgraduates at Department of History of Ukraine. As a result of a detailed study of the biographies of these postgraduate students of Lviv University, it was found that they were all from the eastern regions of Ukraine, they only recently had arrived in Lviv and had been the members of the VKP (b) (All-Union Communist Party (Bolsheviks)). They did not have any more scientific experience, nor any publications, they did not know foreign languages, however, which they were important for the Soviet leadership. This allows to talk about a special selection of postgraduates in the Department of History of Ukraine, especially in comparison with other Departments of the University. Krypiakevych began the work with his postgraduates in late January, 1941. He conducted individual consultations and compiled the lists of necessary literature but at the same time, I. Krypiakevych adapted his work with postgraduates to the official Soviet demands on education. The postgraduate courses at Lviv University were restored after the war. In December, 1945 Nina Tsymbal and Volodymyr Borys were recommended to enroll in the postgraduate study at Department of History of Ukraine. Prof. I.Krypiakevych was again appointed as their scientific tutor. After some time, Borys was moved to postgraduate study at another Department, and only Tsymbal remained under the direction of Krypiakevych. In the next academic year, another graduate of Faculty of History, Vasyl Inkin began his post-graduate course at Department of History of Ukraine. In October, 1947 Olga Omelchuk, which has been a graduate of the Lviv State Pedagogical Institute, became postgraduate too. In November, 1947 Krypiakevych was officially dismissed from the University. After some time, a new supervisor was appointed for these postgraduates.

ПЕРВИННІ ДОКУМЕНТИ УКРАЇНСЬКИХ АРХІВІВ ЯК ГОЛОВНЕ ДЖЕРЕЛО ДЛЯ ВСТАНОВЛЕННЯ КІЛЬКОСТІ ВТРАТ ПІД ЧАС ГОЛОДОМОРУ-ГЕНОЦИДУ 1932–1933 РОКІВ

У статті зроблено оцінку напрацювань української та зарубіжної історичної та демографічної науки щодо підрахунку жертв Голодомору-геноциду 1932–1933 років в Україні й запропонувано нові підходи в досягненні реального результату. Методика дослідження спирається на загальні наукові методи аналізу, порівняння та узагальнення. Також застосовано порівняльно-історичний, структурний і системно-функціональні методи. Уперше здійснено підрахунок жертв Голодомору- геноциду 1932–1933 років на основі виявлених офіційних даних радянської статистики про кількість населення УСРР станом на 1 січня 1932 року і розрахованої його кількости на 1 січня 1934 року. Крім того, як допоміжний метод було застосовано порівняльний аналіз кількости народжених в УСРР в 1924–1932 роках з наповненістю перших класів у 1932–1940 роках дітьми 8-річного віку (саме вони тоді вперше приходили до школи) з врахуванням коефіцієнта природних втрат у цих вікових групах. Автор доходить висновку, що з огляду на відсутність архівних документів про конкретні втрати від Голодомору-геноциду в 1932–1933 роках в Україні лише ретельний аналіз наявних первинних документів дає можливість встановити максимально наближену до реальної кількість жертв цієї трагедії нашого народу. Завдяки саме цьому вдалося встановити офіційну цифру кількости населення УСРР станом на 1 січня 1932 року і розрахувати її на 1 січня 1934 року, що дає підстави стверджувати про мінімальні втрати під час Голодомору-геноциду в 7 мільйонів осіб. Вказана цифра підтверджується і завдяки аналізові наповнености перших класів дітьми 8- річного віку, які в той час саме в такому віці вперше приходили до школи, в багатьох районах Київщини, Черкащини, Вінниччини, Полтавщини. Наприклад, у Таращанському районі Київської області, в 1928 році народилася 2.659 дитини, а 1936 року з них за парти сіли в перших класах всього 1073. Подібна картина і в селах лівобережного Переяславського району – з 3487 немовлят 1931 року до 1939 року дожили лише 1591. Якщо допустити природні втрати за нормальної ситуації навіть до 20 відсотків, то в обох випадках дитяча смертність внаслідок Голодомору мала катастрофічні наслідки: приблизно 40 відсотків від народжених у відповідні роки. Такі ж трагічні результати одержуємо, аналізуючи первинні документи Оратівського, Плисківського та Погребищенського районів Вінниччини, в абсолютній більшості шкіл Полтавщини. Враховуючи те, що в 1924–1932 роках в УСРР народилося близько 10 мільйонів дітей, їхні втрати під час Голодомору-геноциду становили мінімум 3 мільйони, а з числа школярів, народжених до 1924 року, померло тоді ще приблизно 500 тисяч. Тобто, дитяча смертність шкільного віку сягнула в 1932–1933 роках мінімум 3,5 мільйона осіб, а загальна, як і свідчили тоді німецькі дипломати, – від 7 до 10 мільйонів. Остаточний результат можна встановити після підрахунку смертей тих, хто пішов з українських сіл у пошуках хліба і помер у Росії чи Білорусі, або по дорозі до цих реґіонів – у нас досі не досліджено жодного з 837 місць масового поховання біля залізничних станцій чи річкових пристаней, ніхто не порахував тих, хто потонув у Збручі чи Дністрі, тікаючи від голоду в Польщу чи Румунію, або кого там розстріляли радянські прикордонники. Також досі не пораховано, скільки завезено в 1932–1936 роках робочої сили з інших республік, яка під час Всесоюзного перепису 1937 року вже зафіксована мешканцями УСРР.

ЄВРОПЕЙСЬКИЙ ФРОНТИР І ПРОБЛЕМИ ПОЧАТКІВ КОЗАЦТВА

Проблеми початків козацтва і їх формування в рамках европейського фронтиру далі є актуальними. Повільно долаються давні стереотипи, зокрема версія появи козацтва в результаті трансформації селян-втікачів від феодального гніту в умовах ординської загрози. Але все ще відроджуються версії уходництва або ж походження козаків від бродників. У пропонованій студії проаналізовано вражливі сторони існуючих версій. Розглянена ситуація у причорноморських степах в період розпаду Золотої Орди і появи Кримського ханства, проблема оборони степових кордонів. Проаналізовано появу на фронтирі ординських козаків, початки і умови формування українського козацтва і його зв’язок з нижчими військовими станами Великого князівства Литовського та участь шляхти і окремих князівсьвих родин у цих процесах. Повністю підтримано версію Сергія Леп’явка стосовно формування українського козацтва. Прослідковано зміну чисельности, структуру і організацію, озброєння, логістику козацького війська, причин активности у морських походах. Окрема увага приділена козацькій еліті, її стосункам з адміністрацією, прагненням і сподіванням, спробам організувати реєстрове війська і підпорядкувати козацтво державній владі, зокрема рекомендації київського біскупа Йосифа Верещинського. Показано, що уряд не вникав у ситуацію фронтиру, навіть намагався ліквідувати козацтво, не маючи йому відповідної альтернативи. При цьому під час кожного загострення на різних кордонах, зокрема у Прибалтиці чи на сході з Московською державою, уряд розгортав мобілізацію козацтва, відкладаючи на майбутнє вирішувати пов’язані з ним проблеми. Врешті ця невдала політика уряду підштовхнула козацтво до епохи польсько-козацьких війн, які підготували падіння самої Речі Посполитої.

СЛОВ’ЯНИ БАЛТІЙСЬКОГО ПОМОР’Я У МІЖНАРОДНІЙ ТОРГІВЛІ РАННЬОГО СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ

Історія слов’ян є невід’ємною частиною Середньовіччя. Після занепаду античности слов’яни разом з іншими европейськими народами стали активними конструкторами нової епохи в історії континенту. Вони заселили половину його території, стали піонерами в заснуванні ранньосередньовічних міст, прокладанні нових суходільних і морських торговельних шляхів, що зв’язували не лише різні реґіони Європи, а й стали магістралями трансконтинентальної торгівлі з арабським Сходом. Показовою в цьому плані є історія слов’ян Балтійського Помор’я. Її археологічні дослідження, що активізувалися в останні десятиріччя ХХ ст., разом зі студіями над писемними джерелами руйнують усталену уяву про слов’ян, як винятково осілі хліборобські племена, які пізніше за інших, зокрема германців, почали засновувати міста і держави, та долучилися до міжнародної торгівлі. Вони по новому висвітлюють роль поморських слов’ян в економічній історії балтійського реґіону і Центрально-Східної Європи, характер слов’янсько- скандинавських зв’язків, а також урбанізаційні та державотворчі процеси в південнобалтійських слов’ян.

ВПЛИВ ПАЦИФІКАЦІЇ НА ІДЕОЛОГІЧНИЙ РОЗВИТОК УКРАЇНСЬКОГО НАЦІОНАЛЬНО-ДЕМОКРАТИЧНОГО ОБ’ЄДНАННЯ

Пацифікація - це сукупність політичних дій та силових акцій, здійснених урядом міжвоєнної Польщі на території Галичини та Західної Волині та представлених як відповідь на так звану диверсійну кампанію, що проводилася на західноукраїнських територіях у літні місяці 1930 р. Українські політичні партії, а також Організація українських націоналістів заявили, що ця диверсійна кампанія була реакцією західноукраїнського суспільства на нові урядові законопроекти про колонізацію та осадництво на західноукраїнських землях. Наприкінці 1929 р. Відносини між українською меншиною та політичним середовищем з одного боку та польською владою з іншого знову погіршились через те, що економічний і політичний тиск уряду на населення Західної України посилився. Це викликало відповідну реакцію української сторони. Українське національно-демократичне об’єднання, як найбільша із легальних українських партій опинилося під серйозним політичним та поліційним викликом, що призвів до певних змін ідеологічного та організаційного характеру у його діяльності. Водночас політика Пацифікації спричинилася до переформатування відносин УНДО не лише із владою, а й з іншими політичними середовищами на західноукраїнських землях.

МІЖНАРОДНЕ ЕКОНОМІЧНЕ Й ПОЛІТИЧНЕ СПІВРОБІТНИЦТВО УКРАЇНСЬКОЇ НАРОДНОЇ РЕСПУБЛІКИ ТА КОРОЛІВСТВА ДАНІЇ (1919–1921 РОКИ)

На підставі вперше введених до наукового обігу матеріялів автор висвітила діяльність Надзвичайної дипломатичної місії Української Народної Республіки в Королівстві Данія протягом 1919–1921 рр., проаналізувала економічне й політичне співробітництво УНР та Данії. Вивчено двосторонні контакти представництв в Україні та Данії, інформаційну діяльність голови місії УНР у Данії Д. Левицького, також інших співробітників. Інформаційна діяльність місії УНР в Данії створювала позитивний імідж Україні. Визначено пріоритети діяльности місії УНР у Данії, її вплив на те, що Данія та інші країни визнали УНР. Данія мала величезний інтерес до України як до торгово-економічного партнера. Відстежено основні напрями, пріоритети міжнародного економічного й політичного співробітництва УНР та Данії. Міжнародна економічна і політична співпраця УНР та Королівства Данії в 1919–1921 рр. сприяла утвердженню України в світі, проте не давала можливости визволитись від окупантів. Основні напрями цієї співпраці швидко стали пріоритетами для впровадження у вільній Україні.

ТЕРИТОРІАЛЬНЕ ВИРІШЕННЯ “ЄВРЕЙСЬКОГО ПИТАННЯ” У ЛЮБЛІНСЬКОМУ ДИСТРИКТІ (1939–1941)

Характеризуються особливості, як вирішувала “єврейське питання” німецька окупаційна влада на території Люблінського дистрикту. Проаналізовано еволюцію політики вищого партійного керівництва і місцевої адміністрації з приводу втілення плану резервації в межах округу. Особливу увагу приділено початковому етапові становлення ґетто та його місця у винищенні юдеїв.