Юридична доктрина України: актуальність і науково-методологічні основи

Стаття присвячена проблемі актуальності та методологічним основам формулювання і реалізації юридичної доктрини в сучасній Україні. Мета статті полягає у визначенні поняття юридичної доктрини України і методологічних засад формування її змісту у зв’язку з поняттям національної ідеї України. Обґрунтовується необхідність доктринального визначення національної ідеї України та розкривається поняття і методологічні основи юридичної доктрини України. У статті зазначається, що існуючі у світі системи позитивного права на сучасному етапі розвитку вимагають їх пристосування до потреб демократії, а норми права мають орієнтуватися на критерії, установлені філософською доктриною сучасної епохи. Відзначено наявність кризи управління на засадах старих підходів у сучасному світі та необхідність змін національних держав через відмову їх від принципу “розділяй і владарюй” і переходу державного управління на начала протилежного принципу управління – об’єднання людства в одно ціле, зі зростаючим забезпеченням у суспільстві соціальної справедливості. Розкривається значення у цьому контексті національної ідеї як конкретного орієнтиру національного розвитку країни, що набуває значення національної цілі та, водночас, необхідної умови – теоретичного засобу для здійснення перетворень. Зроблено висновок, що універсальною національною ідеєю сучасності стає розбудова незалежних, суверенних, демократичних, соціальних, правових національних держав, і що залежно від конкретно-історичних умов кожної держави ця універсальна ідея набуває специфічного змісту, своєї особливої національної ідеї для кожної країни. Визначено наукове поняття юридичної доктрини як діалектичної єдності загального, особливого та окремого, а саме: загальнодоктринальних підходів, спеціальнодоктринальних ідей і концепцій та конкретно-доктринальних положень і рішень. Стверджується, що юридична доктрина України – це системне уявлення про комплекс не перетворення політичної та правової систем України на науковій основі; той проєкт, який поєднує різні ідеї перетворень “під прапором” національної ідеї України, розвиваючи її на основі наукового методу сходження від абстрактного до конкретного. Юридична доктрина – не програма чи план розвитку країни, а проєкт юридичного механізму публічної влади, який є тільки однією зі складових програми (плану) розвитку країни. Як така складова вона визначає зміст правової політики. Визначено поняття юридичного механізму публічної влади. Наведено схематичну характеристику методологічних основ юридичної доктрини України як розгортання її поняття відповідно до методу сходження від абстрактного до конкретного, що дає змогу усвідомлення її поняття.

The Impact of New Technologıes on Human Rıghts ın the Context of the Rıght to be Forgotten and the Rıght to Prıvacy

The development of new technologies also has an impact on human rights. In the previous “epochs” of global information society, it was stated that that traditional rights can be exercised online. For instance, in 2012 (and again in 2014 and 2016), the UN Human Rights Council emphasized that ‘the same rights granted to people, so to speak, in an “offline” manner, must be protected online as well’. This, in its turn, implicitly brought to the reality that the new technetronic society did not create new rights. Though, we should take into consideration that in the digital world national legislative norms that guarantee the confidentiality of personal data often do not catch up with the technological development and, thus, can’t ensure confidentiality online. Therefore, the impact of digitalization on human rights within the frames of international and national laws should be broadly analysed and studied. The article’s objective is to analyze the impact of new technologies on human rights in the context of the right to be forgotten and right to privacy. Because the development of new technologies is more closely linked to the security of personal data. With the formation of the right to be forgotten, it is the issue of ensuring the confidentiality of certain contents of personal data as a result of the influence of the time factor. The authors conclude that, the right to be forgotten was previously defended more in the context of the right to privacy. However, they cannot be considered equal rights. The right to be forgotten stems from a person’s desire to develop and continue his or her life independently without being the object of criticism for any negative actions he or she has committed in the past. If the right to privacy contains generally confidential information, the right to be forgotten is understood as the deletion of known information at a certain time and the denial of access to third parties. Thus, the right to be forgotten is not included in the right to privacy, and can be considered an independent right. The point is that the norms of the international and national documents, which establish fundamental human rights and freedoms, do not regulate issues related to the right to be forgotten. The right to be forgotten should be limited to the deletion of information from the media and Internet information resources. This is not about the complete destruction of information available in state information systems. Another conclusion of authors is that the media and Internet information resources sometimes spread false information. In this case, there will be no content of the right to be forgotten. Because the main thing is that the information that constitutes the content of the right to be forgotten must be legal, but after some time it has lost its significance. The scope of information included in the content of the right to be forgotten should not only be related to the conviction, but also to other special personal data (for example, the fact of divorce).

Звернення суб’єктів права на конституційну скаргу до Конституційного Суду України: окремі аспекти

З появою в Україні інституту конституційної скарги у фізичних та юридичних осіб виникла можливість захистити в Конституційному Суді України (КСУ) свої конституційні права і свободи особисто, а не опосередковано. Проте статистка щодо звернень осіб із конституційною скаргою та ефективність їх подання вказують на низький рівень розуміння та дотримання вимог, передбачених Законом України “Про Конституційний Суд України”, суб’єктами права на конституційну скаргу. У статті висвітлюються найактуальніші помилки осіб, які звертаються до КСУ з конституційною скаргою. Метою статті є висвітлення найактуальніших помилок осіб, які звертаються до КСУ з конституційною скаргою. Із аналізу ухвал про відмову у відкритті конституційного провадження у справах за конституційними скаргами випливає, що основними причинами таких помилок є: конституційна скарга не містить обґрунтування тверджень щодо неконституційності оспорюваних положень законів України; звернення до КСУ неналежним суб’єктом; пропущення строку подання конституційної скарги. Розкрито та досліджено кожну із зазначених вище причин. Зроблено висновок про шляхи подолання цієї проблеми та окреслено коло аспектів задля підвищення рівня прийняття конституційних скарг у провадження.

Корпоративні відносини, що виникають у процесі створення професійних учасників ринків небанківських фінансових послуг

Незначна кількість теоретичних досліджень і, як наслідок, недостатня розробленість проблематики корпоративних відносин, що можуть виникати у процесі створення професійних учасників ринків небанківських фінансових послуг (НФП), зумовлюють актуальність зазначеної статті. Метою статті є аналіз існуючих у господарсько-правовій доктрині позицій щодо правової природи і поняття корпоративних відносин, організаційно-правових форм функціонування суб’єктів господарювання, що здійснюють діяльність із надання НФП, а також корпоративних відносини, що можуть виникати у процесі їх створення. На підставі виділених ознак запропонувати визначення професійного учасника ринків НФП. Більшість професійних учасників ринків НФП є юридичними особами, що створюються у формі господарських товариств, а отже, можуть бути суб’єктами корпоративних відносин. Після набуття професійним учасником ринків НФП статусу юридичної особи визначеної корпоративної організаційно-правової форми у складі корпоративних відносин можуть виникати організаційно-господарські (щодо управління цим суб’єктом) і майново-господарські відносини (щодо розподілу прибутку й одержання його частини (дивідендів), відчуження часток у статутному капіталі, цінних паперів тощо). У результаті проведеного дослідження авторка зробила висновок, що професійні учасники ринків НФП є учасниками господарських відносин, зокрема й корпоративних, виключним видом господарської діяльності яких є діяльність із надання НФП (професійна фінансова діяльність), реалізують при цьому господарську компетенцію (сукупність господарських прав та обов’язків, закріплених у відповідних нормативно-правових актах, що регулюють певний вид професійної фінансової діяльності), мають відокремлене майно і несуть відповідальність за своїми зобов’язаннями в межах цього майна, крім випадків, передбачених законодавством. Про-понується в ст. 4 Закону України “Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг”, поряд із видом фінансової послуги, зазначати відповідного професійного учасника, який може її надавати, оскільки запропоновані зміни покращать процес сприйняття та застосування положень цього Закону.

Democratic Traditions of the European Universities as the Development Assurance of Ukrainian Higher Education Institutions in Interwar Period

The article deals with the study of the Ukrainian scientists’ activities in one of the largest and most notable centres of Ukrainian political emigration since the early twenties of the 20th century – in the Prague one. It has been pointed out that the Ukrainian intellectuals in foreign countries did not abandon their thoughts about the restoration of a united sovereign state. The Ukrainian state and legal thought development were associated both with the functioning of the Ukrainian Free University as well as other higher education institutions and with the broad involving of European democratic traditions during the emigration period. The professors had to solve such important and difficult tasks as: to create independent university courses on many disciplines for Law Department which programmes had already been significantly expanded in Prague. Having a complicated scientific and methodological work the Ukrainian scientists performed a responsible task successfully; dozens of legal courses were compiled and partially published, most of the specializedcourses differed in originality and made a significant contribution to the development of legal thought and science. Regarding the teaching activity of scientists in emigration, and in the past many of them were lawyers-practitioners and statesmen, we should note that their reports and lecture materials are characterized by deep preparation, content, thoughtfulness and consistency of the basic idea development. The training of Ukrainian youth in higher education institutions in Czechoslovakia was completely saturated not only with European worldview and methodological approaches, but also retained progressive national-state traditions. The forced situation, in which legal scientists got, brought them to such a theoretical and practical level of training of legal staff, to which we are only approaching today. This stage was viewed by young people as temporary and did not even imagine that they would remain in the West forever; prepared to “return home not empty-handed”. Thus, modern legal education and science need advanced more thorough research on the legal refinement of legal scholars in exile. University students and postgraduate students should take an active part in events where scientists and students of law faculties of Ukrainian higher schools in Europe are popularized. It is advisable to organize discussions about state-legal, socio-political views, cultural activities of figures. It is also necessary to intensify the individual search for the scientific activities of Ukrainian emigration in certain areas of law.

Цивільно-правовий захист володіння власником майна

У статті розкриваються особливості захисту власником майна свого володіння за цивільним законодавством України. Метою статті є висвітлення особливостей захисту власником свого володіння майном крізь призму доктринальної трансформації правового уявлення на природу володіння у цивільному праві. Зазначено, що в Україні захист власником свого володіння майном, так само як і в римському праві, може відбуватися за правилами посесорного або петиторного захисту володіння. З огляду на те, що посесорний захист володіння для власника майна є зручнішим, оскільки доведення факту володіння майном є легшим завданням, аніж доведення права особи на майно (петиторний захист), обґрунтовано висновок про те, що володіючий власник може цілком правомірно використовувати при захисті володіння презумпцію ч. 3 ст. 397 Цивільного кодексу України (ЦК України), попри те, що вона міститься у главі 31 ЦК України “Право володіння чужим майном”. Відповідно, для неволодіючого власника посесорний захист володіння є можливим крізь призму положення абзацу 2 ч. 3 ст. 344 ЦК України. Звернуто увагу, що в Україні захист неволодіючим власником свого права володіння майном здійснюється за правилами концепції обмеженої віндикації, а тому з огляду на розширення у судовій практиці кола об’єктів витребування речей за кондикційною вимогою, сьогодні у питанні захисту власником свого володіння майном постає проблема конкуренції позовів, коли в обхід обмежень, встановлених для віндикації речей, є намагання використовувати кондикцію, яка таких обмежень не знає. Враховуючи зазначене, ставиться під сумнів правильність позиції Верховного Суду щодо можливості субсидіарного застосування кондикційної вимоги до віндикації, особливо з огляду на те, що такий підхід напрацьований в інтересах передусім держави, яка не може витребувати своє колишнє майно через віндикацію і намагається це робити через кондикцію. Підкреслюється, що конкуренції між кондикцією і віндикацією у захисті власником свого володіння майном раніше при-родньо не виникало, оскільки за класичним доктринальним підходом цивільного права кондикційною вимогою можна було охопити лише родові речі, що надавало кондикції як способу захисту компенсаційний характер, тоді як віндикаційна вимога відігравала іншу – відновлюючу функцію у захисті володіння, а тому природньо охоплювала лише індивідуально визначені речі. Обґрунтовано висновок про неможливість віндикації майнових прав, порівняно з речами, що зумовлено можливістю майнових прав перебувати у цивільних відносинах у двох якостях: суб’єктивного права та об’єкта суб’єктивних прав. У випадку включення у цивільний оборот майнові права неодмінно у разі їх набуття особою перетворюються із об’єкта суб’єктивного права у саме суб’єктивне право (тобто закріплюється за особою), а тому належним способом захисту для володіння майновими правами слід визнати такий спосіб захисту як визнання права, а не віндикацію.

Чотири вершники трансформацій: ефективність правового регулювання економічних інституцій

У перехідних конституційних демократіях проблема ефективності правового регулювання економічних інститутів зумовлена трансформаційними процесами в політичній, економічній, соціальній та культурній сферах. Особливо гострою є взаємодія політичних та економічних факторів у функціонуванні економічних інститутів, оскільки це методологічна проблема реалізації реформ. У статті розглядається це питання крізь призму верховенства права, належного урядування та принципів пропорційності втручання в економічні свободи з метою забезпечення економічного добробуту. Це досить абстрактне формулювання питання потребує його аналізу через призму трансформації сучасної економічної системи та переосмислення функцій держави. Метою статті є визначення основних параметрів ефективності правового регулювання економічних інститутів. Доведено, що система гарантій економічних свобод базується на конституційних цінностях, які виражають консенсус щодо цільових установок учасників економічних відносин, їх цілепокладання. Ключовими факторами цього процесу є трансформація глобалізації та регіональне економічне співробітництво між державами, що змінює їхні функції. Зближення держави та приватного сектору виражається у диджиталізації економіки та зростанні ролі штучного інтелекту в економічних процесах, що дедалі більше впливає на зміст правил і процедур на ринку. Оскільки за таких умов змінюється структура професій та зайнятості, це призводить до розширення сфери інтелектуальної діяльності людства. Ключовим фактором трансформації українського конституціоналізму є відмова від постколоніальних практик управління через відносини ієрархії. Їх змінюють відносини гетерархії, які поєднують субординацію та горизонтальні зв’язки в економічній системі. Порядок визнання норм за допомогою поєднання приватного права та публічного механізму правотворення є на порядку денному. Аналогічним чином успіх економічних реформ обумовлений існуванням незалежних інституцій, що важко уявити без політико-правової складової. До таких інструментів належать судовий контроль за конституцією, неупереджене та незалежне публічне урядування, зокрема у діяльності незалежних державних установ, які рівновіддалені від політичних інститутів і ділових кіл. Економічні структури повинні брати участь у збереженні довкілля, впровадженні новітньої структури охорони здоров’я та наданні доступних і якісних адміністративних послуг населенню. Тому цінності та настанови щодо конкурентоспроможності, належної ділової практики на ринку забезпечуються інструментами економічного конституціоналізму, регуляторної держави та демократичної підзвітності. Засобами забезпечення цього є верховенство права, незалежні державні регулятори й вимоги щодо прозорості та належної процедури при ухваленні владних рішень.

Сторони договору страхування та особливості їх правосуб’єктності

Незважаючи на врегульованість страхових відносин вітчизняним законодавством, у ньому все ж існують деякі прогалини, що перешкоджають належному використанню інституту страхування для захисту майнових інтересів його учасників. У зв’язку з цим уваги з боку як науковців, так і законодавця потребують питання врегулювання правового статусу учасників страхових відносин, визначення їх місця у таких відносинах. Метою статті є дослідження правового статусу сторін договору страхування, аналіз існуючих підходів до його визначення, встановлення особливостей правосуб’єктності сторін договору страхування та надання пропозицій щодо подальшого вдосконалення законодавства у цій сфері. Характерною ознакою договору страхування як самостійного виду цивільноправових зобов’язань у межах групи договорів про надання послуг є те, що укладення договорів страхування становить безпосередньо предмет діяльності спеціальноуповноважених учасників цивільних відносин – страхових організацій (страховиків). У договірних відносинах страхування на стороні страховика може бути тільки та юридична особа, яка наділена можливістю здійснення нею страхової діяльності лише після одержання спеціального дозволу (ліцензії), що свідчить про наявність у юридичних осіб – страховиків спеціальної правосуб’єктності. Страхова організація наділена загальною правоздатністю юридичної особи зі спеціальним обсягом дієздатності як фінансової установи. Замовником страхової послуги – страхувальником за договором страхування може бути дієздатна фізична особа або юридична особа, яка має страховий інтерес, тобто зацікавленість в ненастанні страхового випадку. З урахуванням значної ролі страхового інтересу у виникненні та існуванні договірних страхових правовідносин, обґрунтовано доцільність передбачення на законодавчому рівні втрати страхового інтересу страхувальника (застрахованої особи) як однієї з підстав припинення договору особистого страхування та страхування цивільної відповідальності, за якими не передбачається можливості передання страхового захисту іншій особі. Водночас припинення існування страхового інтересу страхувальника за договором майнового страхування не може бути підставою для припинення дії відповідного договору. Непрофесійний статус страхувальника й асиметрія сторін договору страхування дають можливість розглядати страхувальників – фізичних осіб як споживачів страхових послуг і, відповідно, поєднувати питання здійснення та захисту їхніх прав зі здійсненням і захистом прав споживачів. У зв’язку з цим встановлено, що до договірних відносин зі страхування за участю фізичної особи як споживача можуть застосовуватися норми Закону України “Про захист прав споживачів” у частині, не врегульованій страховим законодавством. Споживачем страхових послуг запропоновано вважати не лише дієздатну фізичну особу, яка укладає зі страховиком договір страхування, а й фізичну особу, в інтересах та на користь якої укладений договір страхування, та яка отримує страхову послугу, необхідну для задоволення особистих потреб, безпосередньо не пов’язаних із підприємницькою діяльністю цієї фізичної особи або виконанням нею обов’язків найманого працівника.

Транснаціональний нотаріальний процес: становлення нового напряму науки про нотаріат

Сучасний стан розвитку теорії нотаріального процесу можна визнати задовільним, оскільки вчені виконали значну роботу з аналізу та вирішення тих проблем, із якими стикаються нотаріуси та інші уповноважені на вчинення нотаріальних дій особи. Тому вважаємо доцільним привернути увагу до малодосліджених питань, які пов’язані з вчиненням нотаріальних проваджень з іноземним елементом. У зв’язку з цим у статті запропоновано підходи до формування такого поняття, як “транснаціональний нотаріальний процес”, визначення його складових і функцій. Мета статті полягає у тому, щоб сформувати концептуальні підходи до сприйняття сутності, змісту транснаціонального нотаріального процесу, його місця у правовій системі, значення для науки й охорони безспірних прав суб’єктів цивільних відносин з іноземним елементом через вчинення нотаріальних дій і висловити автор ські гіпотези на предмет такого поняття, як “іноземний елемент” у теорії нотаріального процесу. Тоді, коли значна частина українців перетинає кордони України, вступає у різноманітні відносини в іноземних країнах, а також на території України іноземні громадяни набувають права власності на об’єкти нерухомості, не можна не володіти інформа цією про те, які наслідки виникатимуть при вступі їх до шлюбу, у разі смерті тощо. Тому потрібно активно збирати і систематизувати інформацію про те, які особливості спадкування будуть у випадку смерті громадянина України за кордоном та іноземця в Україні, хто і які нотаріальні дії в такому або подібному випадках має право вчиняти. Практично в кожній країні світу існує своя система спадкування, яка відрізняється від вітчизняної моделі, але в Україні вони залишаються практично недослідженими. В іноземних країнах напрацьовано величезний досвід діяльності нотаріусів, який залишається так само мало вивченим українськими вченими, але його аналіз мав би показати оптимальні шляхи удосконалення організації та діяльності українського нотаріату, налагодження зв’язків між нотаріусами різних країн. Водночас величезні обсяги інформації мають бути систематизовані, інакше вони так і залишаться не використаними. Всі наведені аргументи й спонукали автора до дослідження означеної проблематики.