Спірні питання солідарної відповідальності посадових осіб акціонерного товариства за збитки, завдані товариству

Мета статті полягає у формулюванні підстав та умов притягнення до солідарної відповідальності посадових осіб акціонерного товариства (АТ) за збитки, завдані товариству їхніми діями (бездіяльністю). У статті проаналізовано норми Господарського кодексу України (ГК України) та корпоративного законодавства, якими передбачено солідарну відповідальність посадових осіб товариства за збитки, завдані товариству їхніми діями (бездіяльністю), та актуальна правозастосовна практика Верховного Суду. Відповідальність посадових осіб є корпоративною і відрізняється від договірної та позадоговірної (деліктної) відповідальності за підставою та характером відносин, в яких вона застосовується. Підтримано наукову позицію про те, що у корпоративному праві повинен діяти принцип спеціалітету: відповідальність настає тільки за ті порушення, на тих підставах, за тих умов і відносно тих суб’єктів, які зазначені в законі, установчих документах юридичної особи або корпоративному договорі. Оскільки відповідальність будь-якої особи не може встановлюватися за аналогією, для притягнення до відповідальності посадових осіб товариства завжди маж бути точно визначений юридичний факт (дії, бездіяльність), із яким закон пов’язує настан ня відповідних негативних для товариства наслідків. Визначено, що правопорушенням у сфері корпоративного управління є протиправна поведінка (дія чи бездіяльність) особи, яка не відповідає імперативним нормам закону (нормам, які встановлюють повноваження органів товариства та порядок їхньої реалізації), внутрішнім документам товариства, якими встановлено обов’язки таких осіб, звичаям ділового обороту, умовам цивільно-правового договору, укладеного із такою особою, та порушує суб’єктивні права іншого учасника корпоративних відносин або товариства. Перелік протиправних дій посадових осіб закріплений у ст. 89 ГК України. Визначено, що підставою притягнення до солідарної відповідальності посадових осіб АТ за збитки, завдані товариству їхніми діями (бездіяльністю), є спільно вчинене посадовими особами товариства правопорушення у відносинах корпоративного управління. Умовами притягнення до солідарної відповідальності посадових осіб товариства є протиправність, наявність шкоди, причинно-наслідковий зв’язок, вина порушника в їх сукупності. Презумп-ція винуватості боржника, яка діє у цивільному та господарському праві, має застосовуватися і у відносинах корпоративного управління. Вина посадової особи, дії якої можуть бути кваліфіковані як підстави цивільно-правової відповідальності за заподіяні товариству збитки, повинна презюмуватися. Обов’язок доведення факту протиправної поведінки, розміру завданої шкоди та прямого причинного зв’язку між правопорушенням і шкодою покладено на позивача. Посадові особи товариства можуть бути звільнені від відповідальності за завдані товариству збитки, якщо доведуть, що їхні дії не виходили за межі звичайного ризику при прийнятті відповідних управлінських рішень, у зв’язку з якими настали негативні наслідки для товариства. Притягнення посадової особи до відповідальності лише за порушення загальних засад добросовісності та розумності неможливе.

Вступ до герменевтичної теорії природного права

Метою статті є прояснення правової складової фундаментального досвіду як досвіду сенсу та окреслення у такий спосіб контурів герменевтичної теорії природного права. Окреслено загальні перспективи та деякі напрями застосування герменевтичної оптики для осмислення проблеми природного права як проблеми співвідношення фактичності і значущості у структурі людського досвіду. Герменевтичне осмислення проблеми природного права відбувається у три кроки. Спершу здійснено реконструкцію теорії герменевтичного досвіду як досвіду розуміння себе, Іншого і світу. Останнє мислиться як спосіб буття людини у світі, що виявляється можливим завдяки герменевтичній відкритості як первинному визнанню Іншого. Другу частину статті присвячено виявленню у структурі герменевтичного досвіду іманентного йому правового виміру, який локалізовано в постійній напрузі між таким, що уможливлює досвід сенсу, взаємним визнанням і таким, що його не можна уникнути, ризиком невизнання. Насамкінець встановлюється зв’язок між структурою герменевтичного досвіду та правовими інститутами, що вони розглядаються як підтвердження взаємного пуб лічного визнання людьми одне одного. Зокрема, продемонстровано, що людська гідність є не штучною конструкцією, до якої людство вимушене було вдатися заради самозбереження, і не порожньою політичною декларацією, а фундаментальною цінністю інших людей, зумовленою особливістю людського досвіду як досвіду розуміння, можливого лише в діалозі. Через виявлення правового виміру досвіду людини як досвіду сенсу окреслено контури герменевтичної теорії природного права як онтологічної теорії, що вбачає підстави права у “природі речей” і як така становить альтернативу, з одного боку, релятивізму правового позитивізму, а з другого – догматизму деонтологічних теорій природного права.

Що таке природне право? Концепція природного права у світлі соціального натуралізму

У статті викладені результати започаткованого автором у 1993 р. науко вого пошуку шляхів відродження ідеї природного права на новій світоглядній основі з огляду на актуальні виклики, що постали перед сучасною юриспруденцією. Основну проблему сучасної юриспруденції автор вбачає у розкритті потенціалу ідеї природного права, застосовуючи нову методологію, засновану на розвитку світоглядних ідей прогресивних мислителів, зокрема Дж. Локка і Е. Дюркгейма. Саме цій проблемі і присвячена стаття. Мета статті – за допомогою адекватної методології розкрити сутність ідеї природного права і виявити її можливості для забезпечення правового прогресу в сучасних умовах. Для досягнення цієї мети автор використав методологію, засновану, зокрема, на світоглядних ідеях Дж. Локка і Е. Дюркгейма. Розвиваючи ідеї зазначених учених, автор доходить висновку, що продуктивним світоглядним інструментом для розуміння соціальних феноменів, зокрема і права, є соціальний натуралізм, тобто вчення, згідно з яким поряд із фізичною і біологічною формами природи є третя форма природи – соціальна природа, яка існує за своїми законами природи, відмінними від законів фізичної і біологічної форм природи. У результаті застосування методології, заснованої на соціальному натуралізмі, автор пропонує нове бачення соціального феномену “права”, основою якого є закони природного права як різновид законів соціальної природи. Відповідно до цього у статті піддаються критиці концепції природного права, які ігнорують факт реального існування і дії законів соціальної природи, і зокрема законів природного права. З огляду на соціально-натуралістичне праворозуміння автор пропонує по-новому розв’язувати актуальні проблеми юриспруденції. Зокрема, обґрунтовується необхідність заснувати правопорядок у суспільстві (і міжнародний правопорядок) на принципі верховенства законів природного права. У світлі соціального натуралізму по-новому трактуються фундаментальні фактори правової реальності. У результаті дослідження феномена права за допомогою методології, заснованої на соціальному натуралізмі, автор доходить висновку, що природне право – це закони соціальної природи, що визначають природні права і природні обов’язки людей у їх суспільному житті і які мають втілюватися у форму позитивного законодавства. А останнє є інструментом для забезпечення узгодженості суспільного життя людей із законами природного права. Відповідно до соціально-натуралістичного праворозуміння фундаментальне понят тя “право” визначається як закони природного права, відкриті людьми, відображені в їх правовій культурі і втілені ними в форму позитивного законодавства та практику його застосування. У висновках формулюються ідеї для соціальної практики, що випливають із принципу верховенства законів природного права.

Україна на шляху до уніфікованої трастоподібної конструкції в умовах глобалізації

В умовах глобалізації та зумовленої цим необхідності кращого поєднання європейських цінностей і принципів з ефективністю та зростанням, рушійною силою перетворення України в процвітаючу економіку та націю мають бути гнучкі трастоподібні конструкції, здатні конкурувати з англо-американським трастом, іншими найкращими інструментами управління майном. Цим зумовлена необхідність переосмислення розуміння вітчизняних правових конструкцій довірчої власності й управління майном із застосуванням нової методології, заснованої на функціональному підході, що передбачає впровадження у вітчизняне право уніфікованої трастоподібної конструкції, яка функціонально відображатиме англо-американський інститут й інші найкращі аналоги фідуціарного управління майном у цивільно-правовому просторі. Сутність англо-американського трасту й інших найкращих аналогів фідуціарного управління майном в умовах цивільно-правового простору функціонально найкраще відображає фідуціарний фонд, що є трастоподібною конструкцією, згідно з якою управитель управляє і здійснює контроль над відокремленим майном (від іншого майна управителя, засновника, вигодонабувача та вимог їх кредиторів) від свого імені та в інтересах вигодонабувача або визначеної суспільно корисної мети, засновник та/або вигодонабувач мають право на витребування цього майна у випадку неправомірного набуття майна третіми особами, або недобросовісного здійснен ня прав управителем. За сферою дії фідуціарний фонд покликаний стати універсальним правовим інститутом, положення якого поширюватимуться на будь-які відносини фідуціарного управління майном, зокрема довірчої власності й управління чужим майном, якщо інше не передбачено законом або правочином про встановлення фідуціарного фонду. Мета статті полягає у формуванні загальних положень уніфікованого інституту фідуціарного управління майном (поняття, природа, предмет, підстави виникнення, елементи), що функціонально відображатиме англо-американський траст, інші найкращі аналоги фідуціарного управління майном юридично сумісними в цивільноправовому просторі засобами. У висновках пропонуються визначальні положення інституту фідуціарного управління майном як функціонального відображення англо-американського трас ту, інших найкращих аналогів фідуціарного управління майном у цивільноправовому просторі. Ця стаття є спробою переосмислити розуміння вітчизняних конструкцій довірчої власності й управління майном із метою визначення загальних правових орієнтирів гнучкого та конкурентного інструменту фідуціарного управління майном, який поширюватиметься на всі титули фідуціарного управління майном і функціонально віддзеркалюватиме англо-американський траст, інші найкращі аналоги фідуціарного управління майном у цивільно-правовому просторі в умовах глобалізації та необхідності кращого поєднання європейських цінностей і принципів з ефективністю та зростанням. Порівняльно-правова складова цього дослідження сприятиме визначенню загальних принципів і найбільш ефективних і придатних для вітчизняного права моделей фідуціарного управління майном, з урахуванням спільних і відмінних властивостей права країн різних правових сімей – англо-американської, романо-германської та зі змішаною юрисдикцією. У будь-якому разі хотілося б розглядати цю статтю як джерело натхнення у пошуку кращого інструменту управління майном у цивільно-правовому просторі.

Фізичні та юридичні особи, що звертаються до суду із заявами про захист прав, свобод та інтересів інших осіб у цивільному процесі

Стаття присвячена правовим підходам до визначення представництва у суді, вивченню формування правових передумов для відкриття провадження у справі за захистом прав, свобод та інтересів інших осіб через призму суб’єктного складу. Метою статті є аналіз положень чинного законодавства на предмет правової регла ментації права фізичних та юридичних осіб на звернення до суду із заявами про захист прав, свобод та інтересів інших осіб у цивільному процесі задля формування відповідних пропозицій. Проаналізовано положення чинного цивільного процесуального законодавства з об’єктної та суб’єктної точок зору. У статті докладно розглянуто різні доктринальні підходи та наукові позиції вітчизняних і зарубіжних учених з приводу правового статусу, підстав для звернення, процесуальних прав та обов’язків фізичних і юридичних осіб, що звертаються до суду із заявами про захист прав, свобод та інтересів інших осіб у цивільному процесі. Окрему увагу авторка приділила дослідженню вітчизняної судової практики, зокрема правовій позиції Великої Палати Верховного Суду з приводу питань правоздатності неурядових організацій, що не мають статусу юридичної особи та можуть мати визначені національним законом особливості, обмеження порівняно з неурядовими організаціями, які мають статус юридичної особи. Насамперед акцентовано увагу саме на процесуальній правоздатності громадських організацій. Крім того, здійснено огляд практики Європейського суду з прав людини, яка є частиною українського національного законодавства. Зокрема, детально розглянуто справи Centre for Legal Resources on behalf of Valentin Câmpeanu v. Romania, D.H. and Others v. the Czech Republic, Oršuš and Others v. Croatia, Aksu v. Turkey та зроблено відповідні висновки. На підставі проведеного дослідження авторка зробила ґрунтовні висновки. Зокрема, вчена встановила, що в сучасних умовах участь у цивільному процесі фізичних і юридичних осіб у порядку ст. 56 Цивільного процесуального кодексу України не відповідає меті участі у цивільному процесі органів та осіб, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, а тому вони повинні бути виключені із суб’єктів цієї статті Кодексу.

Судові процедури у справах щодо неплатоспроможності та банкрутства юридичних осіб: сутність

Формування нового правового поля задля удосконалення регулювання відносин у сфері неплатоспроможності та банкрутства зумовило необхідність переосмислити теоретичні та практичні підходи до розуміння і застосування правових норм, що регулюють судові процедури відносно боржників – юридичних осіб. У статті проводиться ґрунтовний правовий аналіз сутності та розуміння судових процедур як інституту загалом, так і передбачених згідно з Кодексом України з процедур банкрутства, а також судової практики зокрема. Він свідчить про наяв ність окремих правових прогалин і колізійність правових норм, недостатність їх повноти та визначеності. Це, безумовно, порушує принципи якості законодавства та перешкоджає забезпеченню належних умов для ефективної реалізації прав та обов’язків учасників відносин неплатоспроможності й банкрутства, і, як наслідок, негативно відображається на функціонуванні ринку й економічних відносинах. Мета статті полягає в окресленні сутності судових процедур у справах щодо неплатоспроможності та банкрутства з огляду на цілі кожної із передбачених законодавством процедур, що є квінтесенцією для належного врегулювання відносин неплатоспроможності та досягнення необхідних наслідків для всіх залучених учасників. За допомогою порівняльно-правової методології окреслено відмінності й особливості у правовому регулюванні інституту судової процедури із попереднім законодавством у сфері неплатоспроможності. Логіко-семантичний метод дав змогу виявити важливі елементи й ознаки у смисловій наповненості судової процедури. На підставі системного правового аналізу судової практики визначено певні недоліки та прогалини у праворозумінні й тлумаченні судових процедур, а також неналежне (необачливе) вживання і застосування такої категорії в окремих сферах правового регулювання, відмінного від сфери відносин неплатоспроможності, та яке непритаманне судовій юрисдикції, що не може бути прийнятним у площиніякісного правового регулювання, правової визначеності та верховенства права загалом. За допомогою методу аналогії виявлено неузгодженість судової практики та законодавства щодо розуміння встановлених у ньому правових понять, зокрема судових процедур. У науковій статті також були застосовані такі методи правового дослідження, як гіпотетичний, аксіоматичний, формально-юридичний, які суттєво сприяли розкриттю сутності судової процедури у справах щодо неплатоспроможності та банкрутства і формулюванню узгодженого її тлумачення. У процесі наукової розвідки сформульовано дефініцію правової категорії “судова процедура”, яку доцільно закріпити на законодавчому рівні та застосовувати у практичному значенні, зокрема під час обґрунтування судових рішень, що сприятиме узгодженості підходів у процесі прийняття таких рішень. Попри це, концепційне тлумачення судової процедури залишається залежним від ракурсу наукових поглядів та повноти їх відображення. У статті також визначено необхідність розмежування судових процедур на окремі категорії, що відповідатимуть меті та завданням кожної із них. Зокрема, пропонується диференціювати судові процедури, передбачені як згідно із чинним законодавством, так і у разі появи у законодавчих нормах нових видів процедур, на превентивні судові процедури, судові процедури відновлення платоспроможності боржника, судові процедури банкрутства та судові процедури примирення. Такий розподіл на окремі категорії сприятиме відповідному розумінню мети впровадження необхідних заходів під час кожної із судових процедур. Проведений правовий аналіз теоретичних напрацювань, судової практики та законодавчого регулювання у сфері судових процедур відносно юридичних осіб – боржників вкотре підтверджує необхідність як у вдосконаленні підходів до розуміння сутності судових процедур, їх мети та наслідків за допомогою правил правничої мови, так і у підвищенні якості правових норм, неухильному дотриманні принципів права та законотворення.

Юридична доктрина України: актуальність і науково-методологічні основи

Стаття присвячена проблемі актуальності та методологічним основам формулювання і реалізації юридичної доктрини в сучасній Україні. Мета статті полягає у визначенні поняття юридичної доктрини України і методологічних засад формування її змісту у зв’язку з поняттям національної ідеї України. Обґрунтовується необхідність доктринального визначення національної ідеї України та розкривається поняття і методологічні основи юридичної доктрини України. У статті зазначається, що існуючі у світі системи позитивного права на сучасному етапі розвитку вимагають їх пристосування до потреб демократії, а норми права мають орієнтуватися на критерії, установлені філософською доктриною сучасної епохи. Відзначено наявність кризи управління на засадах старих підходів у сучасному світі та необхідність змін національних держав через відмову їх від принципу “розділяй і владарюй” і переходу державного управління на начала протилежного принципу управління – об’єднання людства в одно ціле, зі зростаючим забезпеченням у суспільстві соціальної справедливості. Розкривається значення у цьому контексті національної ідеї як конкретного орієнтиру національного розвитку країни, що набуває значення національної цілі та, водночас, необхідної умови – теоретичного засобу для здійснення перетворень. Зроблено висновок, що універсальною національною ідеєю сучасності стає розбудова незалежних, суверенних, демократичних, соціальних, правових національних держав, і що залежно від конкретно-історичних умов кожної держави ця універсальна ідея набуває специфічного змісту, своєї особливої національної ідеї для кожної країни. Визначено наукове поняття юридичної доктрини як діалектичної єдності загального, особливого та окремого, а саме: загальнодоктринальних підходів, спеціальнодоктринальних ідей і концепцій та конкретно-доктринальних положень і рішень. Стверджується, що юридична доктрина України – це системне уявлення про комплекс не перетворення політичної та правової систем України на науковій основі; той проєкт, який поєднує різні ідеї перетворень “під прапором” національної ідеї України, розвиваючи її на основі наукового методу сходження від абстрактного до конкретного. Юридична доктрина – не програма чи план розвитку країни, а проєкт юридичного механізму публічної влади, який є тільки однією зі складових програми (плану) розвитку країни. Як така складова вона визначає зміст правової політики. Визначено поняття юридичного механізму публічної влади. Наведено схематичну характеристику методологічних основ юридичної доктрини України як розгортання її поняття відповідно до методу сходження від абстрактного до конкретного, що дає змогу усвідомлення її поняття.

The Impact of New Technologıes on Human Rıghts ın the Context of the Rıght to be Forgotten and the Rıght to Prıvacy

The development of new technologies also has an impact on human rights. In the previous “epochs” of global information society, it was stated that that traditional rights can be exercised online. For instance, in 2012 (and again in 2014 and 2016), the UN Human Rights Council emphasized that ‘the same rights granted to people, so to speak, in an “offline” manner, must be protected online as well’. This, in its turn, implicitly brought to the reality that the new technetronic society did not create new rights. Though, we should take into consideration that in the digital world national legislative norms that guarantee the confidentiality of personal data often do not catch up with the technological development and, thus, can’t ensure confidentiality online. Therefore, the impact of digitalization on human rights within the frames of international and national laws should be broadly analysed and studied. The article’s objective is to analyze the impact of new technologies on human rights in the context of the right to be forgotten and right to privacy. Because the development of new technologies is more closely linked to the security of personal data. With the formation of the right to be forgotten, it is the issue of ensuring the confidentiality of certain contents of personal data as a result of the influence of the time factor. The authors conclude that, the right to be forgotten was previously defended more in the context of the right to privacy. However, they cannot be considered equal rights. The right to be forgotten stems from a person’s desire to develop and continue his or her life independently without being the object of criticism for any negative actions he or she has committed in the past. If the right to privacy contains generally confidential information, the right to be forgotten is understood as the deletion of known information at a certain time and the denial of access to third parties. Thus, the right to be forgotten is not included in the right to privacy, and can be considered an independent right. The point is that the norms of the international and national documents, which establish fundamental human rights and freedoms, do not regulate issues related to the right to be forgotten. The right to be forgotten should be limited to the deletion of information from the media and Internet information resources. This is not about the complete destruction of information available in state information systems. Another conclusion of authors is that the media and Internet information resources sometimes spread false information. In this case, there will be no content of the right to be forgotten. Because the main thing is that the information that constitutes the content of the right to be forgotten must be legal, but after some time it has lost its significance. The scope of information included in the content of the right to be forgotten should not only be related to the conviction, but also to other special personal data (for example, the fact of divorce).

Звернення суб’єктів права на конституційну скаргу до Конституційного Суду України: окремі аспекти

З появою в Україні інституту конституційної скарги у фізичних та юридичних осіб виникла можливість захистити в Конституційному Суді України (КСУ) свої конституційні права і свободи особисто, а не опосередковано. Проте статистка щодо звернень осіб із конституційною скаргою та ефективність їх подання вказують на низький рівень розуміння та дотримання вимог, передбачених Законом України “Про Конституційний Суд України”, суб’єктами права на конституційну скаргу. У статті висвітлюються найактуальніші помилки осіб, які звертаються до КСУ з конституційною скаргою. Метою статті є висвітлення найактуальніших помилок осіб, які звертаються до КСУ з конституційною скаргою. Із аналізу ухвал про відмову у відкритті конституційного провадження у справах за конституційними скаргами випливає, що основними причинами таких помилок є: конституційна скарга не містить обґрунтування тверджень щодо неконституційності оспорюваних положень законів України; звернення до КСУ неналежним суб’єктом; пропущення строку подання конституційної скарги. Розкрито та досліджено кожну із зазначених вище причин. Зроблено висновок про шляхи подолання цієї проблеми та окреслено коло аспектів задля підвищення рівня прийняття конституційних скарг у провадження.