EGOLOGY INSTEAD OF PSYCHOLOGY: WHAT IS WRONG WITH THE GODDESS?

The article contains a critical analysis of the ancient Greek myth about the goddess Psyche, whose name was given to psychology. The author of the paper demonstrates, that popularity of the given story is determined by the widely spread positive illusions, which are peculiar to human psyche. At the same time, the ideas about the object of psychology, which are based on the ancient myth, are non-adequate from the scientific point of view. They hamper the progress of psychology towards a full-fledged science. The paper proves the necessity and possibility of implementing the term «egoism» as the central notion in the ultimate fundamental theory for modern psychology («egology») and the adjacent sciences, thus building a logical scientific hierarchy «bio-psycho-socio». The arguments under consideration are based on theoretical discourse as well as on experimental results obtained by the author in longitudinal investigations with the help of the ESM techniques. The suggested operation brings multiple benefits for psychology as well as some changes in morality and religion. The author regards that it will help psychology to transform gradually into real scientific discipline and will further scientific progress in general. Стаття містить критичний аналіз давньогрецького міфу про богиню Психею, ім’я якої дане психології. Автор статті демонструє, що популярність цього оповідання визначається широко поши­ре­ними позитивними ілюзіями, які властиві людській психіці. Водночас ідеї про об’єкт психології, що ба­зуються на древньому міфі, є недоцільними з наукової точки зору. Вони перешкоджають руху психології до повноцінної науки. У статті обґрунтовується необхідність і можливість застосування терміну «егоїзм» як центрального поняття в основній фундаментальній теорії сучасної психології («егології») і суміжних науках, що вибудовує логічну наукову ієрархію «біо-психо-соціо». Розглянуті аргументи ґрун­ту­ються як на теоретичному дискурсі, так і на експериментальних результатах, отриманих автором в процесі довго­тривалих досліджень за допомогою методів ESM. Запропонована операція дає багато переваг для психології, а також для деяких змін у моралі та релігії. Автор вважає, що це допоможе психології поступово трансформуватися у справжню наукову дисципліну і сприятиме науковому прогресу в цілому

НАРЦИСИЧНА САМОРЕГУЛЯЦІЯ ОСОБИСТІСНОГО САМОЗДІЙСНЕННЯ

Теоретично проаналізовано проблему функціонування нарцисичної саморегуляції особистості, її зв’язку із особистісним самоздійсненням. Нарцисична саморегуляція – механізм, який здатен ефективно підтримувати цілісність та зв’язок усіх елементів Self-системи, зберігати позитивне уявлення про себе. Виявлено, що самоцінність особистості грає роль індикатора саморегулятивних процесів, що мають сто­сунок до загальної осмисленої екзистенційної зміни особистості. Емпірично підтверджено, що нарцисична саморегуляція яка вивчається у загальному контексті сили Self, перебуває у статистично значущому зв’язку із параметрами особистісного самоздійснення та задоволеності життям: чим більш адекватною є нарцисична саморегуляція, тим ефективніше проявляється персональність людини, її здатність до само­трансцендентності, свободи й особистісної відповідальності також її екзистенційність. Адекватне функ­ціонування нарцисичної саморегуляції існує у прямому зв’язку із суб’єктивною оцінкою життя як більш осмисленого та наповненого індивідуальними життєвими змістами та цінностями. Досліджено, що такі особи більш схильні перебувати в діалогічному обміні зі світом і тим наблизитися не тільки до когнітивно вималюваного уявлення про ціннісні сенси, але і до їх втілення, та є сприятливими до того, аби цінності впливали на їх особистісну структуру. Тож нарцисична саморегуляція – це механізм, який дбає про здорову самоцінність людини, її цілісність, автентичне сприйняття себе у світі наповненому цінностями, на які і спрямовує свою психічну активність особа. Тобто адекватний, або іншими словами, «здоровий» нарцисизм є необхідною ланкою в структурі Self – самоцінність – самоздійснення. The problem of functioning of personal narcissistic self-regulation and its connection with personal sense of self-fulfillment was theoretically analyzed. Narcissistic self-regulation is a mechanism that can effectively maintain the integrity and stable connection between all elements of the Self-system, it also works on the main­tai­ning a positive perception of Self. It was disclosed that the sense of the individual self-value plays the role of indi­ca­tor (some kind of informer) for self-regulatory processes. The last ones are related to the general meaning of the existential change. It was empirically confirmed that narcissistic self-regulation, which was investigated as the general manifestation of Self’s power, stays in statistically significant relations to subscales of the personal self-fulfillment and life satisfaction indicators: the more adequate the narcissistic self-regulation is – the more effective is the disclosure of human’s personality, the ability to self-transcend and experience freedom, such people are more able to take responsibility on their «being» and «living». Also, the normal functioning of the narcissistic self-regulation exists in the straight connection with the subjective assessment of life as more meaningful and filled with individual vital senses and values. Such persons are able to stay in a dialogical exchange with the world and feel more naturally to tolerate life values that may influence on their personal Self structure. Thus, narcissistic self-regulation is a mechanism that takes care about the normal and healthy individual self-value and self-esteem, acts like the instrument of the integrity and the authentic perception of selfhoods and personal essence in the environment.

КУЛЬТУРНО-ІСТОРИЧНА ТЕОРІЯ ТА МЕТОДОЛОГІЯ Л. С. ВИГОТСЬКОГО

У статті доводиться, що Л. С. Виготський створив нову, справжню методологію, застосування якої дало змогу отримати і, головне, проінтерпретувати абсолютно нові й дуже важливі наукові факти. Аналізуються методологічні основи та вимоги до психологічних досліджень. Історико-генетичний погляд як на будь-яке психологічне явище, так і на психологію особистості в цілому, є першою методологічною вимогою будь-якого психологічного дослідження. Друга вимога стосується самого аналізу (тлумачення) наукових фактів. Оскільки предмет дослідження (будь-яке психічне явище) існує в дійсності виключно в рамках цілісності, аналіз, щоб бути науковим і об’єктивним, мусить не втрачати цю цілісність. По-третє, головна причина редукції в сучасній психології полягає в тому, що реальні дослідження часто «зсуваються» з власне психологічного предмету. Наступним методологічним положенням є необхідність спеціального психологічного аналізу артефактів. Л. С. Виготський з’ясував і довів, що психічне детермінується пси­хіч­ним, адже потреби й мотиви – суто психічні явища. Інші речі – соціальне, духовне, біологічне, – безумовно, вступають у взаємодію з потребами, але самі ніколи не детермінують їх. Це є дійсно психологічна де­термінація – вплив цілого (психіки) на всі її складові частини. Істотною умовою тут виступає присвоєння культурного досвіду, опосередковане взаємодією з іншими людьми. Наголошується, що культурно-історична психологія особливим чином досліджує допомагальну взаємодію дорослого і дитини. У про­соціальному плані – плані винесеного зовні, інтерпсихічного функціонування – вперше з’являється вища психічна функція, що переходить потім у внутрішній, згорнутий, інтрапсихічний план.

РОЗРОБКА ІНТЕГРАТИВНИХ СТРАТЕГІЙ У ПСИХОЛОГІЇ: ЗВЕРНЕННЯ ДО ТВОРЧОЇ СПАДЩИНИ Г. О. БАЛЛА

Окреслено сучасну пізнавальну ситуацію та методологічні проблеми психології. З огляду на ситуацію в науці показано, що сформульована й розвинута Г. О. Баллом раціогуманістична орієнтація в методології людинознавства має значний евристичний потенціал щодо розробки інтегративних стратегій у психології. Пошук шляхів забезпечення інтеграції психологічного знання, опрацювання варіантів відпо­від­них технологій учений вважав нагальним науковим завданням. Г. О. Балл проаналізував труднощі ін­те­грації, зокрема зумовлені поліваріантністю пізнання предмету психологічного дослідження; роллю суб’єк­тивних преференцій дослідника; наявністю суб’єктних якостей у досліджуваних; необхідністю узгодження результатів застосування методів різного ступеня об’єктивності. В контексті творчих напрацювань вченого, зокрема ідей, які ним були висловлені, проте не набули достатнього розвитку в його працях, нами за­пропоновано інтегративно-екзистенційний підхід, спрямований на розробку інтегративних стратегій пізнання, насамперед особистості. Зазначений підхід базується на загально-наукових принципах цілісності, активності, розвитку та взаємодії. Засадничим для підходу є принцип раціогуманізму в його світоглядних та методологічних вимірах. Окреслено також суттєві для підходу принципи «ученого незнання», по­трій­ного моделювання досліджуваної реальності, неостаточності теорії, її інструментального призначення, до­пов­нюваності теорій, гнучкості методологічного бачення, рефлексивної «лінзокритики», осмислення «присутності» автора теорії, врахування стану психічної реальності та її антиномічності, чутливості до потреб дослідницької практики. Запропоновано низку аналітичних процедур, які доповнюють і посилюють одна одну. Різнобічність процедур створює основу для 1) співставлення різних концептуальних підходів до конкретної досліджуваної проблеми, 2) створення ампліфікованих моделей. Методи інтегративно-екзис­тенційного підходу, спрямовані на певну проблему, відповідно розширені і технологічно конкрети­зовані, можуть бути дієвим інтегративним інструментом у пізнанні особистості.

МЕТАТЕОРЕТИЧНА РЕКОНСТРУКЦІЯ ПРЕДМЕТНОГО ПОЛЯ КАНОНІЧНОЇ ПСИХОЛОГІЇ

Наука як сфера пізнавальної творчості та духовного продукування раціонального знання фунду­ється на розлогій сув’язі самобутніх правил, норм, канонів (гр. капоп – правило), що вироблені й апробовані до­стойниками людства упродовж століть. Пропоноване методологічне дослідження присвячене аналі­тичному відновленню і рефлексивному обґрунтуванню предметного поля канонічної психології як одного з вершинних творчих здобутків видатного українського психолога-мислителя другої половини ХХ століття академіка Володимира Андрійовича Роменця (1926–1998). Новизна здійсненого епістемного поступу сто­сується кількох аспектів конструктивного розв’язання зазначеної проблеми: по-перше, канонічна пси­хологія розглядається як післядіяльний інтеграційний підсумок розвитку трьох базових теоретичних дже­рел або дисциплін – історії всесвітньої психології, загальної психології і численних психологічних теорій ок­ре­мих психічних феноменів-подій (установки, ставлення, несвідомого, переживання, гри, особистості та ін.), тобто вона на метатеоретичному рівні знімає (заперечує і водночас зберігає у трансформованій подобі) їхній зміст у більш ємному, синтетичному, ущільненому вигляді; по-друге, відповідно до великої складності висвітлюваної проблеми підбирається адекватний способу її розв’язання багатомодульний інструмент – циклічно-вчинковий підхід, методологічна оптика якого містить чотири принципи, шість закономір­ностей і низку похідних нормативів розгортання рефлексивної миследіяльності; по-третє, підлягають аналізу й узмістовленню чотири головних сегменти упредметнення канонічної психології: як філософсько-психологічного напряму розвитку сучасного людинознавства, як науково-світоглядний «перехід від ХХ до ХХІ століття у психологічному думанні», як метасистема фундаментальних (основоположних стосовно за­сновків і сутності людського буття) психологічних знань, як головна течія розвитку теоретичної пси­хології інтелектуальними і семантичними засобами її саморефлексії; по-четверте, канонічна психологія, зосереджуючись на вивченні та конструюванні взірцевих феноменів і подій людського життя, набуває культурної вагомості як своєрідна світоглядна постава чи метапозиція бачення та осягнення психічного. Відтак висновується, що зазначений академічний напрям має поліаспектний, багатосегментний пред­мет, що сукупно входить у предметне поле теоретичної психології. Він, як надскладна філософсько-пси­хо­логічна метатеоретична конструкція, охоплює «всі визначні теорії, що виникли в історико-психологічному дискурсі», надаючи їм справжнього, засвідченого вчинковою подієвістю, смислу пізнання. Насамкінець окрес­люється чотириіпостасний структурно-функціональний цикл будь-якого логічно зрілого психо­логічного канону, що упрозорює як тенденцію-процедуру канонізації психічних феноменів, так і збагачує теоретичний світ канонічної психології. Доводиться, що цілком аргументованим у творчому досвіді натхненного пізнання для В. А. Роменця, універсальним й абсолютно достатнім у своїх можливостях орієн­ти­ром-засобом чи навіть світоглядом є психософія вчинку як методологія дослідження джерел, сутності і канонів-узірців людського буття, як дійсне –відповідально вчинкове – взаємопроникнення психології і фі­лософії мудрості, врешті-решт як універсальний алгоритм і методологічна схема буттєвого поступу людини до повнокомпонентного вчинку, до розгорнутого, особистісно натхненного і просякнутого ла­більним розумом, учинення.

МЕТОДОЛОГІЧНІ ОРІЄНТАЦІЇ У ДОСЛІДЖЕННІ ПРОБЛЕМ ОСОБИСТОСТІ

У статті аналізуються завдання методологічної рефлексії у сфері персонології, спрямованої на методологічну оцінку психологічних теорій та стану і завдання психологічної практики, вплив загаль­но­цивілізаційних тенденцій та внутрішній світ людини та її екзистенційні домінанти на сучасному етапі. Сформульовано завдання психології у напрямі вирішення проблем вдосконалення сучасного світу, попе­ре­дження проблем у розвитку особистості. Констатується відставання сучасної психології у дослідженні проблем персонології, яка часто пропонує неоптимальні шляхи їх вирішення, не враховує реальну онтологію людини, дається оцінка сучасній наративній психології. Акцентується увага на проблемі змісту внутріш­ньо­го світу людини, необхідність врахування її духовного Я, незорієнтованості психологічної науки на з’я­су­вання характеристик здорової особистості та оволодіння нею здоровим способом життя, з’ясуванні співвідношення індивідуального та спільнотного у природі людини, на проблемі поєднання життя людини в реальному та віртуальному світах, взаємодії з феноменами штучного інтелекту, ставиться завдання ство­рення нових методів вивчення особистості, з’ясування змісту та організації фахової психологічної освіти та аналізу досягнень української психологічної науки. Акцентується увага на необхідності вклю­чен­ня етичної проблематики в предмет психологічної науки, проблеми методологічної орієнтації персонолога та професійної відповідальності практичного психолога, вказується на деструктивні моменти у прак­тичній реалізації психологічного знання.

ОСОБЛИВОСТІ ПРОЯВІВ СТРЕСОВИХ СТАНІВ СУЧАСНИХ СТУДЕНТІВ ЗАКЛАДІВ ВИЩОЇ ТА ПРОФЕСІЙНОЇ ОСВІТИ

У статті представлені результати емпіричного дослідження особливостей стресових реакцій, які проявляються в навчальній діяльності сучасних студентів, що навчаються в закладах вищої та професійної освіти. Обґрунтовано актуальність вивчення проблеми навчального стресу сучасних українських студентів. Описано процедуру дослідження з використанням методики вивчення навчального стресу Ю. В. Щербатих та вибірку, яка нараховувала 600 студентів освітніх закладів міста Чернівці, серед яких студенти закладів вищої освіти склали 316 осіб, професійних училищ – 284. Серед досліджуваних було 283 чоловіків та 317 жінок. Вік досліджуваних студентів – від 15 до 45 років. На основі аналізу результатів емпіричного дослі­дження вивчено психологічні особливості проявів стресових станів сучасних українських студентів, що навчаються в закладах вищої та професійної освіти, визначено їхні спільні та відмінні особливості. З’ясовано, що за останнє десятиліття в загальній картині стресу зросла значущість проблем, пов’язаних з навчальною діяльністю та повсякденним функціонуванням студентів. Найбільш вираженими проявами навчальних стре­сів сучасних українських студентів є поведінкові, найменш вираженими – фізіологічні. Рівень екзаме­наційного стресу студентів закладів вищої та професійної освіти є істотно вищим, ніж десятиліття тому (до­слідження Ю. В. Щербатих, 2006). Рівень стресового навантаження студентів закладів вищої освіти є значно вищим, ніж в учнів професійних училищ. Дослідження дозволило виявити низку проблем, які потре­бують цілеспрямованої системної роботи, оскільки в усіх групах досліджуваних виявлено факт вживання частиною студентів алкоголю, наркотиків та паління сигарет. Саме ці особи, передусім, потребують психологічної допомоги фахівців щодо ефективних прийомів зняття стресового навантаження

ПСИХОЛОГІЧНІ АСПЕКТИ ІНДИВІДУАЛЬНОГО ПІДХОДУ В ІНКЛЮЗИВНІЙ ОСВІТІ

У статті здійснюється спроба теоретичного аналізу проблеми індивідуального підходу до учнів та його ефективності в процесі інклюзивної освіти. Аналізуються особливості індивідуальної освітньої програми, яка є результатом командної роботи фахівців. Саме цей документ є важливим для планування і оцінки освітніх послуг. Розглядається результативність співпраці учителя і психолога на прикладі вітчизняних та зарубіжних наукових шкіл, досвід роботи в корекційних класах і загальноосвітніх класах з включенням проблемних дітей. Адже взаємодія психолога з педагогом дозволяє педагогу більш глибоко зрозуміти особливості спільної діяльності вчителя і учня та беззаперечну необхідність вчительської допомоги, використання ним гнучкого підходу до особливостей всіх учнів. В роботі звертається увага на те що, реалізація теоретичних та практичних основ діагностики стану вищих психічних функцій дітей дозволяє спільно педагогу і психологу вирішити питання з підбору методик, градації складності завдань, які вводяться, наочного і вербального матеріалу, а також способу його подачі, що підвищує можливості самої дитини. Підкреслюється необхідність напрацювання спільної стратегії роботи класу, підвищення зацікав­леності та мотивації дитини до занять за рахунок використання сюжетних, ігрових методів навчання, реалізації принципу міжпредметних зв’язків на всіх заняття, врахування індивідуальних особливостей дітей під час оцінювання, що дозволяє підкреслити будь-які, навіть незначні успіхи кожної дитини. Аналіз джерел дає підстави сформувати уявлення про переваги інклюзивного навчання, а також про планування спільних дій у напрямі пристосування інклюзивного навчання до умов української школи

ФУНКЦІЇ НАРЦИСИЧНОЇ САМОРЕГУЛЯЦІЇ У КОНТЕКСТІ ОСОБИСТІСНОГО САМОЗДІЙСНЕННЯ

У статті теоретично обґрунтовано та емпірично встановлено зв’язок нарцисичної саморегуляції та особистісного самоздійснення. Нарцисична саморегуляція – це механізм саморегуляції психодинамічного типу, що дбає про стабільність та цілісність Self-системи, позитивне сприймання себе, здорову самоцін­ність та самоповагу. Конкретизовано, що особистісна самоцінність – це умова відкритості до екзистен­ційних цінностей, які пропонує життя; змога обрати та наважитися реалізовувати власний життєвий вибір; готовність дбати про особистий сенс існування. Нарцисична саморегуляція скерована на забез­пе­чення потреб безпеки та повноцінного функціонування у соціальному середовищі; пошук та підтримання ціннісних орієнтирів, увінчуючи все потребами вести більш наповнене, осмислене життя, яке не фік­сується лиш на самоствердженні, а розкриватиме себе у сповненості. Зафіксовано, що загальний показник самоздійснення (сповненості) перебуває у зв’язку майже з усі­ма показниками функціонування нарцисичної саморегуляції, зокрема рівнем нарцисизму та індексом функ­ціо­­нування системи Self. Виявлено, що особи з вищими показниками сповненості характеризуються більш наближеними значеннями індексу функціонування загальної системи Self до значень ідеально сильного Self при зростанні рівня нарцисизму. Натомість підвищений рівень нарцисизму не виключає того, що само­ре­гу­ляція виконує свою функцію навіть краще, ніж при рівні нижчому. Тож емпірично підтверджено, що від­чут­тя власної цінності може бути однією з важливих умов формування екзистенційної відкритості до світу. Статистично проаналізовано чинники сповненості, що лежать в основі функціонування нар­цисич­ної саморегуляції, та виявлено, що ними є: сила Self, значущість Self, наявність особистісного ідеалу само­достатності, низька схильність до знецінювання інших людей, менш актуальне прагнення похвали та отри­мання нарцисичної вигоди від захворювання, потреба в ідеальному Self-об’єкті, помірно виражена потреба в іпохондричному захисті від тривоги. Отже, підтверджено, що нарцисична саморегуляція причетна до задоволення потреби у сенсі життя, оцінки життєвого досвіду як більш наповненого змістом

МЕТАМОДЕРНІСТСЬКІ ЗАСАДИ МЕДІАПСИХОЛОГІЇ ОСОБИСТОСТІ (англ)

У статті наведено приклад реалізації методологічних засад метамодернізму в науковий дискурс медіапсихології особистості. Оскільки метамодернізм передбачає ситуативно виправдане почергове використання об’єктивних, кількісних, пояснювальних методів і суб’єктивних, якісних, описових методів, то обґрунтовується необхідність комплексних міждисциплінарних досліджень у царині медіапсихології загалом та медіавпливу зокрема із застосуванням методологічної тріангуляції, що використовує змішані методи – як експериментально-діагностичні із широким залученням математико-статистичних методів, так і герменевтичний метод, зокрема наративний аналіз. Насамперед здійснено перевірку статистичної значущості міжпоколінних та гендерних відмінностей між діагностованими змінними і зроблено висновок про універсальну й об’єктивну вікову і соціокультурну детермінацію цих відмінностей, а не їх тотальну зумовленість матеріальним становищем, політичною і правовою самосвідомістю громадян. Поєднання обох груп методів, що стосуються організації та медіації конфліктної взаємодії учасників політичного ток-шоу, дало змогу виявити хибні інтерпретації статистичного матеріалу, представлені в книжці С. Шустера «Свобода слова проти страху і приниження…», зумовлені браком професійно-психологічної компетентності автора, а також експлікувати провідні теми, смисли, рольові позиції, архетипні патерни поведінки учасників телепередачі. Подано аксіопсихологічну реінтерпретацію переживання масових емоцій Д. Муазі з позицій принципу інтегральної суб’єктності, висунутого З. Карпенко. Акцентовано на ролі ведучого як наратора, відповідального за режисуру телепередачі, та фасилітатора конфліктної взаємодії в негативному чи позитивному векторі.