ДО АНАЛІЗУ ПИТАННЯ ВАРІАТИВНОСТІ СОЦІАЛЬНО-ПСИХОЛОГІЧНИХ ФОРМ ПСИХІЧНОГО

Мета. Статтю присвячено аналізу психогностичної проблеми в межах теоретико-методологічних настанов синергетичного підходу. Актуальність розвідки обумовлена контекстом розробки питання варіативності соціально-психологічних форм психічного. Методи. Для цього дослідження було застосовано методологічний аналіз психогностичної проблеми з погляду синергетичного підходу. Результати. У статті розкрито специфіку синергетичного підходу до психогностичної проблеми порівняно з асоціативним та генеративним підходами. Обґрунтовано можливість розглядати змістовне навантаження термінологічної конструкції «форма організації психічного» як формально-змістовної системи. Крім того, через теоретичний аналіз та висвітлення уявлень про зміну форми організації психічного обґрунтовано необхідність виокремлення умов переходу психічних форм у соціально-психологічні та переходу соціально-психологічних між собою. А саме – доведено можливість розглядати змісти психіки як чинники збурення однорідності певної її форми. Низку уявлень щодо демаркації форм психічного було виокремлено шляхом аналізу положень загально-психологічної теорії діяльності. Останнє визначає специфіку переходів між різними формами системної організації психіки. Зі свого боку, це підтверджує те, що підґрунтям зміни структури системи в межах певної форми організації психічного виступає «продукт» (зміст), утворений в межах попередньої форми організації. Висновки. Аналіз наявних у загально-психологічному дискурсі уявлень щодо демаркації форм психіки дав змогу окреслити передумови специфіки переходу між ними. Такими передумовами виступають змінні, які співвідносні з певною формою організації психіки. А саме – механізм забезпечення змін у структурі системи; зміст як основний «продукт» упорядкованості в цій формі; критерій інтеграції (упорядкування) змісту психічного у «форму цілого». Водночас питання щодо конкретних критеріїв інтеграції в межах певної форми організованості психічного залишається відкритим. Натомість було сформульовано припущення, що критерії інтеграції у форму цілого видозмінюються в процесі філогенетичного та онтогенетичного розвитку реалізованої на людині системної організації психіки. Отримані результати аналізу переконують у тому, що майбутні дослідження порушеної проблематики містять перспективи своєї розробки в межах структурно-інтегративної методології.

МЕДІАРЕЛІГІЙНА АКТИВНІСТЬ ЯК ЧИННИК ПСИХОЛОГІЧНОГО БЛАГОПОЛУЧЧЯ ОСОБИСТОСТІ

Мета. У статті здійснено емпіричний аналіз психологічного благополуччя особистості у взаємозв’язку з її медіарелігійною активністю. Методи. Для реалізації мети дослідження були використані такі методи: стандартизовані опитувальники (Методика внутрішньої стійкості BASIC PH, Опитувальник «Стабільність психічного здоров’я – коротка форма» (MHCSF-UA) та опитувальник часової перспективи Ф. Зімбардо (україномовна адаптація О. Сеник)), а також метод наративу. Серед статистичних методів було застосовано кореляційний аналіз Пірсона та знаходження відмінностей в розподілі оцінок. Результати. Значна частина респондентів реалізує свою потребу у релігійній приналежності за допомогою медіасередовища (61,7%). Медіарелігійна активність статистично значимо прямо пропорційно корелює з типом автонаративу, позитивним минулим, стабільністю психічного здоров’я, віруваннями та цінностями. Тобто опитувані, що часто звертаються до інформаційних тематичних джерел та релігійних практик схильні позитивно оцінювати своє минуле, у них високі показники стабільності психічного здоров’я. Виявлено статистично значимі відмінності у показниках психологічного благополуччя опитаних, які є медіарелігійно активними, та тих, хто не використовує релігійні ресурси у медіапросторі. Такі данні свідчать, що медіарелігійно активні особистості осмислюють свій досвід та знаходять у ньому нові смисли, частіше відчувають щастя, можливість зробити важливий внесок для суспільства, цікавість до життя, знаходять опору у вірі та духовних цінностях, які допомагають пережити кризові періоди, а також схильні покладатися на Божественні сили у процесі вирішення проблем. Висновки. Медіарелігійна активність особистості пов’язана із високими показниками психологічного благополуччя, а саме із стабільністю психічного здоров’я, із віруваннями та цінностями як копінг стратегією подолання стресових життєвих обставин. Перспективою подальших досліджень може служити уточнення взаємозв’язків та відмінностей медіарелігійності особистості із іншими показниками психологічного благополуччя та психічного здоров’я.

Distrust as a psychological phenomenon

Purpose. The article provides a theoretical analysis of the problem of mistrust as a psychological phenomenon that is closely related to trust. Methods. To achieve the purpose of the study, methods of psychosocial approach are used (because mistrust is manifested both internally and externally); subjective approach (because mistrust is an independent psychological phenomenon); system approach (allows to take into account all connections, types, forms, criteria of trust-distrust, as well as determinants, consequences, functions). With the help of these methods the essence of distrust is revealed, which has its own criteria and features. Results. Analysis of domestic and foreign works on the psychological phenomenon of mistrust allows us to consider it as a means of ensuring human existence in the global world. Along with other sciences (philosophy, sociology, culturology, economics), which study trust – distrust, psychology has a number of methodological and technological problems. The connection between self-confidence and trust in the world is investigated. The task of the study is to determine the essence of distrust; to trace the connection between trust in oneself and trust in the world; to expand the notion of distrust as a means of personal security; to study distrust as a personality trait. An important point in the existence of a balance of self-confidence and trust in others is the level of self-reflection (awareness, spirituality), which will provide a person with peace and acceptance in an unknown difficult situation or fear and rejection, which often drives a person to act non-stereotypically or stereotypically. Conclusions. In general, it can be concluded that mistrust can manifest itself in suspicion, jealousy, inner tension, "protection", naivety, conformity, dogmatism, negativism, skepticism, intimophobia, unwillingness to make long-term plans, fear of change, excessive propensity to engage. The existence of a balance of self-confidence and trust in others is the level of self-reflection (awareness, spirituality), which will provide a person with balance and self-efficacy in solving life's problems.

ПОСТАННЯ ПСИХОСОФІЙНОГО ДИСКУРСУ ТОЛЕРАНТНОСТІ

Мета. У дослідженні вперше окреслено проблемне поле започаткування психософійного дискурсу толерантності, який науково проєктується розгорнути за вчинковим принципом В. А. Роменця, а також за методологічними підходами, нормативами і засобами вітакультурної методології наукової школи А. В. Фурмана. Методи. Для реалізації мети наукового пошуку були використані методи: психологічного аналізу, проблемно-комунікативного синтезу, індуктивного переходу від конкретного до загального, логіко-змістової дедукції як сходження від загального до одиничного і конкретного, канонічного вчинення у його психософійному витлумаченні. Результати. В контексті актуальності створення новітньої моделі/концепції толерантності системно розглянуто найбільш значущі точки її ґенези в найважливіших вимірах філософського та наукового осмислення, тенденції розуміння та інтерпретації цього ковітального феномену людського повсякдення, його формовияви суспільного уреальнення і суб’єктного життєзреалізування. Воднораз толерантність розкрито і як важливий концепт сучасного теоретичного мислення і професійного методологування, а також як інтегральну особистісну рису-якість. Однак найважливіша авторська ідея, що сформульована як надзавдання дослідження, полягає в тому, щоб обґрунтувати вчинок толерантності як вузловий осередок життєдіяльності і в першому предметному наближенні визначити його психософійні контури за допомогою системного набору методів: критичного аналізу, рефлексивного синтезу, логічної та емпіричної індукції, смислової дедукції з використанням інтелектуальних засобів миследіяльності і професійного методологічного моделювання. Внаслідок отримано теоретичне обґрунтування моделі вчинку толерантності як взаємодоповнення чотирьох компонентів – ситуаційного, мотиваційного, діяльного і післядіяльного. Таке структурне узмістовлення канонічно організованого вчинення уможливило висвітлення векторів психософії толерантності, аргументування продуктивності розробки психософійного напрямку вивчення толерантності як світоглядної універсалії, котра співвідносить ментальні і мовленнєві, емоційні та інтелектуальні, раціональні та ірраціональні, екзистенційні та моральні складові історичного досвіду людства, збагачує масову свідомість уявленнями про прийнятні форми, методи і засоби соціальних учинків, ситуаційної взаємодії та порозуміння, а відтак програмує життя всіх і кожного згідно із законами гуманності, солідарності, співдружності. Висновки. Проведене дослідження доводить, що евристичний напрям конструктивної розробки розлогої проблематики людської толерантності є не так її детальним психологічним вивченням, як психософійним осмисленням, ціннісним наповненням і вчинково-канонічним зреалізуванням великих спільнот, малих груп і кожної особистості зокрема. Саме це дає змогу світоглядно програмувати життєвий шлях зрілої особи, яка стала на шлях розсудливого вчинення.

ЕМОЦІЙНА ПРИВ’ЯЗАНІСТЬ ДИТИНИ ДО МАТЕРІ ЯК ПРЕДИКТОР ЇЇ СОЦІАЛЬНОЇ АДАПТАЦІЇ ДО ШКІЛЬНОГО НАВЧАННЯ

Мета. У запропонованій статті здійснено теоретичний аналіз та емпірична верифікація положення про те, що тип прив’язаності дитини до матері є одним із чинників соціальної адаптації першої до шкільного навчання. Методи. Теоретичний соціально-психологічний аналіз феномену емоційного зв’язку дитини та матері щодо його значення в питанні соціальної адаптації дитини. На основі здійснених теоретичних пошуків та узагальнень було розроблено програму емпіричної перевірки визначених положень, яка реалізовувалась через метод бесіди та опитування. Результати. Здійснений теоретичний огляд предмету дослідження в науковій літературі дозволив виявити, що серед соціальних чинників які мають вплив на процес адаптації дитини до школи науковцями виокремлюються прискорення темпу життя, підвищення навчальних вимог, зміна життєвих стереотипів та способу життя. Одним із сучасних чинників дитячої адаптації сьогодення є відмінність дошкільного та шкільного освітніх середовищ. Чим варіативнішими стають освітні середовища дошкільного і шкільного дитинства, тим більшої актуальності набувають проблеми забезпечення наступності між ними. Окрім зазначених причин, науковці пропонують звернути увагу на позицію мами, якість прив’язаності дитини до мами, стиль дитячо-батьківських взаємовідносин, власне ставлення мами до освітнього закладу. На думку дослідників, емоційна прив’язаність необхідна для повноцінного психічного розвитку дитини, слугує відчуттям безпеки, сприяє власному розвитку, успіху та соціалізації. Здійснене емпіричне дослідження дало можливість підтвердити думку науковців щодо впливу типу прив’язаності дитини до мами на процес її адаптації до шкільного середовища. Відтак діти з надійним типом прив’язаності адаптовувались до школи найбільш успішно та емоційно спокійно, характеризувалися легкістю контакту з однолітками та вчителем. Висновки. В роботі проаналізовано соціальні та особистісні чинники, з якими зустрічаються діти в процесі їх соціальної адаптації до школи. Доведено, що серед низки умов, які мають вплив на особистість дитини, коли вона починає процес навчальної діяльності, є тип прив’язаності з матір’ю, її підтримка та допомога.

ПСИХОЛОГІЧНИЙ СИМПТОМОКОМПЛЕКС ФРУСТРАЦІЙНОЇ ПОВЕДІНКИ ВІЙСЬКОВОСЛУЖБОВЦІВ: ГЕНДЕРНИЙ АСПЕКТ

Мета. У статті досліджено та проаналізовано гендерні особливості фрустраційної поведінки військовослужбовців різної статі, подано їх емпіричне обґрунтування, представлено процедуру та методику дослідження фрустраційної поведінки військовослужбовців, виділено основні психологічні особливості фрустраційної поведінки військовослужбовців різної статі. Методи. Використано методи математичної статистики та психодіагностики: методики діагностики рівня соціальної фрустрованості Л. Васермана, вивчення фрустраційних реакцій С. Розенцвейга, самооцінки психічних станів Г. Айзенка, агресії Е. Вагнера, показників і форм агресії А. Басса і А. Даркі, рівня емоційного вигорання В. Бойка. Результати. Зауважено, що в жіночої частини військовослужбовців, порівняно з чоловічою, спостерігається достовірно вищий ступінь незадоволеності соціальними досягненнями. Встановлено, що достовірно вищий ступінь прояву агресивності демонструють досліджувані чоловічої статі. Доведено, що в жінок-військовослужбовців, якщо порівняти з чоловіками, спостерігається вищий ступінь вираження таких показників, як «переживання психотравмуючих обставин», «розширення сфери економії емоцій», «незадоволеність собою». Порівнюючи з жінками, в чоловічої частини досліджуваних спостерігається достовірно вищий ступінь вираження таких симптомів емоційного вигорання, як «емоційний дефіцит», «особистісна відчуженість», «редукція професійних обов’язків», «емоційна відчуженість», «психосоматичні та психовегетативні порушення», «неадекватне вибіркове емоційне реагування». Висновки. Представлені показники вираження психологічних особливостей фрустраційної поведінки військовослужбовців різної статі залучені до перспективи подальших досліджень, які будуть спрямовані на психодіагностичний та психоедукаційний процеси у вивченні уявлень військовослужбовців про психологічне здоров’я та здоровий спосіб життя, на виявлення мотивів та стереотипів поведінки, що спрямовані на підтримання, збереження та покращення психологічного здоров’я військовослужбовців різної статі з різним рівнем як об’єктивного, так і суб’єктивного бачення якості професійного функціонування.

ВІРТУАЛІЗАЦІЯ ЯК ФЕНОМЕН ОСВІТНЬОГО ПРОСТОРУ

Мета. Здійснити теоретичний аналіз віртуалізації як феномену освітнього простору, розкрити поняття віртуалізації в системі навчального середовища, вказати на характерологічні властивості віртуального простору; проаналізувати роль явища віртуалізації в процесі навчання та всебічного розвитку особистості. Методи. Для реалізації мети дослідження було застосовано загальнонаукові теоретичні методи дослідження інформації, такі як: аналіз, синтез, абстрагування, узагальнення, індукція, дедукція, пояснення і класифікація. Результати. Здійснено спробу аналізу феномену як природного компоненту життєтворчості суб’єктів навчального простору, що зумовлюється системою техногенних, соціокультурних та економічних факторів. Вказано на те, що візуалізація навчального процесу дає можливість прояву нового соціального середовища, ставши таким чином відправною точкою фундаментальних трансформацій процесу освіти. Визначено, що сама природа віртуального має різний характер – віртуалізація, опосередкована індивідом або машиною. У першому випадку явище виникає в процесі безпосередньої взаємодії суб'єктів навчально-виховного процесу. Другий випадок збільшення віртуалізації освітнього простору передбачає зменшення міжособистісного спілкування учасників процесу, самостійне освоєння навчального матеріалу, використання особистістю гаджетів як замінників суб’єктів процесу навчання. Вказано на характерологічні властивості віртуального простору за Д. Івановим: не суттєвість впливу (зображення створює ефекти, характерні для реального); обумовленість якостей і характеристик (предмети штучні та мінливі); ефемерність (свобода входу, вона забезпечує можливість переривати і відновити присутність. Проаналізовано роль явища віртуалізації в процесі навчання та всебічного розвитку особистості, яка дає змогу не лише здійснювати безперервну освіту і саморозвиток протягом усього життя, а й успішно орієнтуватися та функціонувати, як професіонал у сучасному інформаційному світі. Висновки. Інформатизація та комп'ютеризація освіти, широке використання глобальної мережі Інтернет призведе до радикальних змін у системі освіти в цілому, оскільки така ситуація передбачає всебічний розвиток особистості.

ОСОБЛИВОСТІ ЖИТТЄСТІЙКОСТІ ТА АДАПТИВНОСТІ СТУДЕНТІВ У КРИЗОВИХ СИТУАЦІЯХ

Мета. У статті здійснено теоретичний аналіз психологічних особливостей життєстійкості та адаптивності студентів у кризових ситуаціях. Методи. Для реалізації мети дослідження були використані методи теоретичного наукового пошуку: аналіз, синтез, узагальнення. Для проведення емпіричного дослідження – «Тест життєстійкості» S. Maddi (адаптація Д. Леонтьєва, О. Рассказової), опитувальник «Адаптивність» А. Г. Маклакова, С. В. Чермяніна. В дослідженні взяли участь 80 студентів першого курсу Волинського національного університету імені Лесі Українки. Результати. Аналіз праць українських та закордонних науковців засвідчує, що життєстійкість є необхідним елементом адаптаційного потенціалу особистості, завдяки якому людина чинить опір негативним впливам середовища, стає впевненою й рішучою у власних діях. Життєстійкість сприяє збереженню здоров'я та підтриманню оптимального рівня працездатності й активності в кризових ситуаціях. Висновки. Життєдіяльність – це важлива складова адаптивності студентів у кризових ситуаціях. Доведено, що адаптивність як стійка властивість особистості є внутрішнім підґрунтям спроможності до пристосування в будь-яких умовах життєдіяльності та готовності до взаємодії з середовищем. Перспективи подальших досліджень – у вивченні психологічних особливостей та їх взаємозв'язку з іншими властивостями особистості, що сприятимуть ефективнішому функціонуванню особистості в мінливих умовах сьогодення.

АДАПТАЦІЯ УКРАЇНОМОВНОЇ ВЕРСІЇ «SPIRITUAL HEALTH ASESSMENT SCALE» (SHAS)

Мета. У статті представлені результати україномовної адаптації опитувальника «Шкала оцінки духовного здоров’я», розробленого в 2014 році Др. К. Л. Гаур (Індія), призначеного для вимірювання стану духовного здоров’я особистості. Шкала містить три субшкали для вимірювання духовного здоров’я: саморозвиток, самоактуалізація та самореалізація. Кожна субшкала містить сім тверджень, що стосуються означених понять. Основна мета цього дослідження – переклад, адаптація та стандартизація опитувальника для української вибірки. Методи. Теоретичний аналіз дав змогу систематизувати сучасне розуміння духовності та духовного здоров’я особистості, а також проаналізувати складові компоненти цього конструкту в англомовній версії опитувальника, показники його надійності та валідності. Було розглянуто потенціал розвитку духовності під час одужання пацієнтів із різними видами фізичних та психічних розладів у клінічній практиці. Емпіричний аналіз полягав у перевірці психометричних властивостей україномовної версії опитувальника. Для цього було проведено процедуру подвійного перекладу тексту та його експертної оцінки, перевірку валідності та надійності тесту відповідно до психометричних вимог, а також стандартизацію тесту на неклінічній вибірці. Результати. Процедура адаптації опитувальника SHAS продемонструвала високі психометричні властивості: показники надійності та конструктної валідності цілком відповідають психометричним вимогам. Показник внутрішньої узгодженості (Коефіцієнт Кронбаха альфа) становить 0,79, показник ретестової надійності – r = 0,76, p < 0,01. Конструктна валідність оцінювалася шляхом кореляції субшкал методики зі шкалами інших психодіагностичних методик та продемонструвала задовільні показники значущості за більшістю показників. Отже, «Шкала оцінки духовного здоров’я» може бути якісним інструментом вимірювання рівня духовного здоров’я особистості. Висновки. Створення україномовної адаптації психодіагностичної методики «Шкала оцінки духовного здоров’я» дає змогу зробити висновки про можливість та доцільність подальшого використання україномовної версії опитувальника як психодіагностичного інструменту для визначення об’єктивного рівня розвитку духовного здоров’я особистості. Цей інструмент привабливий для психотерапевтичної практики, адже містить відносно небагато тверджень і водночас описує найважливіші компоненти духовного здоров’я особистості. Шкалу можна використовувати для визначення прогресу клієнта в терапіях різних напрямів. У перспективі наукових пошуків – адаптація та можлива специфікація опитувальника для вузьких груп населення, зокрема тих, які мають психічні розлади на клінічній вибірці.

ОСОБЛИВОСТІ ПСИХОЛОГІЧНОЇ ТРАВМАТИЗАЦІЇ НАЩАДКІВ І СВІДКІВ ГОЛОДОМОРУ

Мета статті – теоретичний аналіз останніх наукових досліджень з проблеми психологічних наслідків Голодомору, їх впливу на психічне здоров’я та зіставлення результатів дослідження з концептом моральної травми як формою передачі травматичного досвіду через покоління від свідків до нащадків. Методи. У дослідженні застосовані теоретичний аналіз літератури та систематизація досліджень останніх років з проблеми травматизації осіб-свідків Голодомору та їхніх нащадків (проблеми моральної травми), а також методи синтезу, аналізу та узагальнення інформації. Результати. Результати дослідження свідчать про ключові напрацювання в галузі досліджень психологічної травматизації осіб, які пережили Голодомор, характеристики, прояви та механізми передачі травматичного досвіду. Встановлено, що моральна травма є одним із важких психологічних наслідків геноциду. Висновки. Моральна травма часто узгоджується з індивідуальним та колективним контекстом і має спільні ознаки з концептом колективної та культурної травми і посттравматичним стресовим розладом. Проте, на противагу цим поняттям, у структурі моральної травми виділяють наявність негативних моральних емоцій. Зокрема, переживання почуття провини, страху, сорому, тривоги. Моральна травма узгоджується з дослідженням індивідуальних наслідків травматизації свідків та нащадків Голодомору, оскільки описує ушкодження моральної совісті та цінностей людини, спричинених суб’єктивним сприйняттям та переживанням в індивідуальному досвіді ситуації як травмуючої. Водночас у визначеннях колективної та культурної травми ключове місце посідає наявність спільного травматичного досвіду. Перспективами подальших досліджень можуть бути детальне теоретичне вивчення конструкту моральної травми в контексті психології геноциду та емпіричне дослідження особливостей травматизації нащадків свідків Голодомору для подальшого її зіставлення з концептом моральної травми.