Оцінка наукової розробленості понятійно-категоріального апарату судового провадження щодо податкових кримінальних правопорушень в Україні

Понятійно-категоріальному апарату кримінального процесуального права, кримінального провадження і, зокрема, судового провадження приділяється фрагментарна увага. Остання монографічна праця у цій царині представлена ще до ухвалення Кримінального процесуального кодексу України 2012 року. Питання понятійно-категоріального апарату саме судового провадження щодо податкових кримінальних правопорушень не досліджувалось у вітчизняній процесуальній науці. Це видається прогалиною з огляду на розповсюдженість податкових кримінальних правопорушень та необхідність володіння суддею спеціальними знаннями у сфері оподаткування. Метою статті є оцінка ступеню наукової розробленості категорій і понять, пов’язаних із судовим провадженням щодо податкових кримінальних правопорушень та визначення дослідницьких векторів аналізу цього питання. Наукова новизна зумовлена відсутністю наукових розробок понятійно-категоріального апарату судового провадження щодо податкових кримінальних правопорушень. Разом із тим, у кримінальному провадженні, в процесі ухвалення судових рішень, супутньої діяльності судді першочергову роль відіграє розуміння понятійно-категоріального апарату у певній сфері, вміння оперувати ним і застосовувати щодо конкретних ситуацій. Відповідні спеціальні знання судді є підґрунтям для визначення методики судового провадження, його процедури, передумовою ухвалення справедливого судового рішення і, як наслідок, виконання завдання кримінального провадження, вирішення суспільно-правового конфлікту, зумовленого податковим кримінальним правопорушенням, реалізації функцій держави у податковій сфері. Проведений моніторинг наукового інтересу до таких категорій як «судове провадження» (в кримінальному процесі), «понятійний апарат» (кримінального процесуального права), «податкові кримінальні правопорушення» (у контексті кримінальної процесуальної сфери) дозволив визначити стан їх дослідження, основні проблемні питання та сформувати напрями вивчення обраного предмета наукового пошуку. Висновки. Підсумовано, що в науці кримінального процесуального права слова «поняття», «понятійний апарат» вживаються, в основному, як сталі аксіоматичні означення окремих термінів чи інститутів. У дослідженнях здебільшого увага акцентується на юридичній техніці побудови норми, тексту кримінального процесуального закону. Це, безумовно, має важливе, але не єдине значення для розуміння понятійно-категоріального апарату кримінального процесуального права і кримінального провадження, які, своєю чергою, відрізняються, на думку авторки, саме у контексті використання понять, категорій, термінів (понятійно-категоріальний апарат кримінального провадження, а особливо судового провадження видається з ширшим змістовним наповненням). Підтвердженням цієї позиції стане інституційний підхід до вивчення такого системного утворення (понятійно-категоріального апарату) у міжгалузевому взаємозв’язку кримінальних процесуальних і податкових правовідносин.

Об’єднана територіальна громада як суб’єкт фінансових правовідносин

У статті здійснено аналіз особливостей правового статусу об’єднаної територіальної громади (далі – ОТГ) як суб’єкта фінансових правовідносин. Окреслено основні підходи науковців до розуміння поняття «об’єднана територіальна громада». Проаналізовано позиції вчених щодо ознак ОТГ як суб’єкта фінансових правовідносин крізь призму категорії «правосуб’єктність». Наголошено на доцільності надання права ОТГ мати статус юридичної особи. Запропоновано доповнити Закон України «Про місцеве самоврядування» окремою статтею «Участь об’єднаної територіальної громади у фінансових правовідносинах». Метою статті є визначення правового статусу ОТГ як суб’єкта фінансових правовідносин, вироблення пропозицій щодо вдосконалення законодавства, яке регулює правовий статус ОТГ у сфері публічної фінансової діяльності. Наукова новизна зумовлена тим, що до цього часу в Україні не вироблено єдиного підходу до визначення поняття «об’єднана територіальна громада», її функцій і повноважень, особливостей ОТГ як суб’єкта фінансових правовідносин, що значно зменшує ефективність і можливість досягнення мети реформи децентралізації влади. Разом із тим одним з основних етапів децентралізації влади в Україні є створення ОТГ. Забезпечення належного рівня життя жителів сіл, селищ, міст можливе за умови ефективної фінансової діяльності ОТГ. З огляду на викладене, аналіз особливостей правового статусу ОТГ як суб’єктів фінансових правовідносин дозволив визначити актуальний стан дослідження вказаного поняття, основні проблемні питання та сформувати пропозиції щодо вдосконалення законодавства, яке регулює правовий статус ОТГ у сфері фінансової діяльності. Висновки. ОТГ є суб’єктами фінансових правовідносин, від імені та в інтересах яких діють відповідні сільські, селищні чи міські ради. Запропоновано визначати ОТГ як самостійний суб’єкт фінансових правовідносин, що характеризується наявністю особливих прав та обов’язків щодо формування, розподілу, використання й контролю фінансових ресурсів, які становлять основу її фінансової правосуб’єктності та закріпити за ОТГ право набувати статус юридичної особи. Також із метою ефективності проведення реформи децентралізації влади доцільно доповнити Закон «Про місцеве самоврядування в Україні» окремою статтею «Участь об’єднаної територіальної громади у фінансових правовідносинах», яка б передбачила права та обов’язки ОТГ щодо нагляду та контролю за використанням коштів ОТГ.

Вплив принципів пропорційності та законності на доступність кримінального закону

У статті розкрито зміст доступності кримінального закону через аналіз дотримання принципів пропорційності та законності на прикладі законопроєкту про внесення змін до Кримінального кодексу України щодо встановлення кримінальної відповідальності за порушення вимог санкційного режиму, діючого на захист національної безпеки і територіальної цілісності України. Метою статті є дослідження взаємозв’язку доступності з принципами пропорційності та законності шляхом аналізу законодавчої пропозиції про внесення змін до Кримінального кодексу України. Наукова новизна полягає в тому, що доступність кримінального закону розглянуто не лише з точки зору його належного оприлюднення (принцип законності), а й через дотримання принципу пропорційності у криміналізації діянь та передбачуваності криміналізації у тих випадках, коли вона не є очевидною виключно через характер діяння, за яке встановлюється кримінальна відповідальність. Висновки. Доступність кримінального закону можна розглядати через передбачуваність змін, які вносяться до нього, з тим щоб особа могла визначити, яка поведінка може бути правомірною, а яка – ні. Криміналізація діянь повинна здійснюватися з урахуванням принципу пропорційності, зокрема його складових – правообмеження і балансування, які проаналізовані у статті. Дослідження реалізації цього принципу у законопроєкті про внесення змін до Кримінального кодексу України показало, що мета вказаних змін не відповідає критеріям правообмеження та балансування, а власне зміни не можуть визнаватися передбачуваними для правозастосовних органів і громадян. Допущених помилок при формулюванні положень пропонованої до внесення у кримінальний закон статті можна було б уникнути за умови належної оцінки доцільності криміналізації дій, що нею передбачені.

Посилення ролі державного апарату як об’єктивна реальність у сучасній системі владарювання

В умовах інтенсифікації економічних, політичних та суспільних процесів сучасного світу, політичного й економічного реформування в державі вчені та урядовці вимушені шукати нові оптимальні форми владарювання. Разом із тим неврегульовані належним чином правовідносини призводять до фактичної концентрації державної влади у руках вузького кола осіб, що не є уповноваженими ані народом, ані чинною владою та повинні володіти лише технологічними функціями з підготовки проєктів нормативно-правових актів. Таке становище об’єктивно потребує своєї правової регламентації та врегулювання. Метою статті є дослідження важливої тенденції посилення ролі державного апарату як реальності, що об’єктивно склалася у сучасній системі владарювання. У статті автор на численних прикладах показує постійно зростаючий вплив державного апарату на розробку та прийняття рішень у сфері державного управління. Наукова новизна статті полягає в критичному осмисленні феноменології посилення влади апарату органів виконавчої влади в сучасних реаліях державного життя. Діяльність цього прошарку владної структури, що фактично не підлягає контролю з боку суспільства, громадських організацій та парламентів, видається автору небезпечною. У роботі також проаналізовані причини виникнення такого явища у різних державах світу. Висновки. Діяльність виконавчої влади являє собою нескінченний ряд здійснюваних нею конституційних повноважень, які їй легально і фактично належать. Обсяг цих повноважень об’єктивно неухильно та перманентно зростає, доповнюючи один одного. При такому положенні авангардна роль виконавчої влади не викликає сумніву. Однак така роль об’єктивно вимагає свого теоретичного обґрунтування, належного конституційно-законодавчого закріплення й обґрунтованого зростання ролі апарату цієї гілки державної влади. Суспільство має знати, як і на яких засадах приймаються рішення, що суттєво впливають на повсякденне життя людей, соціуму та держави.

Доктрина інтенціоналізму в тлумаченні норм права

Метою статті є висвітлення питання про доктрину інтенціоналізму в тлумаченні норм права та в обґрунтуванні його застосування. Наукова новизна статті полягає в характеристиці доктрини інтенціоналізму в тлумаченні норм права, яка використовується більшістю країн континентальної Європи в процесі тлумачення власного законодавства. З’ясовано, що в англійській правовій доктрині переважає думка про те, що процеси аналізу тексту законодавчого акта та спроба виявлення законодавчої інтенції (наміру) взаємопов’язані, але перевага надається тексту. Тому роль судді полягає в тому, щоб віднайти намір автора норми права, виходячи з того, що викладено в тексті закону, а не на основі суб’єктивної думки автора. Показано, що доктрина інтенціоналізму, зокрема метод тлумачення, виходячи з мети закону, крім Європейського Союзу застосовується також у практиці Конституційного Суду України та Верховного суду США. Ідея з’ясування загальної мети прийнятого закону ставить на перше місце не мотиваційну складову законодавчого процесу в особі автора закону і його наміру, а загальну локальну задачу, заради якої парламентарі ухвалюють закон. З’ясовано, що даний підхід не відповідає на питання, як слід розв’язувати спір, коли формулювання спільної мети закону не вказує на прямі шляхи розв’язання складних ситуацій і справ, що виникають в реальному житті під час застосування норм права. Висновки. З методологічної точки зору норма права як критерій справедливості є фікцією юридичного мислення. В процесі її тлумачення неминучим буде продукування бажаного права правозастосовувача, яке залишається єдиним критерієм справедливості, особливо в разі збігу з бажаним правом судді вищої інстанції. Результати тлумачення повинні зводитися до виявлення волі законодавця, вираженої в словесних формулюваннях закону чи іншого нормативно-правового акта. Інакше створюється можливість відходу від дійсного змісту норми права з тієї причини, що справжні інтенції (наміри) її творця були іншими.

Dynamics of public support for Ukraine’s independence as a basis for adjusting the state humanitarian policy

Метою статті є аналіз результатів всеукраїнського референдуму 1 грудня 1991 р., їх співставлення із соціологічним моделюванням питання всеукраїнського референдуму, виявлення динаміки й тенденцій суспільної підтримки незалежності населенням України. Наукова новизна. Проаналізовано й узагальнено останні соціологічні дані щодо суспільної підтримки незалежності України, з’ясовано тенденції та особливості зміни рівня підтримки українськими громадянами незалежності держави. З’ясовано, що в умовах гібридної війни протистояння російській пропаганді на символічному полі не втратило своєї актуальності. Одним із таких символів є всеукраїнський референдум 1 грудня 1991 р., адже саме його результати є основою національного державного консенсусу та чинником утвердження української нації. Висновки. Як свідчать результати соціологічних досліджень, проведених різними службами, підтримка населенням незалежності упродовж останніх 30 років залишається беззаперечною. Разом із тим спостерігалися періоди помітного її зниження у порівнянні з результатами волевиявлення українців під час всеукраїнського референдуму 1 грудня 1991 р. Особливу увагу приділено регіональним відмінностям динаміки суспільної підтримки незалежного статусу України. У цьому контексті виділяються Південний та Східний макрорегіони в цілому, а надто – Запорізька, Одеська, Донецька та Луганська області, в яких від’ємне відхилення від результатів голосування у 1991 р. є найбільшим. На динаміку суспільної підтримки незалежності упродовж 30 років після її проголошення справляли вплив різні чинники: соціально-економічні, політичні, соціокультурні. Зокрема, досить високим є відсоток українців, які вважають, що від проголошення незалежності вони більше втратили. Однак у процесі деталізації виявляється, що це стосується лише такої сторони життя, як гарантованість роботи та працевлаштування, тоді як відносно інших – наявності широкого асортименту товарів і послуг, власного соціального статусу, свободи вираження поглядів, можливості самореалізації, можливості впливати на дії влади – українці констатують кращу ситуацію у роки незалежності порівняно з останнім тридцятиліттям до її проголошення. Отримані в процесі дослідження дані можуть слугувати основою для коригування державної гуманітарної політики.

Теоретичні основи включення недержавних акторів до сфери дії міжнародного гуманітарного права

Мета статті: коротко дослідити та проаналізувати сучасний стан виконання положень міжнародного гуманітарного права під час конфліктів, ускладнених ознаками асиметричності; процеси та чинники, що впливають на міжнародно-правовий статус недержавних учасників, та можливості їх включення до сфери дії міжнародного гуманітарного права. Наукова новизна роботи полягає в аналізі теоретичних аспектів міжнародно-правового статусу недержавних сторін конфліктів, що може бути використаний для подальших досліджень у цій сфері, а також при розробці механізмів поєднання елементів національного та міжнародного права для врегулювання неміжнародних збройних конфліктів. Висновки. У статті зроблено спробу дати відповідь на два питання: по-перше, яким чином недержавні учасники збройного протистояння можуть бути пов’язані нормами міжнародного гуманітарного права, а по-друге – чи достатньою мірою поведінка таких недержавних суб’єктів охоплюється міжнародним гуманітарним правом у його нинішньому вигляді. Перше питання стосується дефіциту легітимності, від якого страждають норми міжнародного права, що стосуються недержавних акторів. Ця проблема поширюється на весь спектр міжнародного права. Єдине рішення цієї проблеми, як здається, полягає у забезпеченні згоди, наскільки це можливо, недержавного суб’єкта взяти на себе зобов’язання, визначені нормами міжнародного гуманітарного права для сторін конфлікту. Друге питання стосується сфери дії міжнародного права щодо недержавних суб’єктів. Це означає, що багато насильницьких дій зазначених суб’єктів (зокрема, терористичні дії) не регулюються нормами міжнародного гуманітарного права. Хоча з цього не випливає, що ці дії взагалі не регулюються законодавством – навпаки, вся сукупність кримінального законодавства відповідної держави може охоплювати їх дії, тоді як право прав людини гарантує, що примусові дії держави залишаються у розумних межах. Проте на деяких театрах військових дій терористичні дії та масовані антитерористичні операції можуть спричинити такі збройні конфлікти, як, наприклад, асиметричні війни, що ведуться в Афганістані чи Іраку. У цьому випадку обмеження, накладені нормами міжнародного гуманітарного права, іноді розглядаються державою як односторонній механізм обмеження її свободи у досягненні своїх законних цілей. Однак ряд дослідників цієї проблеми наголошує, що, незважаючи на це, згідно з нормами міжнародного гуманітарного права у його теперішньому вигляді недержавні суб’єкти користуються досить обмеженим захистом. Якщо межа збройного конфлікту досягнута, будь-яка цивільна особа (недержавний актор), яка береться за зброю, аби виступити проти уряду, стає законною мішенню, а це, своєю чергою, означає, що будь-які процеси кримінального правосуддя мирного часу можна обійти. З іншого боку, брак волі недержавних акторів до визнання над собою дії норм МГП зумовлений, у першу чергу, браком інструментів для здійснення такого визнання, а також обмеженням способів реалізації власних інтересів таких акторів, які це визнання за собою тягне. З точки зору держави – сумніви щодо того, чи буде таке визнання своєрідним індикатором визнання правосуб’єктності актора в цілому і легітимізацією їхніх дій. Відтак, розглянуті аспекти вкотре вказують на прогалини у нормах міжнародного гуманітарного права та застарілість використовуваних практик, що не охоплюють увесь спектр сучасних конфліктів.

Організаційно-економічні механізми місцевого розвитку та формування місцевих бюджетів у країнах з розвиненими ринковими відносинами: досвід для України

У статті розкриті засади організаційно-економічних механізмів місцевого та регіонального розвитку за сучасних умов подальшого реформування системи публічного управління в Україні та децентралізації владних повноважень. Визначено провідний досвід країн з розвиненими ринковими відносинами у сфері бюджетування. Мета статті полягає в обґрунтуванні організаційно-економічних засад і складових механізмів місцевого та регіонального розвитку і теоретичне визначення закономірностей у контексті використання провідного європейського досвіду в Україні. Наукова новизна полягає в теоретичному обґрунтуванні змісту та концептуальних підходів до процесу формування організаційно-економічних засад і складових механізмів місцевого та регіонального розвитку в сфері публічного управління та регулювання в Україні. Висновки. У статті обґрунтовані нові підходи до вирішення проблеми функціонування основних організаційно-економічних механізмів місцевого та регіонального розвитку в контексті застосування досвіду та умов подальшого реформування публічного (державного та місцевого) управління в Україні, які впливають на рівень автономії місцевих бюджетів у Європі. Доведено, що виникнення проблем у сфері «ресурсної залежності» місцевої влади є наслідком зростаючої кількості питань щодо забезпечення дієвого функціонування організаційно-правових механізмів розвитку, оскільки місцеві органи влади не мають повноцінного законодавчого підґрунтя стосовно ресурсного забезпечення виконання делегованих їм повноважень у процесі реформи децентралізації владних повноважень. Існує лише вісім європейських країн, в яких органи місцевого самоврядування мають право встановлювати власні виплати за ресурси та ставки податків, а також визначати базу оподаткування окремих податків і зборів. У той же час податкові системи цих країн мають низьку частку місцевих податків. Реалії сучасного господарського розвитку – це повна залежність органів місцевої влади від тих, хто формує та надає матеріальні ресурси для реалізації владних повноважень на місцях. Адекватним теоретичним підґрунтям розв’язання цього питання є ресурсний підхід, спрямований на створення принципово нових організаційних ресурсів розвитку. Відзначимо, що в більшості європейських країн регіональні та місцеві органи влади самостійно визначають граничні ресурсні ставки (податки) на місцевому рівні (у Бельгії, Іспанії, Великобританії, Данії, Нідерландах, Швеції, Швейцарії та Фінляндії такі надходження забезпечують близько 84 % доходів місцевих бюджетів, у Польщі, Норвегії, Чехії та Угорщині – 45 %. Лише в одній європейській країні (Португалії) на центральному рівні встановлені граничні ставки місцевих податків та база оподаткування цих податків. Дослідження еволюції основних ідей ресурсного підходу показав, що на кожному виокремленому етапі формування ресурсної теорії розвитку в межах проаналізованих наукових напрямів першочерговості набувають питання, об’єднані концептуальною ідеєю ресурсного підходу. Слід також відзначити, що в усіх європейських країнах з розвиненими ринковими відносинами існує господарська практика пропорційного розподілу доходів між місцевими, регіональними та центральними бюджетами, але немає управлінської практики, де частка розподілу визначається місцевою владою. Важливо, що в деяких європейських країнах (чотири країни) цю пропорцію можна змінити лише за умови погодження цих змін з місцевою владою. Окремо слід зазначити, що формування ресурсної та податкової політики на місцевому рівні в європейських країнах базується на консенсусі та поєднує дві основні цілі: - забезпечити сприятливий податковий клімат для ефективного розвитку ресурсних можливостей на основі використання організаційно-економічних механізмів місцевого та регіонального розвитку для прибуткової діяльності суб’єктів господарювання та подальшого реформування системи державного управління в Україні; - мобілізація та конвертація ресурсів регіонального та місцевого управління на засадах дієвого надходження до місцевих бюджетів відповідних податкових платежів для надання якісних послуг населенню.

Науково-теоретичне визначення поняття пенсії як соціально-правового явища

Ефективне регулювання пенсійних відносин відіграє важливу роль у становленні України як конституційної, правової держави, яка проголошує, що людина є основною соціальною цінністю та гарантує соціальне забезпечення на рівні не нижчому за прожитковий мінімум у визначених законом випадках. Аналіз наукових позицій щодо визначення поняття пенсії надає змогу зрозуміти, що більшість наукових доробків у цій сфері будується на пострадянських працях, які, своєю чергою, ґрунтувалися на нормативній базі СРСР. Метою статті є дослідження поняття пенсії з правової точки зору та формування його визначення з урахуванням особливостей чинної нормативно-правової бази. Для її досягнення сформульовано такі завдання: здійснити аналіз науково-теоретичних визначень понять «пенсія», запропонованих правниками радянського періоду та сучасними науковцями; виявити проблематику дефініції цього поняття та запропонувати власне його визначення. Наукова новизна полягає в дослідженні науково-теоретичного визначення поняття пенсії як соціально-правового явища, вдосконаленні існуючого науково-теоретичного визначення поняття пенсії. Висновки. Право пенсійного забезпечення є фундаментальним конституційним правом. Не дивлячись на це, у сучасній правовій науці до цього часу не сформовано єдиного визначення цього соціально-правового явища. Левова частка існуючих дефініцій вироблена на базі радянського законодавства та не повною мірою відповідає сучасній суті пенсії. Водночас більшість правників погоджується, що пенсією є певний вид соціальної грошової виплати. Однак таке тлумачення є завузьким, а тому вважаємо, що доречно визначити пенсію як державний соціально-правовий інструмент, який гарантує регулярну соціальну підтримку у формі щомісячної грошової виплати за рахунок спеціальних фондів та/або коштів державного бюджету, яка призначається на певний строк або довічно та у розмірі, що не може бути меншим за прожитковий мінімум, періодично перераховується та припиняється виключно у випадках, передбачених законом.

Organizational and legal principles of public policy of business support in Latvia and Lithuania

Принаймні половина з 10 новостворених компаній припиняє свою діяльність у перший рік, часто вказуючи причиною збитковість, яку неможливо усунути через відсутність необхідних знань і порад. Своєю чергою, держава та суспільство в цілому зацікавлені у забезпеченні стабільності діяльності компаній, у тому числі й новостворених. Тому формуються організації підтримки бізнесу, цілями яких є постійний нагляд за різними подіями у зовнішньому бізнес-середовищі, щоб мати можливість застосовувати превентивні та/або коригувальні заходи для подальшої підтримки та зростання підприємництва. Подібне значення має і аспект працевлаштування. Підприємництво відіграє вирішальну роль у виробництві ВВП, необхідного для розвитку Латвійської та Литовської держав, який надалі матеріалізується у продуктах і послугах, необхідних для населення, кінцевим результатом яких є підвищення добробуту держави та населення. Саме з цієї причини держава та муніципалітети мають приділяти значну увагу розумінню аспектів, що заважають розвитку бізнесу, і цілеспрямованим покращенням функціональності системи підтримки держави та муніципалітету. Метою статті є проведення аналізу систем підтримки бізнесу з метою сприяння ефективній співпраці організацій підтримки бізнесу в Латвії та Литві шляхом аналітичної оцінки діяльності організацій підтримки бізнесу Латвії та Литви. Наукова новизна полягає в тому, щоб зібрати й проаналізувати відповідне середовище для підтримки бізнесу в Латвії та Литві. Висновки. Порівнюючи національні закони Латвії та Литви, а також документи стратегічного планування, які регулюють організацію, фінансування й оцінку впливу підтримки бізнесу на національному рівні, які не регулюються законодавством чи зобов’язаннями ЄС, можна зробити висновок, що, на відміну від законодавства Латвії, законодавство Литви чітко вказує на пріоритети підтримки бізнесу, цільові групи бенефіціарів, види підтримки (матеріали та нематеріальні активи) та постачальників підтримки (муніципалітети чи держава), а також має чіткий опис та оцінку допомоги. Законодавство Латвії (за винятком нового закону про допомогу підприємствам та законів, які визначають надання й моніторинг допомоги ЄС) не визначає підтримку бізнесу, її бенефіціарів, можливі види та розмір підтримки, необхідність та процедури моніторингу та впливу тощо.