Поняття легітимних очікувань (англ. legitimate expectations) увійшло у вітчизняний науковий обіг завдяки практиці Європейського суду з прав людини (ЄСПЛ). Водночас в офіційних/автентичних перекладах його рішень, а також у науко вій літературі трапляється низка варіантів перекладу терміна на позначення цього поняття (“законне сподівання”, “правомірне очікування”, “виправдані очікування”, “легітимні сподівання” тощо), що створює ілюзію, немов би йдеться про різні юридичні явища. Неузгодженість термінології, а також потреби юридичної практики актуалізують спроби з’ясувати сутність і зміст цього юридичного феномену.
Метою статті є виокремлення за результатами аналізу рішень ЄСПЛ у ключових справах, у яких ЄСПЛ розкривав концепцію легітимних очікувань, низки критеріїв, що дають змогу стверджувати про наявність в особи легітимних очікувань, які б охоплювалися сферою дії Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (Конвенція).
У практиці ЄСПЛ концепція легітимних очікувань вироблена у процесі розгляду скарг щодо ст. 1 Першого протоколу до Конвенції, і є набагато вужчою, аніж у документах Європейської комісії “За демократію через право” (Венеційська комісія), зокрема Доповіді Report on the Rule of Law 2011 р. і “Мірилі правовладдя” 2016 р., у яких легітимні очікування розглядаються як складова принципу юридичної визначеності, поряд із res judicata, обов’язковістю виконання остаточних судових рішень та іншими елементами цього принципу, і у яких ніщо не вказує на те, що вимога виконання державою обіцяного, що становить суть поняття легітимних очікувань, стосується лише майнових, економічних аспектів. Враховуючи, що Конвенція захищає існуючі права, і ст. 1 Першого протоколу до Конвенції не гарантує право на одержання майна в майбутньому, тобто захищає не гіпотетичну можливість, а наявний актив, конкретні майнові вимоги, ‘необхідно, щоб “легітимне очікування” мало більш конкретний характер, аніж просто надія’ (“Гратцінгер і Гратцінгерова проти Чеської Республіки”, § 73, “Копецький проти Словаччини”, § 49).
Аналіз практики ЄСПЛ дає змогу дійти висновків, що про наявність легітимних очікувань в особи можна стверджувати лише тоді, коли на момент втручання у гарантовані Конвенцією права вже існували певні умови, яким особа відповідала. Перша група умов пов’язана із наявністю чітких і безумовних законодавчих приписів, які не є бланкетними та не потребують ухвалення додаткових законодавчих положень; якщо ж законні вимоги, які мають бути дотримані, чітко не визначені, певна правова норма не може бути застосована для обґрунтування легітимного очікування. Так само не створює легітимних очікувань зупинення дії норми, її зміна чи скасування. Наприклад, починаючи з 1 січня 2015 р. і до рішення Конституційного Суду України від 13 грудня 2019 р. № 7-р(II)/2019, в Україні жоден закон не визначав ані умов (підстав), ані порядку перерахунку пенсій за вислугу років, призначених на підставі Закону України “Про прокуратуру”. Водночас, якщо такі умови законодавчо визначені, то нестача процедур чи відсутність механізму реалізації визначеного законом права не підриває легітимних очікувань.
Окрім наявності чіткого підґрунтя у національному законодавстві, для легітимного очікування необхідно, щоб особа відповідала встановленим законодавчим вимогам, і з цим пов’язана друга група умов. Третя група критеріїв стосується судової практики – зокрема, усталеною практикою національних судів може підтверджуватися існування у національному законодавстві достатнього підґрунтя для легітимних очікувань, а вимоги, підкріплені судовими рішеннями, які набули статусу остаточного, створюють борг, і відповідно – “майно” для цілей застосування ст. 1 Першого протоколу до Конвенції. Водночас справи, де вимоги заявників підтверджені рішеннями національних судів, слід відрізняти від ще не вирішених спорів, особливо за відсутності усталеної судової практики їх вирішення – незважаючи на застосовність ст. 6 Конвенції, такі вимоги найімовірніше, не охоплюватимуться сферою дії ст. 1 Першого протоколу до Конвенції.
Legal Certainty
