Антропометричні, біохімічні та актиграфічні характеристики популяційного зразка випадково відібраних дорослих сільських мешканців України, у яких раніше не було встановлено діагнозу «цукровий діабет»

Класичні «польові» епідеміологічні дослідження щодо факторів ризику розвитку цукрового діабету (ЦД) та серцево-судинної патології все ще рідкісні в Україні, через що оцінка поширеності ЦД 2-го типу (ЦД2) базується на екстраполяції з іноземних досліджень. Об’єктивні методи вимірювання фізичної активності (ФА), яку вважають одним із головних чинників профілактики ЦД2, в Україні мало відомі. Зокрема не з’ясовано, наскільки поширеним є серед дорослого населення України виконання рекомендацій Всесвітньої організації охорони здоров’я (ВООЗ) щодо мінімальної кількості помірної фізичної активності (150 хв/тиждень). Залишається недостатньо дослідженим питання про зв’язок композиції тіла та характеристик, що впливають на ризик розвитку ЦД2. Матеріал і методи. Наше дослідження представляє аналіз біохімічних, антропометричних та актиграфічних характеристик 50 рандомізовано відібраних сільських мешканців Київської області України (16 чоловіків із медіанним віком 63,5 року, 34 жінки з медіанним віком 58,0 року), у яких раніше не було діагностовано ЦД2. Після отриманої інформованої згоди всім досліджуваним проведено оральний тест толерантності до глюкози (ОТТГ) за методом ВООЗ (1999). Вимірювали рівні глюкози плазми крові натщесерце (fasting plasma glucose, FPG), глюкози плазми через 2 год після стандартного навантаження (2 hours plasma glucose, 2hPG), тригліцеридів (ТГ), холестерину ліпопротеїнів високої щільності (ХСЛВЩ), глікованого гемоглобіну (glycated hemoglobin, HbA1c), індекс маси тіла (ІМТ), окружність шиї (ОШ), окружність талії (ОТ) та окружність стегон (ОС). Визначили показники композиції тіла за допомогою методу біоелектричного імпедансу: пропорцію жиру тіла (body fat, %) та загальної води тіла (total body water, %). Актиграфічні вимірювання було проведено шляхом акселерометрії за допомогою програмного забезпечення ActiGraph. Моніторинг ФА відбувався протягом 7 днів за такими показниками: середня кількість метаболічних еквівалентів (metabolic equivalents, MET’s), частка ФА помірної інтенсивності за весь час носіння та записування акселерометра (moderate physical activity, ModPA, %) і показник помірної ФА — кількість хв/тиждень, накопичених у періодах тривалістю не менше 10 хв (ModPA, хв/тиждень). Статистичну обробку результатів проведено за пакетом MedStat. Результати. Серед досліджених осіб за даними ОТТГ та вимірювання HbA1c ЦД виявлено в 4 осіб (8%). Порушена глікемія натщесерце (impaired fasting glucose, IFG) за критеріями Американської діабетичної асоціації (АДА) (FPG: 5,6-6,9 ммоль/л) виявлена у 21 особи, а за критеріями ВООЗ (FPG: 6,1-6,9 ммоль/л) — у 7 осіб. IFG незалежно від застосованого критерію не виявляє зв’язку з рівнем ФА. Порушена толерантність до глюкози (impaired glucose tolerance, IGT: 2hPG 7,8-11,0 ммоль/л) виявлена в 5 осіб. За рівнем глікемії, HbA1c та ліпідів не виявлено зв’язку з ФА. Жінки не відрізнялися від чоловіків за віком, мали більший ІМТ (35,08±5,53 проти 27,43±4,98, р<0,001) і більшу частку жиру тіла (45,8±5,7% проти 26,3±5,5%, р<0,001). Водночас, показники ФА у чоловіків і жінок не відрізнялися, були дуже низькими й мали помірну негативну кореляцію з віком (р<0,05). Результати наведені як середнє арифметичне та стандартне відхилення (M±SD). Лише в одного чоловіка та двох жінок було досягнуто рекомендований рівень помірної ФА (150 хв/тиждень). Серед осіб з IGT кількість ФА виявилась меншою: MET’s — 1,22±0,07 проти 1,32±0,19, р=0,023; помірна ФА — 6,95±2,3% проти 10,41±6,43%, р=0,020. Висновки. Виявлена поширеність раніше не діагностованого ЦД2 близька до результатів наших попередніх досліджень та сучасних оцінок поширеності ЦД2 серед дорослого населення у світі. Рівень ФА, оціненої об’єктивним методом актиграфії, виявився нижчим у групі осіб з IGT. Подальші дослідження зможуть прояснити питання профілактичної ефективності ФА в різних групах ризику ЦД2.

Вплив дапагліфлозину на активність ангіотензин-перетворюючого ферменту в структурах гіпоталамо-гіпофізарно- адренокортикальної системи та функцію кори надниркових залоз у щурів із цукровим діабетом 2-го типу

Мета роботи — дослідити вплив інгібітору натрійзалежного котранспортера глюкози 2 (НЗКТГ2) — дапагліфлозину (ДГФ) на активність ангіотензин-перетворюючого ферменту (АПФ) у центрах регуляції гіпоталамо-гіпофізарно-адренокортикальної системи (ГГАС), а також рівень кортикостероїдів та активність АПФ у сироватці крові щурів із цукровим діабетом 2-го типу (ЦД2). Матеріал і методи. ЦД2 в щурів самців моделювали за допомогою висококалорійної дієти (ВКД) та ін’єкцій низьких доз стрептозотоцину (15 і 25 мг/кг). Суспензію ДГФ вводили щурам із ЦД2 per os у дозі 1 мг/кг один раз на добу впродовж 8 діб. Активність АПФ в структурах ГГАС (гіпоталамусі, гіпофізі та надниркових залозах) і сироватці крові щурів визначали флуориметричним методом із використанням субстрату Benzoyl-Gly-His-Leu («Sigma», США). Вміст 11-гідроксикортикостероїдів (11-ОКС) у сироватці крові щурів вимірювали флуориметричним мікрометодом. Результати. Показано, що в щурів на ранній стадії розвитку ЦД2 (через 2 тижні після порушення толерантності до глюкози та підвищення рівня базальної глікемії) активність АПФ у структурах ГГАС і в сироватці крові не відрізняєтьсявід активності ферменту в контролі. У нейрогіпофізі щурів із двотижневим ЦД2 на відміну від структур ГГАС виявлено суттєве підвищення рівня білкових і пептидних речовин. У сироватці крові щурів із ЦД2 виявлено підвищення рівня 11-ОКС. Введення щурам із ЦД2 ДГФ протягом 8 днів призводить до зниження ктивності АПФ та рівня 11-ОКС у сироватці крові. У надниркових залозах цих тварин активність АПФ має тенденцію до зниження. Дослідження ефекту введення ДГФ у центральних ланках ГГАС виявили значне підвищення активності АПФ в аденогіпофізі щурів із ЦД2. Висновки. На ранній стадії розвитку ЦД2 АПФ не приймає участь у порушенні функції ГГАС — змін активності ферменту в гіпоталамусі, аденогіпофізі та надниркових залозах не виявлено. Підвищення рівнів білкових і пептидних речовин у нейрогіпофізі щурів на ранній стадії ЦД2 свідчить про посилення біосинтезу нанопептидних гормонів, зокрема окситоцину і вазопресину. Наслідком прямої дії цих гормонів, очевидно, є виявлене нами підвищення секреторної активності надниркової ланки ГГАС, зокрема рівня кортикостероїдів. Зниження активності сироваткового АПФ та рівня кортикостероїдів після 8-денного введення ДГФ щурам із ЦД2 можуть бути важливими чинниками, які забезпечують зниження інсулінорезистентності, формування якої посилює ангіотензинова система, а також сприяють зниженню артеріального тиску, що позитивно впливає на функції нирок та систему кровообігу.

Автоімунні захворювання щитоподібної залози та основні маркери їх патогенезу і діагностики

Огляд присвячено оцінці основних гуморальних факторів у патогенезі автоімунних захворювань щитоподібної залози (АЗЩЗ) та можливості їх використання при діагностиці та складанні прогнозу. Показано, що клінічно різні тиреоїдит Хашимото (ТХ), хвороба Грейвса (ХГ) та офтальмопатія Грейвса (ОГ) тісно пов’язані патофізіологічно і мають подібні імуноопосередковані механізми — продукцію автоантитіл до тиреоїдних антигенів і лімфоїдну інфільтрацію тиреоїдної паренхіми. Втрата імунної толерантності до автоантигенів тиреоїдної пероксидази (thyroid peroxidase, TPO), тиреоглобуліну (thyroglobulin, Tg) та рецептору тиреотропного гормону (thyroid-stimulating hormone receptor, TSHR) є основою розвитку АЗЩЗ. Наголошується на ролі прозапальних та протизапальних цитокінів, які продукуються клітинами імунної системи та тиреоцитами. Цитокіни беруть участь в індукторній та ефекторній фазі імунної відповіді та запалення, відіграючи ключову роль у патогенезі АЗЩЗ. Значний вплив на розвиток і прогресування АЗЩЗ має дисбаланс між Th17- лімфоцитами, які підтримують автоімунну відповідь, та регуляторними Т-клітинами (regulatory T cells, Treg), які пригнічують автоімунний процес. Недостатність регуляторних В-клітин (regulatory B cells, Breg) та Тreg, які виробляють протизапальні цитокіни, порушує імунологічну толерантність і викликає аномальну продукцію прозапальних цитокінів, відіграє певну роль у патогенезі АЗЩЗ. Виявлення імунних клітин та антитиреоїдних антитіл у тканині щитоподібної залози (ЩЗ) та визначення рівнів прозапальних та протизапальних цитокінів у сироватці крові можуть дати інформацію про їх участь у патогенезі АЗЩЗ та можуть служити маркерами активності захворювання. Розглянуто діагностичне значення рівня цитокінів, тиреоїдних автоантитіл при ТХ, ХГ і ОГ та їх здатність відображати наявність та активність захворювання.

Застосування стовбурових клітин в ендокринології: проблеми і перспективи

Останніми роками завдяки досягненням сучасної біології в медицині з’явився й інтенсивно розвивається новий напрямок, який одержав назву регенеративна медицина. Основною метою регенеративної медицини є відновлення структури та функцій відсутніх чи пошкоджених клітин, тканин або органів людини для відтворення їхньої нормальної функції. Концептуально регенеративна медицина заснована на використанні для відновлення організму його власних ресурсів. Використання стовбурових клітин (СК) — один із найперспективніших напрямків розвитку сучасної медицини. Одержані дані свідчать про ефективність застосування СК для лікування низки тяжких, зокрема й ендокринних, захворювань. Гормональна замісна терапія ендокринних порушень не може відтворити складну метаболічну взаємодію гормонів. Трансплантація органів або клітин є більш фізіологічним підходом до лікування ендокринних захворювань. Серед актуальних проблем одне із важливих місць займає патологія щитоподібної залози (ЩЗ). Отримані дані щодо властивостей СК, які культивують за сучасними технологіями, відкрили можливість їхнього застосування для комплексного лікування тиреоїдної патології. Алотрансплантацію культивованих клітин паращитоподібних залоз (ПЩЗ) можна розглядати як альтернативу до застосування вітаміну D3 і кальцію при лікуванні гіпопаратиреозу. Проблема лікування хронічної надниркової недостатності також далека від остаточного вирішення. Альтернативою лікування гіпокортицизму може стати метод трансплантації органних культур надниркових залоз, який продемонстрував досить високу клінічну ефективність. Гіпогонадизм у чоловіків визначається як зниження рівня тестостерону в сироватці крові в поєднанні з характерними симптомами. Найчастіше гіпогонадизм асоціюється з цукровим діабетом (ЦД), ожирінням та метаболічним синдромом. Доведено, що клітинна терапія з використанням автологічних клітин строми кісткового мозку в комплексі з лікуванням ЦД та заходами, спрямованими на нормалізацію маси тіла, сприяє відновленню показників еректильної функції та концентрації загального тестостерону в крові.

Цитологічні чинники прогнозу післяопераційного метастазування та радіойодрезистентності папілярного раку щитоподібної залози

Актуальною проблемою є раннє передопераційне прогнозування поведінки папілярної карциноми (ПК) щитоподібної залози (ЩЗ) на основі виявлення специфічних цитологічних особливостей пунктатів первинних ПКЩЗ, які корелюють із частотою їх післяопераційного метастазування та радіойодрезистентністю. Мета — дослідити кореляцію між експресією тиреоїдної пероксидази (ТПО), а також наявністю особливих клітинних субпопуляцій у пунктатах первинних ПКЩЗ та частотою їх післяопераційного метастазування. Матеріал і методи. Цитологічні та імуноцитохімічні дослідження проведено за допомогою моноклональних антитіл до ТПО «TPO‑47» («DakoCytomation», Данія) на матеріалі тонкогольчастих аспіраційних пункційних біопсій (ТАПБ) первинних ПКЩЗ та їх метастазів, отриманих від 125 пацієнтів, що проходили обстеження, хірургічне лікування та радіойодтерапію в клініці ДУ «Інститут ендокринології та обміну речовин ім. В.П. Комісаренка НАМН України» (ІЕОР). Результати. Показано зворотний кореляційний зв’язок (p<0,05) між вмістом ТПО-позитивних епітеліоцитів у пунктатах первинних ПКЩЗ та частотою їх післяопераційного метастазування. При вмісті ТПО-позитивних епітеліоцитів від 50,0 до 92,0% не було визначено метастазів ПКЩЗ у післяопераційний період. Радіойодрезистентні метастази (РЙРМ) реєстрували лише при відсутності ТПО або при <25,0% ТПО-позитивних епітеліоцитів у пунктатах первинних ПКЩЗ. Індивідуальне порівняння вмісту ТПО-позитивних тиреоцитів у матеріалі первинних ПКЩЗ та їх синхронних метастазів продемонструвало, що їх відсоток у більшості випадків не збігається. Статистично підтверджена різниця між частотою післяопераційного метастазування в групах пацієнтів із наявністю та відсутністю особливих S-епітеліоцитів у пунктатах первинних ПКЩЗ (р=0,0272 за тестом χ2). Висновки. Визначення експресії ТПО та наявності S-епітеліоцитів у матеріалі ТАПБ первинних ПКЩЗ може бути використано для прогнозування їх післяопераційного метастазування та радіойодрезистентності. Високий відсоток ТПО-позитивних епітеліоцитів у пунктатах ПКЩЗ (>50,0%) дозволяє прогнозувати їх сприятливу поведінку без розвитку післяопераційних метастазів. Показано, що коли вміст ТПО-позитивних клітин не перевищує 25,0% тиреоцитів пунктату ПКЩЗ, не виключено післяопераційне метастазування та поява РЙРМ. Доведена різниця між частотою післяопераційного метастазування в залежності від наявності особливих S-епітеліоцитів у пунктатах первинних ПКЩЗ.

Метаболічний синдром – дієтологічні рекомендації та нутрицевтична корекція

Метаболічний синдром (МС) визначається як поєднання факторів ризику метаболічного походжен‑ня (інсулінорезистентність, гіперінсулінемія, порушення толерантності до глюкози, цукровий діабет 2-го типу,вісцеральне ожиріння, атерогенна дисліпідемія та/або високий артеріальний тиск (АТ)), що підвищує ризикрозвитку серцево-судинних захворювань (ССЗ). Згідно з дослідженням «Індекс здоров’я» 2019 року, кожендругий дорослий українець (53,7%) має зайву вагу. Окрім генетичної схильності, існують важливі фактори на‑вколишнього середовища, які можуть впливати на патогенез МС. Певні зміни способу життя можуть пози‑тивно вплинути на перебіг МС. Мета роботи — розглянути сучасні дані, щодо впливу харчування та різнихнутрицевтиків на МС. Епідеміологічні дані свідчать про те, що дієта з високим вмістом фруктів, овочів, риби тацільного зерна може покращити всі фактори ризику, пов’язані з МС. Середземноморська дієта характеризу‑ється адекватно збалансованим поєднанням фруктів, овочів, риби, круп та поліненасичених жирів, зі зменше‑ним споживанням м’яса та молочних продуктів і помірним споживанням алкоголю, насамперед червоноговина. Доведено, що споживання продуктів, які містять антиоксидантні сполуки з протизапальною дією, знижуєчастоту виникнення МС та покращує динаміку компонентів, що визначають цей патологічний стан. Цільні зер‑на, фрукти, овочі та бобові забезпечують оптимальне поєднання біоактивних компонентів, вітамінів, мінералів,фітохімічних речовин та антиоксидантів. Кардіопротекторні ефекти середземноморської дієти добре відомі ташироко задокументовані як епідеміологічними дослідженнями, так і клінічними випробуваннями. Застосуван‑ня нутрицевтиків для лікування захворювань, зокрема МС, є альтернативним напрямком сучасної медицини.Компанія «Solgar» має біологічно активні добавки, серед яких є багато нутрицевтиків для МС, зокрема курку‑мін, ресвератрол, омега‑3 жирні кислоти, ліпотропні фактори, піколінат хрому та інші.

Персоналізація лікування хвороби Грейвса на підставі клініко- імунологічних характеристик перебігу захворювання

Мета — удосконалення алгоритму лікування хвороби Грейвса (ХГ) на основі клініко-імунологічних особливостей перебігу захворювання. У дослідженні взяли участь 346 хворих на тиреотоксикоз. Вивчено показники 310 хворих на ХГ (272 жінки і 38 чоловіків), які були розподілені на дві групи: одну групу становили 126 осіб із ХГ і автоімунною офтальмопатією (АО), другу групу — 184 особи з ХГ без АО. Як контроль використали показники 36 хворих на токсичну аденому (ТА) жіночої статі аналогічного віку. Вік хворих коливався від 18 до 72 років (середній вік хворих на ХГ становив 46,4±2,7 року, хворих на ТА — 48,3±3,4 року). Матеріал і методи. Визначення тиреотропного гормону (ТТГ), вільного тироксину (ВТ4), вільного трийодтироніну (ВТ3) та антитіл до рецепторів тиреотропного гормону (АТ рТТГ) здійснювали методом хемілюмінесцентного імуноаналізу. Діагноз «автоімунна офтальмопатія» виставлено за даними клінічної картини, УЗД орбіт, екзофтальмометрії та висновку лікаря-офтальмолога. Статистичний аналіз отриманих результатів здійснювали за методом варіаційної статистики з обчисленням t-критерію Стьюдента; середні значення представлені як M±m; відмінності вважали вірогідними за p<0,05. Результати. У хвoрих на ХГ рівні АТ рТТГ дo пoчатку лікування були очікувано вищими за пoказники хворих на ТА (контрольна група), вірогідно (p<0,05) знижувались тільки чeрeз 6 міс. після пoчатку антитирeoїднoї тeрапії, і ця тeндeнція збeрігалась чeрeз 12 місяців. У хворих на ТА oчікуванo нe спoстeрігалoся збільшeння рівнів АТ рТТГ. У хвoрих із рецидивами тиреотоксикозу при антитиреоїдній терапії рівні АТ рТТГ були вірoгіднo вищими як на пoчатку, так і чeрeз 6 місяців лікування (24,27±2,86 МОд/л, 17,22±3,37 МОд/л, p<0,05), порівняно з хворими бeз рeцидивуючoгo пeрeбігу (12,28±3,57 МОд/л; 4,13±1,05 МОд/л, p<0,05). У хвoрих із рeмісією захвoрювання рівeнь АТ рТТГ чeрeз 6 міс. після тeрапії дoсягав мінімальних рівнів — 4,13±1,05 МОд/л, алe при цьoму пeрeвищував рeфeрeнтні лабoратoрні значeння (1,75 МОд/л), щo нe впливалo на стійкість рeмісії ХГ. Висновки. 1. Загальнoприйнятe мeдикамeнтoзнe лікування ХГ нeoбхіднo дoпoвнити oбoв’язкoвим мoнітoрингoм АТ рТТГ чeрeз 6 та 12 міс. після пoчатку тирeoстатичнoї тeрапії. 2. Оскільки вірoгіднe знижeння рівня АТ рТТГ відбувається тільки чeрeз 6 місяців після пoчатку тeрапії, його кoнтрoль у більш ранні стрoки є нeінфoрмативним і, відповідно, нeдoцільним. 3. Чeрeз 12 місяців після лікування мoжна спрoгнoзувати пoдальший пeрeбіг захвoрювання на oснoві значeнь АТ рТТГ: рівень АТ рТТГ ≤4,13 МОд/л мoжe свідчити прo імунoлoгічну рeмісію ХГ, а рівень АТ рТТГ ≥17 МОд/л після дoвгoтривалoї антитирeoїднoї тeрапії є прeдиктoрoм рoзвитку рeцидиву захвoрювання і, у такoму випадку, доцільно прoвoдити радикальне лікування хворих (хірургічне втручання чи радіойодтерапію).

Вплив радіойодтерапії на продукцію інтерлейкінів IL-1β та IL-10 у хворих на дифузний токсичний зоб

Радіойодтерапія (РЙТ) давно та ефективно використовується в медичній практиці для лікування гіпертиреозу у хворих на дифузний токсичний зоб (ДТЗ, хвороба Грейвса). Однак, попри довготривалий клінічний досвід застосування радіойоду, залишається низка неясних та спірних питань щодо побічних ефектів та віддалених наслідків РЙТ, зокрема її впливу на імунну систему, яка, як відомо, є дуже чутливою до іонізаційного опромінення. Ключовими чинниками, що регулюють гемопоез, імунну відповідь та запальні процеси, є цитокіни. Метою роботи було дослідження впливу РЙТ на продукцію прозапального інтерлейкіну‑1β (ІЛ‑1β) та протизапального інтерлейкіну‑10 (ІЛ‑10) у хворих на ДЗТ. Матеріал і методи. Проведено визначення рівня ІЛ‑1β та ІЛ‑10 у 21 хворого (16 жінок та 5 чоловіків) на ДЗТ віком від 22 до 67 років (середнє значення — 44,9±2,6 року) і в 14 донорів (контрольна група) відповідного віку та статі. Активність радіоактивного йоду становила від 400 до 800 МБк (середнє значення — 549±20,0 МБк). Рівень ІЛ‑1β та ІЛ‑10 досліджували імуноферментним методом напередодні та через 6 днів, 1 і 6 місяців після РЙТ. Результати. Встановлено, що до початку РЙТ у хворих на ДЗТ вміст ІЛ‑1β становив 12,46±2,34 пг/мл, що більше контрольного значення у 2,8 раза (р<0,001), а вміст ІЛ‑10 перевищував показники донорів у 2 рази (24,81±3,46 пг/мл проти 11,80±0,77 пг/мл; p<0,01). Після РЙТ продукція обох досліджуваних цитокінів зростає: максимальний вміст ІЛ‑1β спостерігається через 1 місяць (35,56±4,28 пг/мл), тоді як концентрація ІЛ‑10 була найбільшою на 6 добу (43,87±5,82 пг/мл). Через 6 місяців після РЙТ рівні ІЛ‑1β та ІЛ‑10 повертаються до вихідних значень, але залишаються вірогідно вище показників контрольної групи.Висновки. У хворих на ДЗТ рівні прозапального (ІЛ‑1β) та протизапального (ІЛ‑10) цитокінів у крові вірогідно вищі порівняно зі здоровими донорами, а РЙТ призводить до підвищення вмісту ІЛ‑1β та ІЛ‑10. На нашу думку, це зумовлено запаленням, яке викликане руйнуванням тиреоїдної тканини. Різниця часових піків секреції ІЛ‑1β і ІЛ‑10 після РЙТ може свідчити про порушення регуляторного балансу про- і протизапальних чинників.

Роль вітамін D-авто-/паракринної системи в розвитку метаболічного запального процесу в тканині печінки за експериментального цукрового діабету 2-го типу

На сьогодні дефіцит вітаміну D3 (холекальциферолу) та порушення сигналювання через рецептор вітаміну D (vitamin D receptor, VDR) вважають одними із факторів ризику розвитку гепатопатії на тлі цукрового діабету 2-го типу (ЦД2). Протизапальна і гепатопротекторна дія вітаміну D3 і в цілому наукове обґрунтування можливості його ефективного застосування в клініці ЦД2 активно висвітлюється в літературі, однак конкретні механізми залишаються недостатньо з’ясованими. Мета — дослідження впливу вітаміну D3 на рівень експресії мРНК ключових компонентів вітамін D-авто-/паракринної системи та цитокінового шляху фактора некрозу пухлини-альфа/транскрипційного фактора NF-κB (tumor necrosis factor alpha/nuclear factor kappa-light-chainenhancer of activated B cells, TNF-α/NF-κB) у тканині печінки за експериментального ЦД2. Матеріал і методи.У щурів-самців лінії Вістар викликали ЦД2 шляхом поєднання високожирової дієти та низької дози стрептозотоцину (25 мг/кг). Вимірювання вмісту триацилгліцеролів, холестеролу, вищих жирних кислот, загальних ліпідів та загального холестеролу в сироватці крові проводили стандартними біохімічними методами. Вміст 25(OH)D визначали методом імуноензимного аналізу. Аналіз експресії мРНК генів RelA, Iκb, Tnf-α, Cyp27a1, Cyp2r1,Cyp27b1 та Vdr проводили методом полімеразної ланцюгової реакції (ПЛР) у реальному часі. Результати. Експериментальний ЦД2 супроводжувався дефіцитом вітаміну D в організмі піддослідних тварин та розвитком діабетичної гепатопатії, свідченням чого є підвищення активності аланінамінотрансферази, а також акумулювання холестеролу, триацилгліцеролів і вищих жирних кислот у крові тварин. Показано зниження вмісту мРНК ключових компонентів вітамін D-авто-/паракринної системи в печінці діабетичних тварин, що призводило допорушення сигналювання через VDR та активування цитокінового шляху TNF-α/NF-κB. Введення вітаміну D3 в дозі 800 МО/кг протягом 30 діб тваринам із ЦД2 істотно нормалізувало експресію Vdr та ензимів метаболічного перетворення вітаміну D у тканині печінки та знижувало експресію прозапальних факторів — NF-κB та TNF-α. Висновки. Застосування вітаміну D3 в комплексній терапії ЦД2 потенційно може чинити гепатопротекторний ефект шляхом нормалізування функціонального стану вітамін D-авто-/паракринної системи печінки та модулювання прозапальних процесів, залежних від ядерного фактора κВ.

Цукровий діабет і COVID-19: сучасні погляди на патогенетичні питання клініки та терапії

Пацієнти з цукровим діабетом (ЦД) знаходяться в центрі уваги з ранніх стадій пандемії COVID‑19, оскільки епідеміологічні дані показують, що вони схильні до підвищеного ризику важких клінічних наслідків. Водночас як глобальна пандемія COVID‑19 продовжує розвиватися, стає все більш очевидним, що зв’язок між COVID‑19 і ЦД є складною патофізіологічною взаємодією. Наслідки COVID‑19 важчі в пацієнтів із ЦД, який здатний прискорити виникнення гострих метаболічних ускладнень, таких як діабетичний кетоацидоз і гіперглікемія. Механізми, які лежать в основі цих зв’язків залишаються нез’ясованими, але вони, очевидно, включають рецептор ангіотензинперетворюючого ферменту 2 (АПФ2), сайт зв’язування для коронавірусу 2 важкого гострого респіраторного синдрому (SARS-CoV‑2), що експресується в ключових метаболічних органах, зокрема, у β-клітинах підшлункової залози (ПШЗ). Потенційно тропізм SARS-CoV‑2 до β-клітин може призвести до пошкодження клітин і порушення секреції інсуліну, викликаючи гіперглікемію і кетоацидоз. Розуміння двонапрямної взаємодії між ЦД і COVID‑19 буде мати вирішальне значення для профілактики та лікування пацієнтів із ЦД. Наявні епідеміологічні дані про COVID‑19 не підтверджують гіпотезу про те, що пацієнти з ЦД схильні до підвищеного ризику інфікування порівняно із загальною популяцією. На сьогодні встановлено, що декомпенсований ЦД є незалежним чинником, який обтяжує перебіг коронавірусної інфекції та вірогідно підвищує ризики фатального наслідку захворювання. В огляді представлена квінтесенція еволюції поглядів патогенетичних і клінічних аспектів розуміння механізмів цього патологічного тандему, а також терапевтичних стратегій лікування пацієнтів із COVID‑19 і ЦД. Оскільки захворюваність на ЦД продовжує зростати в усьому світі, наразі, більш ніж коли-небудь, профілактика ЦД та боротьба з ним повинні стати пріоритетом систем охорони здоров’я всіх країн світу.